Пам'ятник на Верецькому перевалі: Діалог без діалогу

Можливо, в угорській мові словосполучення “круглий стіл” має якесь інше значення, ніж в українській, але те, що відбулося, було справжньою пародією на круглий стіл. З першого і третього питання коротко виступили ужгородці Іван Мандрик і Ярослав Лазур. Більшість же часу (зо дві години) говорив професор з Будапешта Йозеф Ботлик (перекладав Ласло Зубанич). Кілька запрошених журналістів не витримали і пішли геть. Затягнуті до абсурду посиденьки нагадували той епізод з фільму “Корона російської імперії”, коли екскурсовод читає зарубіжним комерсантам багатогодинну лекцію в очікуванні, поки нарешті знайдуть викрадену із наступного по ходу залу корону. Єдина різниця, що у кіно тяганина тривала через корону російську, а тут – через свято-стефанську.  

По суті проблеми не було сказано майже нічого. Кортіло дізнатися перш за все, навіщо КМКС взагалі забаглося встановити на перевалі монумент на згадку про Арпада і його орду? Які моральні чи політичні дивіденди організація  матиме з цього? Як вона збирається доглядати цю споруду і боронити її від хуліганів? Чи пам’ятник спеціально встановлюється з якоюсь провокаційною метою? Які є нюанси у ставленні двох конкуруючих угорських партій України до цього проекту? Що думають з цього приводу дві різні газети з  однаковою назвою “Карпати ігаз со”, інші закарпато-угорські журналісти? Скільки є подібних пам’ятників угорським поневолювачам у Хорватії чи Румунії? Чи зверталася Анкара до Будапешта з ідеєю встановити пам’ятник яничарам, що полягли на угорській землі? Чому Угорщина саме так голосувала з українського питання на Бухарестському самміті НАТО? 

Поговорити було би про що. Замість цього запрошеним, яких язик не повертається назвати учасниками круглого столу, запропонували якісь популярні лекції для молодших школярів. При цьому організатори постійно зомбували присутніх, називаючи це “дискусією” і “діалогом”. Іншими словами, відбувся банальний захід заради галочки, аби через кілька днів при відкритті пам’ятника заявити, що у гострих дискусіях (міфічних) нарешті перемогла істина (ще більш міфічна). Єдиний дисонанс вніс Володимир Піпаш, котрий під кінець засідання все-таки висловив кілька думок проти течії: з 1867 по 1918 р. на Закарпатті тривав гострий міжетнічний конфлікт, відбувалася мадяризація освіти і церкви; те, що угорці називають віднайденням батьківщини, для закарпатських українців стало початком окупації їхньої землі; галичани 1896 р. справедливо оцінили встановлення подібних пам’ятників проявом мадярського націоналізму, спрямованого перш за все проти них, русинів (як звалися тоді українці по обидва боки Карпат); хай гортіївська Угорщина і не підпадає під формальне визначення фашистської держави, але її конкретні дії  щодо карпатських січовиків (катування і розстріли) були цілком фашистськими; угорський радикалізм неминуче породжуватиме радикалізм український тощо.

Двогодинний же виступ  Й.Ботлика зводився до того, що ніяких точних даних про масштаби гортіївських репресій він поки що в угорських архівах не виявив, що багатьох січовиків повбивали чехи та поляки, що пошуки тривають. Можливо, він щось виявить і тоді доповість наступного року під час відзначення 70-річчя Карпатської України. На пряме питання, чи визнає він хоча би сам факт розстрілу січовиків на перевалі, професор заявив, що жоден документ з цього приводу  йому невідомий. Тому він не може ні підтвердити даний факт, ні заперечити його. То навіщо було взагалі так довго говорити? Тим більше, що і пізнє свідчення хроніста Аноніма про перехід угорців саме через Верецький перевал, на основі якого встановлюється мадярський пам’ятник, теж багато угорських істориків піддають сумніву. Цей факт також можна з однаковим успіхом як підтверджувати, так і спростовувати. Точно такими непевними є й дані про кількість репресованих угорців 1944 р. у Свалявському концтаборі. Тим не менше українська сторона цей факт визнала. З угорського ж боку зустрічного руху не відчутно.  

Провальний виступ Й.Ботлика засвідчив, що говорити про якесь порозуміння щодо спільної минувшини двох сусідніх народів поки абсолютно неможливо. Наразі існують дві правди: українська й угорська. У Будапешті не готові сприймати українську правду, але залюбки нав’язують нам свою у вигляді піраміди на Верецькому перевалі. При цьому Й.Ботлик ще кілька разів підкреслив, що такі делікатні питання не можна політизувати, бо тоді – біда! А хто взагалі підняв це питання на рівному місці? Хіба не Товариство угорської культури Закарпаття політизувало його до непристойності? Чи будь-що зроблене угорською стороною – це європейська толерантність, а будь-що, зроблене українцями – це невиправдана політизація?

Словом, ні діалогу, ні тим більше порозуміння не вийшло. Єдиним цікавим моментом на посиденьках була розповсюджена там листівка за підписом М.Товта щодо позиції ВО “Свобода”. Притягаючи за вуха купу українських законів, автор прагне довести, ніби будь-яке заперечення проти монументу древнім  уграм на перевалі є ні багато ні мало порушенням національних прав закарпатських угорців і підлягає покаранню до п’яти років позбавлення волі. Тобто з українцями на українській землі вже намагаються спілкуватися виключно шляхом безпідставного залякування. І це тільки початок. Схоже, пам’ятник ставлять тільки для того, щоб  подратувати гарячих галицьких  хлопців, а якщо вдасться – то і більш спокійних закарпатців.