Перепоховання останків захисників Карпатської України - наш моральний та християнський обов'язок, адже розстріляні віддали життя за незалежність Української держави, в якій ми зараз живемо. Актуальність цієї справи загострена й тим, що з 1995 року, на замовлення реваншистських сил Угорщини, що донині мріють про відновлення «Великої Угорщини», на Верецькому перевалі почалося відновлення монумента на честь «завоювання предками угорців нової батьківщини», який у 20-х роках XX ст. був демонтований чехословацькою владою як символ угорського великодержавного шовінізму.
Два роки тому, у зв'язку з підготовкою до відзначення 70-річчя Карпатської України, я розробив проект рішення Закарпатської обласної ради, в якому був пункт проведення розкопок на перевалі, перепоховання карпатських січовиків та спорудження на братській могилі монумента. Однак він був відхилений обласною радою як «необгрунтований». На наступну сесію я подав новий проект із «Пояснювальною запискою», де посилався на вищезгадані дослідження професора В. Худанича. Однак і цей проект не здобув більшості голосів.
У той час, коли облрада вперто відхиляла мої проекти, на Верецькому перевалі таємно вже відбувалися інтенсивні роботи із завершення призупиненого у 1996 році рішенням Кабміну будівництва пам'ятника на честь 1100-ліття завоювання угорцями нашого краю. А те, що споруджувати такий пам'ятник «на кістках» розстріляних за участю угорців карпатських січовиків є, м'яко кажучи, «неетичним», було зрозуміло навіть нашим високопосадовцям..Тому вони і прийняли рішення не шукати поховань, бо якщо їх нема, то і нема доказів, що тут була «голгофа» для сотень українських патріотів.
Після протестів громадськості, масових акцій, організованих на перевалі ВО «Свобода», рішень Львівської, Тернопільська та Івано-Франківськсої обласних рад про недопустимість будівництва зневажливого для українців пам'ятника, плани про його відкриття 15 березня 2008 року за участі керівників України та Угорщини стали неможливими.
Керівництво області, намагаючись «збити» суспільно-політичну напругу, яку саме ж і спричинило, видало 11 січня 2008 року розпорядження голови ОДА про будівництво на Верецькому перевалі двох пам'ятників: карпатським січовикам та угорського. З обласного бюджету на будівництво першого було виділено майже 300 тисяч гривень (угорський будується за іноземні кошти).
Потрапивши у створену власними ж руками скрутну ситуацію, обласна влада ініціювала видання 12 березня 2008 року президентського указу про широке відзначення 70-ліття Карпатської України. Навесні до Кабінету Міністрів надійшло прохання щодо організації та проведення пошукових робіт поховань січовиків. Утім, впродовж всього літа роботи так і не розпочиналися, начебто «за браком фінансування». Грошей нема і досі. Однак 25 жовтня на перевал приїхала пошукова група, що складається із працівників комунального підприємства Львівської обласної ради, яка займається пошуком поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля», яку очолює кандидат історичних наук, археолог Ярослав Онищук.
Як відомо, 15 березня 1939 року угорські війська з метою завоювання Карпатської України розгорнули наступ у трьох напрямках: північно-західному (Ужгород - Великий Березний), північному (Чинадієво -Воловець), та східному (Берегово - Хуст -Ясіня). Найширше у літературі висвітлені бої на Красному Полі та в околицях Хуста, однак місць боїв було, щонайменше, двадцять. «Найлегше» угорцям вдався північний напрямок. На Верецький перевал їхні війська (чотири батальйони) після боїв біля Чинадієва, Пасіки та Сваляви вийшли, мабуть, не пізніше ранку 17 березня. Тут відбулося «братання» із польськими військовиками, які переросли в гулянку (поляки співали: «Мадяр, поляк -два братанки, як до шаблі, так й до склянки!»).
Наступного дня гонведи пригнали на перевал сотні карпатських січовиків, котрі потрапили в полон. Це були ті, котрі засвідчили, що вони є українцями - громадянами Польщі, що на заклик ОУН прийшли восени 1938-го - березні 1939 року на допомогу Карпатській Україні.
Січовиків на Верецькому перевалі угорці передали польським військовикам. Наступного дня січовики, всупереч міжнародному праву та законодавству Польщі й Угорщини, були розстріляні-. їх поділили на групи по п'ятдесят чоловік, перегнали на закарпатський бік і розстріляли із кулеметів. Тих, хто намагався втекти (люди кидалися в боки), та поранених доганяли і добивали з карабінів.
Безумовною є співучасть у злочині й угорських військовиків. Адже розстріли відбувалися не на польській території, а на закарпатській, яка вже вважалася територією Угорської держави. Тож без згоди та співучасті угорців робити таке на території іншої держави поляки не могли б. Польські окупанти зраділи можливості так «легко і просто» ліквідувати молодих українських патріотів. Однак історія жорстоко помстила-ся. Через кілька місяців Гітлер і Сталін розшматували Польщу, а тисячі польських офіцерів, що здалися в полон Червоній армії, так само злочинно були розстріляні енкаве-дистами у Катині.
Після того, як у горах зійшов сніг, за свідченням мешканців сіл Нова Ростока та Верб'яж, собаки почали притягувати в села відгризені шматки людських тіл: руки, ноги тощо. Селяни повідомили про це верб'язь-кому священику о.Д.Ревицькому. Жахливі події змусили того звернутися до угорського командування. Це було у червні 1939 року. У лісах стояв страшний сморід, а зграї мух, що сиділи на трупах, які терзали і хижі звірі, загрожували розповсюдженням інфекційних захворювань. Була створена комісія, в яку ввійшли угорські та польські прикордонники, священик Д.Ревицький, старости обох сіл. Комісія організувала селян на поховання. Утім, найчастіше трупи загортали лише невеликим шаром грунту. Так, мешканка Н. Ростоки Ганна Карабинчук, котрій тоді виповнилося 14 років, із жахом згадує, як її корова, котру вона пасла, втрапила в яму, яку розгребли хижі звірі. Загальна кількість місць захоронень є невідомою, позаяк минуло майже 70 років. Поки що пошуковцям «Долі» місцеві жителі вказали п'ять таких місць.
Наприкінці жовтня було розкопане найменше із захоронень. У ньому було виявлено останки 12 чоловік, шкіряне взуття - військові (підошви із шипами) та цивільні черевики, показово, що без шнурків, зотлілі шматки одягу, довоєнні чехословацькі монети, годинник тощо. Останки віднайдених карпатських січовиків домовлено перепоховати у місці обабіч «старої» дороги через перевал. Тут буде облаштовано військовий цвинтар, на якому будуть встановлені хрести за кількістю віднайдених останків. Відкриття цього своєрідного некрополя героям Карпатської України увінчається проведенням заходів на достойному рівні.
І останнє. Нещодавно обабіч дороги на Верецькому перевалі з'явився пам'ятник, начебто на честь карпатських січовиків. Однак у пам'ятник вмонтовано погруддя червоноармійця: у касці з червоною зіркою та написом «Україна - визволителям!». Коментарі, як кажуть, зайві, бо складається враження, що і тут вирішено поглумитися над карпатськими січовиками.
Володимир ПІПАШ,
голова ЗОО ВУТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка,
депутат обласної ради.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Джерело: http://www.zakarpattya.net.ua/
Попередня новина: АМКУ рекомендувало ...
Наступна новина: На Волині політична ...
Герпетический кератит: как сохранить здоровье глаз
Критерії вибору автоматичних вимикачів Промфактор
Преимущества вентиляции в частном доме
Wellness value and effect of massage procedures