Олена Крушинська: Дерев’яна церква — як жива істота

Олена Крушинська: Дерев’яна церква — як жива істота

06.03.09 08:30 0 3317
Деякі книги мають магічні властивості. «Сорок чотири дерев’яні храми Львівщини» — саме з таких незвичайних книжок. Вона сама обирає своїх читачів, притягує і захоплює. Той, хто прочитає таку книжку, назавжди потрапить у полон магії дерев’яних церков. Автор путівника — Олена Крушинська — з 2005 року працює над значно ширшим проектом «Дерев’яні храми України» (адреса в інтернеті — Derev.org.ua).

Для «львівської» книжки Олена відібрала невелику частину свого скарбу — 44 автентичні пам’ятки та живі розповіді про них. Але навіть цього вистачило, аби сотні людей звернули увагу на благородну красу дерев’яних церков. «За відгуками багатьох читачів знаю, що чимало з них уже вкладали цю книгу в наплічник і вирушали перевіряти маршрути на практиці, а це для мене головний показник», — розповідає Крушинська.


«Дерев’яна церква здатна до «регенерації» і розвитку»

— Олено, з чого почалося ваше захоплення архітектурою й мандрами? Адже за освітою ви — хімік.

— Подорожувати пам’ят­ками архітектури я почала ще змалку, разом із батьками. А завзято «рити» літературу щодо українських пам’яток і планувати власні маршрути взялася на молодших курсах університету. Поштовхом стала чудова книжка мистецтво­знавця Григорія Логвина, яка тоді потрапила мені до рук. Чорно–білі світлини, стислі описи — але в них так відчувалися емоції автора, що вони передавалися й читачеві. Знаю від знайомих, що не лише мене ця книжка «підсадила» на мандри.

За десять років, що минули відтоді, книжки з цієї тематики ледве вміщаються в окрему шафу, а подорожі Україною перетворилися з хобі на пристрасть, яка мене повністю поглинула і стала другою професією. За плечима — сотні мандрівок і тисячі пам’яток, участь у різних проектах та експедиціях і власні доробки — сайти, статті, путівники.

— Чим привабила саме дерев’яна архітектура?

— Мені дуже імпонує сама її ідея — природа дерева на сто відсотків диктує конструктивні прийоми, прості до геніальності. Цвяхи чи інші чужорідні кріплення для традиційної дерев’яної церкви непотрібні — її елементи з’єднуються за принципом дитячого конструктора «Лего», за рахунок щільного припасування пазів до виступів. Така споруда позбавлена жорсткості і тому надзвичайно стійка до деформацій, крім того, вона здатна до «регенерації» і розвитку, наче жива істота. Майстри час від часу міняли зогнилі бруси, перебирали верхи, міняли ґонт — і храм знову ставав, як новенький. А яку ще споруду, крім дерев’яної, можна елементарно розібрати на деталі, перевезти на інше місце і там знову зібрати? Це була звичайна практика, яку тепер використовують, коли переносять церкви до музеїв просто неба.

Узагалі, мене не перестає дивувати, як з одного і того ж матеріалу, в рамках канонічної планувальної схеми (варіації тризрубної або хрещатої церкви) на території України виникло таке шалене розмаїття дерев’яних храмів — від закарпатської дерев’яної готики, галицьких середньовічних храмів до струнких церков Наддніпрянщини.
«Сорок сороків» фотографій

— Як і коли виникла ідея про­екту «Дерев’яні храми України»?

— У 2005–му. Я бачила, що в людей зростає інтерес до внутрішнього туризму, до пам’яток української архітектури, стало з’являтися більше публікацій в пресі, телепрограм, сайтів. Але всю увагу «перетягували» на себе більш ефектні, на перший погляд, споруди — фортеці, замки, монастирі. Пам’ятаю, як для перевірки набрала в «Гуглі» словосполучення «дерев’яна церква» — знайшлося кілька поодиноких статей, і то здебільшого про чергову пожежу. Тоді в мене виникла ідея щодо пошуку, структуризації й популяризації відомостей про пам’ятки дерев’яної архітектури України, привернення уваги суспільства до проблем їх охорони і збереження. Я розробила відповідний проект, подала на конкурс і виборола на його реалізацію один із грантів Президента для обдарованої молоді на 2006 рік.

— Хто вам допомагає в реалізації проекту?

— Спершу я розгорнула експедиційну роботу — фотофіксацію пам’яток, збір інформації «в полі». Мої фото і ті, що надіслали за цей час колеги та волонтери проекту, систематизовані і складають електронний фотоархів; він постійно поповнюється. На сьогодні ця збірка містить більше 15 тисяч цифрових фото з понад 600 населених пунктів різних областей України, від Закарпаття до Луганщини. Працюю з усією можливою літературою, починаючи з раритетних видань початку ХХ ст. Дуже цінною є співпраця з архітекторами, реставраторами, краєзнавцями, які надають нам свої ексклюзивні матеріали.

На нашому сайті про дерев’яні церкви загальна кількість файлів (сторінки та фото) перевалила за п’ять із половиною тисяч. Основний масив — це індивідуальні сторінки окремих церков. Але є там і фотозагадки, тематичні розділи «Дерев’яні костели», «Млини» та ін. Зараз доопрацьовую розділ «Музеї і скансени», де будуть сторінки всіх музеїв просто неба, церков–музеїв, а також унікальних інженерно–технічних пам’яток на кшталт музею лісу і сплаву та діючої водяної кузні «Гамори».

Маленький приклад: у найповнішому на сьогоднішній день каталозі дерев’яних церков для Черкаської області бачимо 22 об’єкти. У мене ж на сайті, завдяки «агентам»–мандрівникам, що буквально прочісували Черкащину, їх — 40.

— Чи відчуваються зміни у зацікавленості людей цією темою?

— Так, і дуже суттєві. Тема дерев’яної архітектури стала набагато популярнішою, ніж чотири роки тому. Хочеться вірити, що і наш внесок у цьому є теж. Частіше чую про них у телевізійних новинах, читаю в пресі, почали виходити книжки на цю тему. Багато хто почав відвідувати дерев’яні церкви цілеспрямовано. Не минає тижня, щоб хтось не надіслав мені нові фотографії дерев’яних храмів для сайту. Розвиваємо також однойменну з сайтом інтернет–спільноту в LiveJournal.
Що навмисно не спалять, те уб’ють бляхою?

— Чи збереження дерев’яних храмів насправді така гостра проблема?

— Ситуація з ними, без перебільшення, катастрофічна. Ми втрачаємо пам’ятки дерев’яної архітектури страшними темпами. Причому відсоток дійсно випадкових втрат — мізерний. Усі знають з новин, скільки згоріло церков за останні роки, і не лише через недбалість та недотримання пожежної безпеки (хоча й це — злочин). Порушено кілька кримінальних справ про навмисні підпали — замітають сліди після розкрадання церковного майна або «звільняють» місце під новий мурований храм.

Останніми роками сотні дерев’яних храмів, у тому числі пам’яток національного значення, стали жертвами «благих намірів» церковних громад: старовинні храми обшивають від фундаменту і до маківок бляхою, пластиковою «вагонкою», перекривають «єврошифером» або взагалі обмуровують цементом, а потім вибирають зсередини дерев’яні стіни. Хвиля цих «поновлень» набирає обертів. І не вірте, що бляха врятує церкву, — кожен реставратор вам скаже, що під нею дерево пріє і дуже швидко зогниває.

— Що насамперед необхідно, щоб зупинити процес зникнення дерев’яних храмів?

— Мало би бути, як у сусідніх країнах, тій самій Словаччині: там про пам’ятки дерев’яної архітектури дбає держава, всі вони доглянуті. У нас це наразі нереально. Тому треба оцінювати ситуацію тверезо.

Що, можливо, й слід зробити? По–перше, практично всі дерев’яні церкви в Україні — діючі. Варто вести переговори з вищим духовенством усіх конфесій, щоб вони централізовано давали рекомендації настоятелям і церковним громадам щодо поводження із дерев’яними храмами, проводили роз’яснювальну роботу. Знаю, що в УГКЦ вже є комісія, яка пробує цим займатися.

Жодна громада не бажає зла своїй церкві, люди зазвичай хочуть привести храм до ладу і готові зібрати на це кошти. Потрібно дуже сильно мотивувати їх витратити ці кошти не на згубні експерименти з пластиком, а на професійну реставрацію. Саме цього треба категорично вимагати від держави — якщо люди готові оплатити реставрацію, то треба забезпечити їм відповідну проектну документацію і виділити фахівців для проведення цих робіт. Прецеденти фахової реставрації коштом громади існують — бачила на власні очі, спілкувалася з ініціаторами. Якщо ж буде державна підтримка і не доведеться пробивати лобом бюрократичну стіну, кошти знайдуться — допоможуть і меценати, і громадські організації.

А з тими громадами, які все–таки зайнялися пластиково–бляшаною «самодіяльністю», слід негайно розривати договори оренди пам’ятки архітектури і подавати в суд. До речі, досі не було жодного випадку, щоб когось було покарано не те що за пошкодження — за свідоме знищення церкви, пам’ятки архітектури національного значення! То чого дивуватися, що церкви гинуть?

Другий важливий напрямок — це популяризація дерев’яних храмів у ЗМІ. Місцева влада має усвідомити, що пам’ятка — це не зайвий тягар на шиї, а принада для туристів (може, і єдина в цьому селі чи містечку).
Клепача — «в студію»!

— Як фінансується проект «Дерев’яні храми України», чи буде надалі розвиватися?

— Проект фінансували коштом гранту лише впродовж 2006 року, відтоді все робиться винятково на власному ентузіазмі. Хотілося б, звісно, знайти новий грант або якісь інші можливості для підтримки проекту. Плани — наполеонівські. Попереду величезна робота із сайтом, адже на ньому викладено не більше 20 відсотків того масиву матеріалів, які вже зібрані. Хочеться додати цікавинок, наприклад, розділ з відеороликами (наприклад, ви чули, як працює клепач — дерев’яний пристрій для тріску й грюкоту, що використовується перед Великоднем замість дзвонів?).

Буду розширювати співпрацю з мандрівниками і з фахівцями — треба об’єднувати зусилля в нашій справі. Я–от надала західним колегам українські матеріали для енциклопедичного видання про дерев’яну архітектуру Європи.

Маю в планах створення нових путівників дерев’яними храмами.
Олександра ЧАУС


ДОСЬЄ

Олена Крушинська — киянка, журналіст і науковець; випускниця, а тепер і науковий співробітник Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка, кандидат хімічних наук. Багато мандрує Україною і світом.

З 2005 р. працює над проектом «Дерев’яні храми України» — це перший веб–ресурс, присвячений українській дерев’яній архітектурі (Derev.org.ua).

Автор двох путівників: «Сорок чотири дерев’яні храми Львівщини» (2007), «Два береги Збруча» (2008, у співавторстві), понад 50 статей, присвячених подорожам і пам’яткам, а також веб–фотогалереї неофіційного Львова «Львівські ремінісценції». Як журналіст і фотограф, Олена співпрацює з журналами «Міжнародний туризм», Welcome to Ukraine, іншими журналами й газетами.

PS: Якщо ви цікавитесь надприродним, тоді завітайте на сайт www.tolyan.com - бібліотека гідних уваги книг про чаклунство і реінкарнацію.
Автор: УкрЗахідІнформ .
ОЦІНИТИ НОВИНУ
3 (голосів: 0)

КОМЕНТАРІ