Нещодавно прочитав у «Волині-новій» колективного листа «Михайло Савчак у ролі адвоката», підписаного творчим колективом Рожищенської районної газети «Наш край», де йдеться про те, як голова обласної організації Національної спілки журналістів «захищає» своїх колег, і нітрохи не здивувався. Це і є стиль роботи колишнього компартійного чиновника...
Річ у тім, що 11 березня завершився п’ятимісячний розгляд судового позову до мене як до журналіста з приводу моєї публікації у всеукраїнському громадсько-політичному щотижневику «2000» «Необразованные с высшим образованием» (№13, 2008 р.). Мова там йшла про «якість» освіти в деяких приватних вузах і, зокрема, в Луцькому біотехнічному інституті, засновник і власник якого Григорій Стеценко.
Волинь добре знає цього «бізнесмена від освіти». Він і влаштував суд над журналістом за правду про освітянський процес в його вузі, про якого в області розповідають легенди. Правда, як бачите, очі коле. Ректор вимагав у судовому позові від автора і газети за «кривду» і «втрату репутації» сплатити йому 50 тисяч гривень або публічно вибачитися в газеті. Щоправда, текст вибачення він написав сам найдрібнішим кеглем на п’яти сторінках комп’ютерного тексту. Вуз Григорія Стеценка виглядає там зовсім не гіршим, скажімо, від Кембриджського чи Оксфордського університету, де «юнаки і дівчата здобувають престижні дипломи, що є, так би мовити, путівкою до Європи».
Крім усього, ректор оббиває пороги місцевої влади про виділення приміщення під організацію… медичного факультету. «Ми готові організувати навчання (медичне – прим. авт.) без залучення державних коштів, але для цього потрібна воля і бажання (!) перших осіб влади». В яку «Європу» ми прийдемо з цим академіком, можна лише здогадуватись.
Як бачите, шановний читачу, не виключено, що армію волинських лікарів невдовзі зможуть поповнити випускники вузу імені (так його називають в Луцьку) Стеценка. Хто і де в них лікуватиметься, гадати рано, позаяк рівень знань випускників цього вузу загальновідомий. Прочитавши увесь текст цього «вибачення»» (воно обов’язково буде передане в Міністерство освіти і науки України і опубліковане на сторінках всеукраїнської преси як фейлетон), так і хочеться зробити докір цьому ректору: чому він не вибрав собі професію, де не обов’язково вміти читати і писати?
Це так, між іншим – для інформації про те, як сьогодні так звані бізнесмени від освіти руйнують і паплюжать одну з кращих систем освіти в світі, судячись при цьому з журналістами. Головне ж те, що на останнє засідання суду, яке відбулося 11 березня нинішнього року, Григорій Стеценко, будучи певним, що позов буде задоволений на його користь, прихопив із собою двох журналістів, які й мали б написати про «неправдиві і наклепницькі дані, опубліковані журналістом Петром Чечелюком». Один з них – Микола Панасюк з «Вільної думки», яка справді вільна від честі, совісті, сорому і елементарної поваги до людей. Детально про цей брудний «ідеологічний прапор» ЄЦ на Волині і про його редактора, засновника, «журналіста» і розповсюджувача в одній особі розповів два тижні тому на сторінках «Волині-нової» мій колега Олександр Нагорний в публікації «Доки ж паскудство маскуватиметься під «Вільну думку»? Про те, хто стоїть за цим у стоптаних кросівках і вицвілими злими очима писакою, який в своєму житті пережив кілька великих драм через жорстоку брехню і бруд, розповім трохи нижче.
Другий – Володимир Приходько – журналіст з газети «Діалог». До речі, засновником цієї новоспеченої газетки є Волинська обласна організація Національної спілки журналістів України. Але, на щастя, головуюча на судовому засіданні за вимогою відповідача прогнала цих писак із зали суду, а пан ректор виграв дірку від бублика. Так і мало статись, бо правда рано чи пізно торжествує.
Як вберегтися від «допомоги» Михайла Савчака?
Ось ніби і все про суд над журналістом, ініційований Григорієм Стеценком і його ганебний програш, якщо не говорити про те, чому на засіданні (з жадобою «крові») з’явився журналіст Приходько з «Діалогу». Мені не відомо, що він і де писав, але у 2007 році він повернувся з посади касира газети «Волинська реклама» на посаду чиновника Волинської обласної адміністрації в новостворене управління інформації, де керував його побратим по компартійних часах Михайло Савчак. Мета була одна – «заробити» пенсію державного службовця, що й було зроблено дуже вчасно, позаяк журналіст-чиновник протягом року добив управління «до ручки», яке негайно було ліквідоване і розформоване. Оцінка роботи управління була підтверджена актом внутрішньої перевірки, на основі якого мною був підготовлений матеріал «Чи живий національний ресурс управління?» («Киевский Телеграфъ», №30, 2008 р.). У ньому йшлося про те, чи зможуть такі чиновники (вже колишні), як Савчак і Приходько, реалізувати інтереси держави на чиновницькій службі.
Не можу втриматись, аби коротко не розповісти, як пан Савчак у 2008 році «допомагав» колегам горохівської районної газети «Горохівський вісник». Відомо, що це багатостраждальне видання пережило нелегку боротьбу за ганебне володіння нею між двома політичними силами, з вини яких колектив редакції пройшов через десяток судів і принижень чиновників. Ситуація нагадувала ту, яка нещодавно сталась в рожищенській районці. Головний редактор цього видання і його заступник не один раз приїжджали шукати правди в очільника волинських журналістів Михайла Савчака, а він вказав їм шлях до «допомоги»: дав знесиленим від ходіння по судових інстанціях і чиновницьких апартаментах журналістам номер стільникового телефону… Петра Чечелюка, аби той захистив горохівських колег у всеукраїнських ЗМІ. Люди з кіпою копій позовних заяв, судових рішень «іменем України», скарг і листів до Президента України понад годину розповідали мені, як їм «допомагав» Савчак.
Не минула «допомога» Михайла Савчака і колишнього колегу по роботі в компартійних органах, а згодом і співзасновника газети «Волинська реклама» Миколи Носкова. Останній встановив факт службового підроблення і звернувся в прокуратуру Луцька, де було відмовлено в порушенні кримінальної справи відносно Савчака Михайла зі стандартною фразою «…у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого статтею 364, 366, 367 КК України». Чому за трьома статтями Кримінального кодексу не знайшлось складу злочину, судити не мені. А гнів колишнього компартійного функціонера закінчився тим, що Микола Носков достроково на ґрунті нервових потрясінь вийшов на жалюгідну пенсію по інвалідності (680 гривень), судовий позов «за кривду» від імені Савчака і досі бродить коридорами високих судових інстанцій на київських пагорбах, а «Волинську рекламу» видає його син, щоправда, старанно запаковуючи в неї батькову газету «Діалог» (окремо її ніхто не купує).
З усього сказаного виникає просте запитання: чи не варто задуматись в журналістській організації області, яка не має достойного керівника з того часу, як відійшов у вічність відомий в Україні журналіст Полікарп Шафета, як позбутись «піклування» Савчака про своїх колег? І зробити це негайно, достроково, не чекаючи закінчення його каденції?
Та про це і про те, чого вартий «Діалог» Савчака, і якого керівника має поки-що міцний журналістський корпус волинського краю, що від нього залишиться, якщо колишній компартійний функціонер і надалі буде його «очолювати», про продану землю, виділену місцевими чиновниками під будівництво будинку творчості і відпочинку журналістів поблизу озера Світязь, її ціну і де поділись кошти за неї, про те, хто захистить бідні і нещасні районки, які перебувають в стані перманентного безгрошів’я і терплять наругу чиновників і пресинг різних політичних сил, автор обіцяє детальніше розповісти на сторінках всеукраїнської преси.
Володимир Бондар, Іван Карпомиз і «Вільна думка» – «любовний» трикутник
Як би не було бридко, але повернусь до «Вільної думки» і тих, хто її годує. Як відомо, це «паскудство» утримує колишній голова Волинської ОДА Володимир Бондар (про те, скільки ця людина зробила для області і скільки для себе, можна, при потребі, викласти в окрему розповідь). Її «послугами» користується і «Варта громади» разом з Олександром Мартинюком, які «вартують» лише одного, давно усіма забутого Бондаря. Використав її і нинішній голова федерації профспілок Волині Іван Карпомиз, двічі обливши в ній брудом автора цих рядків за правду про те, що діється нині в підтоптаній «школі комунізму» Волині, від якої вже давно пахне надмогильними квітами (про це та інше автор детально розповів у всеукраїнському щотижневику «2000»). Після цієї публікації я отримав десятки листів громадян Волині, які перебувають під «гнітом» Карпомиза.
Ось витяг з листа, віддрукованого на старенькій друкарській машинці, якого автору всунула в руку, боязко озираючись навколо, невідома жінка у фойє однієї з райдержадміністрацій (пунктуація і стиль збережені): «На днях відбулася звітно-виборча профспілкова конференція працівників профспілки АПК нашого району. Вибрали голову профспілки саму «заслужену». Як можна вибирати людину яка зранку листає блокнот і шукає в кого день народження і де б випити. Вона вже в 11 годин ранку ходить по кабінетах п’яна. А після п’ятої-шостої години вечора сидіти п’яна на східцях в адміністрації, а техпрацівниці сунуть її в кабінет, щоб сховати від людей». Карпомиз, як мені розповіли, шанує цю людину. Це з тих, хто буде його підтримувати на виборах на наступну каденцію, коли йому виповниться 70 років!
Ще декілька фактів з багатьох, наведених в письмовій формі відповідальними працівниками федерації профспілок області, які зі страхом в очах просили їх не називати (бояться помсти і розправи Карпомиза).
На балансі профспілок перебуває бібліотека, що на проспекті Молоді в обласному центрі. Це один з найбільших закладів культури такого типу в Луцьку і області, який від федерації на своє утримання отримує нуль коштів. Її директорка вишукує будь-які канали, щоб звести кінці з кінцями і не віддати цей заклад на «розтерзання» пану Карпомизу, адже Іван Іванович як людина, яка ніколи нічого не читала, запропонував перевести бібліотеку на… електронні носії, «розмістити це усе в одній маленькій кімнатці, а решту площ віддати в оренду». За заперечення такої «пропозиції» профспілковий діяч вигнав директорку бібліотеки, яка працює на цій посаді 23 роки, із засідання президії федерації і обіцяв зацькувати собаками.
«Карпомизу притаманно сперечатися проти правди, з його приходом у федерацію розпочався різкий занепад культури, він перетворює профспілки області у фабрику «Курочка ряба». Там, де Карпомиз – руїни, там трава не росте!» – з болем розповідала автору відома профспілкова діячка області.
Щодо останньої тези, то автор побував на спортивно-оздоровчому комплексі в селі Дачному, що в Ківерцівському районі. Назва об’єкта умовна, бо від нього залишились лише добрі спогади. Наприкінці минулого року в цьому закладі було звільнено з роботи останніх 12 осіб, нині об’єкт доглядає 4 охоронці. Гнила підлога, продірявлений дах, темні глазниці вікон, холод і миші, сирість і сморід – ось що я побачив і відчув. За чотири роки головування Івана Карпомиза спортивна база, на тенісних кортах якої мої дочки-школярки ще не так давно перемагали своїх суперниць, перетворена в руїни. Тут вже давно можна знімати американські трилери. Чим гірший стан об’єкту, тим більше є причин і виправдань його «вигідно» продати. Так звані торги вже відбувались, у якості покупця виступала одна фірма. Були й інші, «підставні», покупці, проте всі вони представляли інтереси одного й того ж, відомого в Луцьку невдахи-бізнесмена. Спорткомлекс залишився поки що у власності профспілок, позаяк на заваді стала світова фінансова криза (не сторгувались). Така ж доля спіткала й Будинок вчителя у Ковелі, що, на нещастя, теж перебуває у власності профспілок. Стан цього приміщення набагато жалюгідніший, ніж спорткомплекс у Дачному. Він теж чекає «свого» часу. «Карпомиз сторгується, бо має досвід із продажу за копійки однієї з найбагатших баз області – «Волиньголовпостачу», – сказали мені в цій організації.
За головування у федерації профспілок згаданого керівника, інтелект якого, як не сумно, залишився на рівні інструктора Старовижівського райкому партії (60-ті роки минулого століття), зі «школи комунізму» області втекли понад 30 тисяч членів. Це більше, ніж за всі роки незалежності, сказала мені людина, яка трудиться у профспілках на відповідальних посадах близько сорока років. Профспілки, якщо їх ще можна так назвати, «лежать» і лише трохи жевріють за рахунок тих організацій, де вони найменше потрібні: у державних установах і бюджетних організаціях. «Щодо цього Карпомизу нічого не можна сказати, – розповідає моя співбесідниця, – всіх перевів на роботу за контрактом (що, до речі, у профспілках не практикується – прим. авт.), щоб не «гавкали». А «гавкають», як виявляється, всі, навіть найближче оточення цього профспілкового діяча.
А ще мені розповідали про те, як профспілковий лідер Волині відвідав Польську Республіку для перейняття досвіду щодо розвитку «зеленого туризму». Але позаяк я не володію «мовою» Миколи Панасюка і не користуюсь забороненою в журналістиці лексикою, то мені соромно розповідати, чим закінчився цей вояж і скільки часу після нього Іван Іванович приходив до пам’яті.
За все це залишилось «подякувати» Володимиру Бондарю, який у важкі часи «майдану», керуючись принципом «хороший хлопець», дістав цього пенсіонера з нафталіну і посадив у крісло того, хто має бути опонентом до влади і захищати знедолених українців. Цей принцип, до речі, був головним у колишнього голови обласної адміністрації в питанні добору кадрів. І, як бачите, ці «кадри» і понині вирішують все. І ще довго будуть вирішувати, перелицьовуючись в «партіях», «єдиних центрах», «політичних поглядах», «принципах» і в різному смітті, що робить наше життя бідним і нестерпним. Не нової генерації люди, а підстаркуваті карпомизи з лисинами до потилиці та інтелектом героїв казок Салтикова-Щедріна.
Петро ЧЕЧЕЛЮК,
член Національної спілки журналістів України,
спеціально для «Волинської правди»
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Джерело: http://www.pravda.lutsk.ua
Попередня новина: АЗС не доливають бензин
Наступна новина: «Cвобода» вимагає від ...
Чому все необхідне для опалення та водопроводу потрібно купувати в перевіреному онлайн магазині?
Преимущества вентиляции в частном доме
Wellness value and effect of massage procedures
Уничтожение насекомых в Днепре