«Здобуваючи медаль, навіть не знав, скільки піднімають суперники»
— Ігоре, ви їхали на чемпіонат Європи з конкретною метою виграти змагання чи апетит на «золото» розгорівся вже під час «їди»?
— Насправді важко було спрогнозувати, як ми зможемо підготуватися, адже на початку року важкоатлети не отримували фінансування від держави. Збори в Феодосії нам вдалося організувати лише за особистого втручання в справу президента федерації. Тому до першості ми підійшли майже в оптимальному складі й у відмінній спортивній формі.
У Бухаресті я продивився стартові протоколи й знав, хто мої суперники й скільки вони планують підняти в перших спробах. Попередні розклади дозволяли сподіватися не просто на медаль, а саме на золоту. Розумів, що сума 430–435 кг дозволить перемогти, тож головне в такій ситуації — «не перегоріти». Налаштуватися було непросто — все ж таки відчував велику відповідальність.
— Чи згадували під час змагань у Румунії свій виступ на Олімпіаді?
— Якщо чесно, то в Бухаресті було важче, ніж у Пекіні. Бо в Китаї я розумів, що дотягнутися до олімпійської медалі на перших же Іграх дуже складно. А в Румунії успіху від мене чекали. Хотілося гідно завершити турнір, до того ж на очах Анатолія Писаренка.
— Ваш партнер по збірній Артем Іванов у категорії до 94 кг не переміг, оскільки переоцінив свої сили й заявив вагу, яку за три спроби так і не зміг штовхнути. Як сказав президент федерації, кримчанин із тренерами «фраєрнулися». А у вас не було спокуси налякати опонентів власним рекордом?
— У ривку мені вдалося відірватися від суперників на 10 кг, тому в поштовху не було сенсу форсувати події. Головне в таких випадках — підняти не рекордну вагу, а таку, яка б дозволила отримати медаль найвищого ґатунку. Заради цього ми навіть змінили початково заявлену вагу в менший бік, оскільки конкуренти відставали.
— Рішення щодо ваги ви приймали самі?
— Ні, я повністю довіряю своєму тренерові. Я не контролював виступи суперників і навіть не знав, скільки вони піднімають.
— Ну а хоча б вагу своєї штанги знали?
— У всіх випадках, крім одного. Коли перший раз піднімався на поміст у Бухаресті, то не знав, скільки «млинців» мені «начіпляли», але знав, що мушу їх підняти.
— У вашій вазі не заявилося кілька іменитих суперників: німець Штайнер, росіянин Чигишев, латвієць Щербатих...
— Є одна основна причина, чому спортсмен не їде на такий турнір — він не готовий змагатися на високому рівні. Гадаю, іменитим хлопцям не хочеться підривати свій авторитет і програвати молодшим, тому в таких випадках вони просто пропускають чемпіонат. Хоча про Штайнера чув, що він переніс операцію на паховій грижі. У майбутньому, звісно, мені доведеться враховувати, що ці конкуренти, зокрема й німець, повернуться на поміст.
— На Олімпіаді ви пропустили вперед першого номера збірної України у вашій категорії — Артема Удачина. Не боїтеся конкуренції з ним надалі?
— Узагалі–то я насамперед дивлюся на вагу, яку маю підкорити, а не на суперників, з котрими змагаюся. Усі ми для того й тренуємося і виходимо на поміст, щоб перемагати. Я ставитиму перед собою нові цілі, не звертаючи увагу на грізні імена конкурентів, — будемо вигравати в усіх.
«В аеропорту Будапешта спали на лавках»
— Що вам сказав Писаренко з приводу перемоги українця на чемпіонаті Європи через 25 років?
— Було видно, що йому приємно. Адже він прилетів до Бухареста на заключні виступи, коли змагалися найважчі атлети — очевидно, чекав від нас із Івановим та Торохтієм медалей. І ми постаралися не розчарувати президента федерації. Але Писаренко все ж наголосив, що треба й далі «пахати й пахати». Хороший дядько.
— Світовий рекорд у поштовху (265 кг) залишається у Анатолія Григоровича. Чи готові ви з часом замахнутися на досягнення земляка?
— Це справді видатний результат — я пишаюся, що він належить моєму кумиру. І мені було б приємно хоча б наблизитись до тих вершин, яких сягнув Писаренко. Поки що ж найбільша штанга, яку я піднімав над собою на тренуваннях, важила 240 кг. На попередніх чемпіонатах світу це дозволяло б зачепитися за бронзову медаль.
У Бухаресті я зафіксував 230 кг, на Олімпіаді в Пекіні — 232. Але на світовому форумі прагнутиму штовхнути більше. Підготовку до нього починаємо вже за пару тижнів — кількамісячним «ув’язненням» на базі в Кончі–Заспі.
— Яка вправа вам більше до вподоби?
— На чемпіонаті Європи всі бачили, що в мене краще вийшов ривок. Хоча я не сказав би, що це моя улюблена вправа — поштовх я також поважаю. Можливо, ще трохи бракує техніки, фізичної сили в поштовху, але мій організм ще формується, та й ми продовжуємо працювати. Гадаю, що з часом усе поставимо на вищий рівень.
— З організацією поїздки проблем не виникло?
— Переліт утомив. Замість того, щоб за півтори години дістатися прямим літаком Бухареста, ми спочатку полетіли до Будапешта. Просиділи в тамтешньому аеропорту близько семи годин. Дехто дивився фільми на комп’ютері, дехто просто спав на сидіннях. А потім ще півтори години провели вже на шляху до румунської столиці. Мабуть, державі треба було зекономити на квитках.
Я виступав під завісу чемпіонату Європи, тому встиг відпочити після дороги. А от тим, хто виходив на поміст у перші дні турніру, звісно, було гірше.
«Треба їсти червону ікру, але я люблю мамину їжу»
— А часто щось змушує вас хвилюватися?
— У мене ніколи не виникало проблем із витримкою. Вважаю себе врівноваженою людиною й спортсменом. Такого не траплялося, щоб я нервувався й не підняв хоча б початкової ваги, хоча перший підхід змушує хвилюватися найбільше. Я завжди контролюю розминку й тренувальний процес. Не можу віднести себе до «вершників без голови», які кажуть: «Дайте мені лише штангу, і я буду рвати й метати». Я все роблю зі «здоровою головою».
— Коли найбільше переживали?
— Перед Олімпійськими іграми у збірній була конкуренція на поїздку до Пекіна — на два місця претендувало троє спортсменів: Удачин, Колокольцев і я. Тоді мені в підготовці дуже допомогла львівська влада. Коли ж визначився склад команди, далі все пішло доволі чітко.
— А поза помостом?
— Коли повернувся до України, і в аеропорту на мене налетіло одразу кілька телевізійних камер. Говорю й сам відчуваю, як мій голос тремтить.
— Серед усіх важковаговиків у вас найменша власна вага. Збираєтеся трохи набрати кілограмів?
— Так. Говорили про це з тренером, але, зрозуміло, що це має бути корисна вага — тобто м’язова, а не жирова.
— І як же треба харчуватися, щоб калорії пішли саме у м’язи?
— Спочатку вагу треба, як у нас кажуть, «наїсти» й таки отримати жировий прошарок. Для цього вживати багато білкової їжі — зокрема, м’ясо, червону ікру. Ні в чому собі не відмовляй — і все буде добре (посміхається). І вже потім жир «перекачуємо» в м’язи.
— Виходить, бути гурманом вам просто. А є щось, чому ви надаєте перевагу?
— Мені подобається домашня українська кухня — усе, що готує мама: вареники у сметані, грибочки, смажені з картоплею. А всякі там суші — не для мене.
«У бійках доводилося і давати по жбану, й отримувати»
— Чув, що ви виросли в неблагополучному районі Львова, Сихові. Він справді такий страшний, як про нього розказують?
— Зараз ситуація дещо змінилася. А в ті часи, коли я вчився у школі, це дійсно було так. Тоді саме вийшов на екрани фільм «Бригада», і в нас частенько траплялися такі нерозумні «розборки» — район на район чи школа на школу.
— Ви брали в них участь?
— Доводилося (посміхається). Наскільки пам’ятаю, жодна дискотека того часу не обходилася без масової бійки. Ви ж знаєте, як буває: хтось образив друга, а друга в біді не залишиш — і починається...
— Були такі, кому вдавалося з вами впоратися?
— Усяке траплялося. Коли йде велика бійка, уже не контролюєш ситуацію. Доводилося і своїм по жбану давати, й отримувати... Але зараз вважаю, що такий дворовий спосіб життя не дає справжнього загартування. От спорт дійсно вчить перемагати, контролювати себе як на помості, так і поза ним.
— Зараз дедалі популярнішими стають неолімпійські «силові» види. Вас не запрошували спробувати сили, скажімо, в «Богатирських іграх»?
— Кликали позмагатися на рівні області, але мене це не приваблює. Я маю свою справу й мрію досягти успіхів саме у важкій атлетиці. Подібні ж проекти розвиваються завдяки фінансуванню — є люди, зацікавлені в цьому, в тому числі на телебаченні. Показуючи змагання, вони заробляють великі гроші на рекламі. Відомо, що телевізійні канали транслюють те, за що їм платять.
«Є симпатії серед спортсменок»
— А як ви потрапили у спорт?
— Імовірно, через те, що не хотілося бути слабким. Пішов у тренажерний зал «підкачатися». Насправді просто проходили з хлопцями повз нього і з цікавості вирішили зайти. Там мене помітив тренер, запропонував попіднімати «паличку», потім штангу — й пішло потихеньку. Я поміняв кількох наставників, поки 2000 року потрапив до Ярослава Мартинюка, з яким працюю й донині.
— Виходить, що важку атлетику ви обрали випадково? Адже могли піти й на інші єдиноборства.
— Так, «потрапила на очі» важка атлетика. Особливо відчув смак, коли почав добиватися успіхів. Хоча мені завжди подобалися і бокс, і боротьба. Якби спершу зайшов у гості до борців, то, можливо, займався б на килимі. А взагалі я вболіваю за українців в усіх видах спорту.
— А з ким із представників інших «спеціальностей» товаришуєте?
— На базі тісно спілкувалися з тими ж борцями й боксерами, фехтувальниками й гімнастами — маю широке коло спортивних знайомств. Навчаюся в одній групі в університеті фізичної культури зі шпажисткою Яною Шемякіною, стрільцем Олександром Петрівим, триразовим чемпіоном світу з пауерліфтингу Іваном Федуном.
— Романтичні стосунки зі спортсменками не зав’язувалися?
— Давайте цього не торкатися (сміється). Звичайно, в обмеженому колі спілкування з’являються симпатії — це природно. Але дівчини в мене немає, бо наразі складно поєднувати збори й особисте життя.
«Більярд приваблює не менше за штангу»
— Принаймні після чемпіонату Європи дозволили собі трохи відпочити?
— Друзі заздалегідь зняли хатинку біля озера на Львівщині, де збиралися порибалити. Свята проводжу вдома, а потім — на черговий збір до самого чемпіонату світу.
— Щось важке тягати десь поза залом доводиться?
— Зараз ні. До домашнього господарства мене не залучають (посміхається), аби, не дай Бог, не травмувався. Хоча роки три тому на базі «Локомотив» у Львові, де я тренуюся, трапився курйозний випадок. Семеро велосипедистів намагалися перевернути службову «Волгу», й у них ніяк не виходило. І ми втрьох, я з колегою й тренером, швиденько їм підсобили.
— Що ще приваблює в повсякденному житті?
— Сильно захопився більярдом. У мене чи не всі друзі грають, і ми ледь не одразу, як я приїжджаю додому, йдемо до клубу. Якби на базі в Кончі–Заспі поставили стіл для цієї гри, він користувався б великою популярністю. Я, мабуть, проводив би там більше часу, ніж у залі зі штангою.
ДОСЬЄ «УМ»
Ігор Шимечко
Майстер спорту міжнародного класу з важкої атлетики (категорія — понад 105 кг).
Народився 27 травня 1986 р. у Львові.
Чемпіон Європи 2009 р. у ривку, поштовху й двоборстві, учасник Олімпійських ігор 2008 р. (п’яте місце), володар Кубка України 2008 р. Переможець і срібний призер чемпіонатів світу та Європи серед молоді 2006 і 2008 рр.
Тренер — Ярослав Мартинюк. Перший тренер — Богдан Сукач.
Студент V курсу Львівського університету фізичної культури (спеціальність — паралімпійський професійний спорт).
Вага — 132 кг, зріст — 190 см.
Неодружений.
АВТОРИТЕТНА ДУМКА
Анатолій Писаренко,
президент ФВАУ, рекордсмен світу:
— Ігор дуже молодий, у нього ще достатньо часу для звершень — потенціал для росту має колосальний. Гадаю, якщо Шимечко цілеспрямовано й чітко працюватиме, особливо в техніці поштовху, то, сподіваюся, він перевищить навіть мій світовий рекорд. За силовими характеристиками він до цього готовий. Та і з нервами, бачу, все в порядку. А конкуренція з Удачиним має лише підстібнути Ігоря, бо спочивати на лаврах довго не можна.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Джерело: http://www.umoloda.kiev.ua/
Попередня новина: Політичних сил і ...
Наступна новина: У Рівному "підрізали" ...
Преимущества быстрых займов на карту онлайн
Український бренд дизайнерського одягу CAT ORANGE
Talvi Ukraine объявляет грандиозные скидки на Black Friday
Коли потрібна термінова консультація педіатра?
Услуга "Семейный водитель": Ваше спокойствие и безопасность ваших детей