Я хочу свободи

Наше існування в умовах сучасності доведено до абсурду. На очах світової спільноти розігрується справжня комедія з глибоким суспільним змістом, неабиякою актуальністю та ознаками суцільного і безповоротного хаосу. Цій комедії позаздрили б Арістофан і Плавт, і навіть Шекспіру вона могла здатися доволі претензійною. Наші вельмишановні "ті що на горі" абсолютно втратили відчуття реальності. Я не буду говорити про політичний "феномен" сьогодення, про духовне зубожіння і спотворення моралі. Ці глибоко філософські теми, на тлі всезагального незадоволення щоденним життям пересічного українця, видаються, так би мовити, дещо неактуальними. А чи варто взагалі піднімати такі глобальні питання в той час, коли основна маса людей живе за межею бідності?! Я так довго трималась за власні ілюзії всезагального добробуту та всеможливості (не через власну незрячість, а через безмежну віру, до останньої краплі, в те, що диво ще можливе). І коли віра переросла в зневіру стало не те що боляче, стало якось по звірячому страшно від тої безвиході, від тої дороги, яку пропонують нам.

Тисячу разів я запитувала себе, як то можна терпіти, і будучи вже давно, і таки, безповоротно, загнаними в глухий кут, намагатися цього не помічати. Це всезагальне всепрощення вже переросло рамки пристойності. Фобія реального і гідного життя стала для нас визначальною. Де ж то той терпець в нас береться, чому не з’явиться бажання зірвати з себе все непотрібне, чуже і гнітюче? Чому ми так не хочемо сприйняти філософію боротьби за своє "я" як єдино можливу? Не беруся сперечатися з великою Ліною Костенко про те, що все на світі треба пережити, але те пережиття вже набирає форм якоїсь суспільної непристойності, всезагальної пошесті і, цілком можливо, катастрофи. Ми лишилися ще на рівні імперської свідомості, даючи можливість можновладцям не брати до уваги наші погляди і бажання. Вони ще й дозволяють собі вимагати від нас абсолютної вірності і покори. А за цю покірність дають нам "безпеку, стабільність і порядок". І ми, як ті сліпі котенята, йдемо на повідку і вважаємо такий стан речей начебто розумним, а подекуди навіть привабливим.

Гра ритм і фраз при бідності тематики, своєрідні "каталоги образів", безпредметність висловлювань і суджень ось те, що супроводжує наше сьогодення. Політична "еліта", при всій своїй поверхневості і недолугості, провокує на сміх крізь сльози. В тумані всього сказаного і обіцяного жодної позитивної реальності. Чомусь, в силу різних причин, злободенна проблематика не посіла належного місця в діяльності тих, на кого покладалось виконання цих обов’язків. Лишилось тільки прагнення до збереження статус-кво і досягнення власних корпоративних цілей. Склався конфлікт в основі якого, в першу чергу, зіткнення елементарних базових потреб пересічного громадянина. І можливо прийде час, коли такий конфлікт не буде піддаватися врегулюванню шляхом порожніх обіцянок, переговорів і торгу…

На фоні всезагального хаосу я хочу одного – СВОБОДИ. Я хочу аби ми ґрунтувалися на боці такої потрібної для нас зараз національної ідеї, як засобу до перемоги, де головною цінністю буде українська нація. Я хочу якогось радикального порятунку, та такого, щоб все стало на свої місця цілком і повністю. Я хочу аби ми стали бунтарями до всього ворожого і непотрібного. Я хочу поставити в глухий кут тих людей, які ставлять туди сьогодні нас, та подивитися в їхні "чесні" очі. І не приведи Боже, їм пізнати всю гіркоту, від того, що є бажання, потуги, але немає можливості.