Архімандрит Віктор (Бедь): Першим кроком до зняття протистояння між православними в Україні може стати визнання таїнств УАПЦ і УПЦ КП

Архімандрит Віктор (Бедь): Першим кроком до зняття протистояння між православними в Україні може стати визнання таїнств УАПЦ і УПЦ КП

17.02.11 17:04 0 1519
Предстоятель УПЦ митрополит Володимир нещодавно висловився на Архієрейському соборі РПЦ про те, що Церква в Україні чекає сьогодні конкретних пропозицій і дій для відновлення єдності українського православ’я. Якими можуть бути реальні шляхи подолання церковних розділень - про це розмірковує ректор Ужгородської богословської академії УПЦ архімандрит Віктор (Бедь), який відповів на запитання «Релігії в Україні».

– Як ви оцінюєте питання розділення православних в Україні? Чому, на ваш погляд, виникло це явище в Україні, які передумови були для цього, чого домагаються представники УАПЦ та УПЦ КП?

– Перш за все, торкаючись питання розділення в українському православ’ї, необхідно виходити з того, що на рубежі 80-х – 90-х років ХХ століття Україна відродила свою, раніше втрачену не по своїй волі, державну незалежність, а Українська православна церква відновила свій історично первісний канонічно-правовий статус незалежності в управлінні з широкими правами автономії.

Для більш правильного розуміння церковного питання в Україні необхідно виходити не з точки зору московського бачення під кутом колишнього і тимчасового перебування українських земель у складі Російської імперії чи в Радянському Союзі, а з точки зору нових історичних реалій відродження української державності та утвердження природного права українського народу на своє державно-територіальне самовизначення, в тому числі і в питаннях церковного життя.
Природно, що в умовах нової державно-політичної ситуації в Україні на рубежі 80-х – 90-х років ХХ століття закономірно виникло питання про канонічно-правовий статус Української православної церкви, якій у 2012 році виповниться 1150 років з дня заснування Київської митрополії (з часів хрещення Київської Русі великим князем Оскольдом з роду київського князя Кия).
Відповідно серед безлічі парафіян Православної церкви в Україні, як і серед її духовенства, єпископату було піднято питання про надання Українській православній церкві незалежності й самостійності в управлінні. Беручи до уваги сучасні історичні виклики та побажання православних віруючих в Україні, український єпископат звернувся з відповідним зверненням до Святішого Олексія ІІ, патріарха Московського і всієї Русі, а також до Архієрейського собору Російської православної церкви.
Визначенням Архієрейського собору Російської православної церкви від 25–27 жовтня 1990 року і Грамотою (Томосом) Святішого Олексія II, патріарха Московського і всієї Русі, від 27 жовтня 1990 року, Українській православній церкві повернено історично-канонічний статус незалежної і самостійної в своєму управлінні, з правами широкої автономії. Ці історичні рішення були затверджені постановами Помісного собору Російської православної церкви від 27–29 січня 2009 року і закріплені у новій редакції Статуту РПЦ.
Буквально вище викладені церковні документи щодо відродженого канонічно-правового статусу Української Православної Церкви звучать таким чином:
«1. Українській Православній Церкві надається незалежність і самостійність в її управлінні.

3. Предстоятель Української Православної Церкви обирається українським єпископатом та благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі.

7. Синод Української Православної Церкви обирає і поставляє правлячих і вікарних архієреїв, затверджує і скасовує єпархії в межах України» (Витяг з Визначення Архієрейського собору Російської православної церкви «Про Українську православну церкву» від 25–27 жовтня 1990 року);

«...Благословляємо через дану Грамоту нашою силою Всесвятого і Животворящого Духа бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною в своєму управлінні...» (Витяг з «Грамоти Алексія II, Божою милістю Патріарха Московського і всієї Русі, Митрополиту Київському і всієї України Філарету» від 27 жовтня 1990 року);

«Глава VIII, п. 18. Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії. У своєму житті і діяльності вона керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та Статутом Української Православної Церкви, який затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі» (Витяг з глави VІІІ, п.18 Статуту Російської православної церкви).

З відродженням української державності та проголошенням 24 серпня 1991 року державної незалежності України Собор Української православної церкви, що зібрався в Києві 1–3 листопада 1991 (під головуванням, в той час, Блаженнішого Філарета (Денисенка), Предстоятеля Української православної церкви, митрополита Київського і всієї України, постійного члена Священного Синоду РПЦ, свого часу місцеблюстителя Патріаршого престолу РПЦ і підтриманого всім єпископатом УПЦ) приймає постанову і звернення до Святішого Олексія ІІ, Патріарха Московського та всієї Русі, і єпископату Російської православної церкви про надання Українській православній церкві повної самостійності (автокефалії) як правонаступниці історичної Київської митрополії.
Розглянувши звернення Собору УПЦ про повну самостійність Української православної церкви від 1–3 листопада 1991 року, Архієрейський собор Російської православної церкви від 2 квітня 1992 року ухвалив своє «Визначення щодо звернення єпископату Української Православної Церкви з приводу дарування їй автокефалії» в якому, передчуваючи наростаючі розділення православних в Україні, зазначив: «...Внутрішньоцерковна і міжконфесійна ситуація в Україні... не зазнала істотних позитивних змін, але загрожує новими тяжкими поділами, що можуть мати найважчі наслідки для долі Української Православної Церкви», – і відповідно постановив:
«1. Щоб мати справжнє волевиявлення повноти Української Православної Церкви, мати судження про дарування Українській Православній Церкві повної канонічної незалежності на черговому Помісному соборі Російської Православної Церкви.

2. Звернутися з Посланням до всіх православних України...»

На цьому порушене у визначенні Архієрейського собору РПЦ питання про повну самостійність Української православної церкви так і залишилося без остаточної відповіді донині.

У результаті та частина духовенства і православних віруючих (а на сьогодні в Україні це не один мільйон християн), які є прихильниками повної самостійності (автокефалії) Української православної церкви, і не отримали зрозумілу відповідь на їх церковні сподівання, проголосили Українську православну церкву Київського патріархату або приєдналися до Української автокефальної православної церкви, які не перебувають у канонічному єднанні зі вселенським православ’ям.

При цьому необхідно враховувати і той момент, що у ХХ столітті питання про самостійність Української православної церкви вже піднімалося в 1917–1918 роках під час засідання Всеросійського Помісного собору, але остаточного рішення з цього питання так і не було прийнято. А надана автономія Православної церкви в Україні у формі церковного автономного округу (рішенням другої сесії Всеросійського Помісного собору, що проходила в Москві з 2 січня по 7 квітня 1918 року), після захоплення влади в Україні більшовиками, очолюваними Володимиром Леніним (Ульяновим), при Святішому патріархові Тихоні в 1921 році була скасована і замінена на статус екзархату, в результаті чого, не задоволена канонічним статусом екзархату Православної церкви в Україні значна частина православного духовенства та віруючих мирян 14–30 жовтня 1921 провели у Києві свій собор, на якому підтвердили автокефалію Української автокефальної православної церкви, що була проголошена Всеукраїнською православною церковною радою 5 травня 1920 р.

Таким чином, на рубежі 80–90-х років минулого століття українське православ’я пережило другий поділ у середовищі православних християн. І цей поділ став не догматичним, а канонічно-правовим через різні погляди щодо канонічно-правового статусу Української православної церкви у вселенському православ’ї.

Тому, як заявив Блаженніший Володимир, митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української православної церкви, виступаючи на Архієрейському соборі Російської православної церкви 4 лютого 2011 року в Москві, «головним болем нашого серця і невиліковною раною на тілі всієї Христової Церкви продовжує залишатися розкол в українському православ’ї ».

Сьогоднішні клірики Української автокефальної православної церкви та Української православної церкви Київського патріархату, які сповідують одні й ті ж догмати православ’я, що і клірики Української православної церкви (при цьому будучи всі одночасно громадянами своєї вітчизни – держави Україна), бажають подолання розділення православних в Україні (так званого розколу), але при цьому стоять на позиції надання Українській православній церкві повної канонічної самостійності (автокефалії).

Подолання розділення (так званого розколу) серед православних України бажає і Українська православна церква, в середовищі якої безліч віруючих і духовенства так само є прихильниками канонічної самостійності (автокефалії) для УПЦ, але разом з тим є і противники цієї ідеї.

Канонічно-правовий статус повної самостійності (автокефалії) Української православної церкви є бажаним і для Української держави, як його мають й інші Помісні православні церкви в світі (зокрема, в Російській Федерації).

Відповідно дискусія або постановка питання про повну самостійність (автокефалію) Української православної церкви не повинна викликати у церковному середовищі обурення чи взаємодокори, оскільки обговорюване питання само по собі не веде до руйнування догматичних засад і віровчення самого православ’я.

Навпаки, ухилення від вирішення цього питання Московським патріархатом та Українською православною церквою, у тому чи іншому варіанті, і не дають можливості розробити і реалізувати реальні механізми подолання розділення православних, яке сталося в Україні у ХХ столітті.

– Що необхідно для того, аби подолати розкол в Україні? Які кроки необхідно зробити вже сьогодні?

– Перш за все, пам’ятати про те, що всі ми – діти Церкви Христової. Тому повинні мислити, бажати і діяти згідно із заповідями нашого Спасителя Ісуса Христа, Який заповідав: «Заповідь нову даю вам: любіть одне одного: як Я вас полюбив, так і ви любіть одне одного. По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін.13:34–35).

Питання про подолання розділення православних в Україні, перш за все, має вирішуватися в самій Україні без видимого чи невидимого втручання в цей процес представників тих чи інших церковних і політичних сил ззовні. А для цього необхідний діалог Української православної церкви з Українською автокефальною православною церквою та Українською православною церквою Київського патріархату. І якщо хтось сподівається на те, що з часом чи з відходом у інший світ того чи іншого архієрея питання поділу православних в Україні вирішитися само собою, думаю, він дуже і дуже помиляється.
Ми не повинні забувати про те, що близько 5 тисяч православних парафій, кліриками яких є мільйони українських співвітчизників, відносяться до Української автокефальної православної церкви та Української православної церкви Київського патріархату, тим самим перебуваючи за огорожею канонічного вселенського православ’я.
Думаючи про шляхи і методи подолання розділення православних в Україні, ми повинні прислухатися і до слів Блаженнійшого Володимира, митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української православної церкви, виголошені на Архієрейському соборі Російської православної церкви в Москві 4 лютого ц.р.: «...Церква чекає від нас не просто глибокого вивчення проблеми, а конкретних пропозицій і дій для досягнення результату – відновлення єдності українського православ’я ».
Першим кроком і ефективним методом до зняття ворожого протистояння між розділеними православними в Україні могло б бути визнання таїнств, що здійснюються в Українській автокефальній православній церкві та Українській православній церкві Київського патріархату, так як Російська православна церква і Українська православна церква визнають таїнства Російської старообрядницької церкви, Римо-католицької церкви, Старокатолицької церкви та Лютеранської церкви (види таїнств та їх формат підлягають уточненню, враховуючи канонічно-правові норми нашої православної матері-церкви). Проявом любові у Христі так само міг би послужити дозвіл проведення спільних екуменічних молебнів, що теоретично допускаються Російською православною церквою з іншими церквами, а в окремих випадках – і практично.
На підставі такого християнського порозуміння необхідно почати більш дієвий діалог Української православної церкви з Українською автокефальною православною церквою та Українською православною церквою Київського патріархату з тієї позиції, що канонічною у вселенському православ’ї є УПЦ.
І, відповідно, у вирішенні проблеми розділення православних в Україні ми повинні покладатися і на промисел Божий і Його святу волю.


– Як ви прокоментуєте дії окремих російських чи українських політиків, які використовують релігійний чинник для досягнення своїх політичних цілей?

– Дії окремих політиків, чи то російських чи українських, які використовують релігійний чинник для розпалювання міжнаціональної, міжрелігійної або міждержавної (в даному випадку, між Росією і Україною) ворожнечі та ненависті, повинні мати осуд з усіх сторін. Політика ворожнечі ніколи не підтримувалася і не підтримується в Україні ні українським народом, ні, тим більше, Українською православною церквою.

Тим не менш, проводячи межу між провокаторами і патріотами, ми повинні пам’ятати про те, що в деяких відомих святих людей щирі пориви патріотизму були такими високими, що вони були готові з любові до свого народу і в ім’я прийняття ним істинної віри Христової не тільки пожертвувати всіма благами земного життя, але і якщо б це було можливо, то перед найвищим судом Божим пожертвувати своїм вічним спасінням і самим Божим благоволінням до них. Так святий апостол Павло зі скорботою говорив, що він бажав би сам бути відлученим від Христа через любов до братії своєї, рідної йому за тілом (Рим. 9:3).

– Дехто називає розкольників сектою. Чи є вони реально сектою?

– Виходячи з вище викладеного, приймаючи до уваги історію виникнення поділу православних в Україні та враховуючи те, що Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква Київського патріархату сповідують догматичне вчення вселенської Православної церкви, хоч і перебувають за її огорожею, сектою вони не є, і такими, реально, до відступу від догматичного вчення Православної церкви, не можуть бути.


Інтерв’ю провів ієрей Ігор Ковальчук
Автор: УкрЗахідІнформ .
ОЦІНИТИ НОВИНУ
3 (голосів: 0)
Попередня новина: Прокуратура визнала ...
Наступна новина: Керівництво ВР можна ...

КОМЕНТАРІ