(Лк. 10, 16)
Невеличкий вступ
За останні декілька років у духовній освіті Української Православної Церкви відбулися надзвичайно важливі процеси. З благословіння Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви у травні 2010 року духовно-навчальний науковий комплекс «Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія – Карпатський університет імені Августина Волошина» (скор. ДННК «УУБА – КаУ») успішно акредитував магістрів богослов’я (за найвищим ІV рівнем акредитації) по лінії Міністерства освіти і науки (нині – Міністерства освіти і науки, молоді та спорту) України. Відповідно, тоді ж вперше за всю історію буття Православ’я в Україні[1] (і в цілому на освітньому просторі РПЦ), випускники-магістри отримали дипломи не тільки церковного, але ще й державного зразка (тобто видані МОН України), в яких чітко прописано: «Магістр богослов’я, викладач вищого навчального закладу» . Всі ми знаємо христианская музыка породжує в людях тільки найкращі почуття, невже треба позбавляти людей цього.
Враховуючи те, що 15 травня 2010 року ВАК України підтримав, зокрема, і пропозицію Української Православної Церкви, яку з благословіння Блаженнійшого Митрополита Володимира на міністерських та ВАКівських нарадах представляв ректор УУБА-КаУ, професор, архімандрит Віктор (Бедь), та визнав богослов’я наукою на одному рівні з усіма іншими науками (гуманітарними, технічними і т. п.), тепер можна буде захищати кандидатські та докторські дисертації з богослов’я, які буде приймати до розгляду Вища кваліфікаційна комісія України. На сьогодні, єдиними серед православних, що здобули повну вищу духовну освіту (закінчивши вищий духовний навчальний заклад Української Православної Церкви) поряд із здобуттям повної вищої світської освіти і зможуть бути зараховані до відповідної аспірантури та докторантури за вимогами ВАК є випускники ДННК « УУБА – КаУ» .
Подібного немає не тільки в межах України (наприклад, з ряду об’єктивних та суб’єктивних причин Київська Духовна Академія ще не скоро зможе пройти акредитацію та ліцензування за вимогами МОН МС України), але й на всій території пострадянського простору. Наприклад, у Білорусі співпрацювання світської науки з церковною майже не відбувається через домінування в державі «радянських» поглядів на освіту та богослов’я. 17 червня 2010 року в приміщенні Московської Православної Духовної Академії (розташована на території Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, Російська Федерація) відбувся семінар з питань переходу духовних шкіл Московського Патріархату на міжнародну освітню систему Болонського процесу. На цьому семінарі Ольга Миколаївна Олейнікова (доктор педагогічних наук, професор, директор Національного офісу програми Tempus у Російській Федерації) зазначила, що Україна займає в світі друге (!) місце з реалізації переходу на Болонську систему в освітній галузі. Довідавшись про досягнення з питань співпраці Української Православної Церкви з Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, що реалізувалися на базі ДННК «УУБА – КаУ», Ольга Миколаївна відзначила, що Російській Федерації «в України потрібно вчитися» .
Але нажаль «диявол ходить і рикає, мов лев, шукаючи, кого б поглотити» (1 Петра 5, 8). А тому не дивно, що така надзвичайно важлива для Української Православної Церкви діяльність, в розвитку вищої духовно-богословської освіти і науки, Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія викликає не абияку заздрість та невдоволення в людей, що мають досить низькі поняття про честь та християнську совість, хоча самі при цьому тільки й говорять про духовність. Саме тому, хотілося б розібрати основні надзвичайно обурливі та абсолютно безпідставні звинувачення, які лунають на адресу нашої святої академії, її ректора та професорсько-викладацького складу.
Для цього зупинимось на тих основних закидах, що лунають на адресу Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія.
Викладання українською мовою
З відродженням 21 серпня 1991 року державної незалежності України відбулись і певні зміни в методології викладання вищої освіти. У першу чергу мається на увазі стовідсотковий перехід усіх без винятку ВНЗ на викладання українською мовою та поступове впровадження в навчально-науковому процесі міжнародних стандартів Болонського процесу. Не оминув цей процес і українську духовно-богословську освіту – починаючи з моменту свого створення, з благословіння Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія так само взяла курс на впровадження української мови у викладання богословських дисциплін та перехід на Болонську систему освіти. Звісно, що ця своєчасна справа була і є спрямована саме для зміцнення церковної єдності українського народу та на укріплення національного духовно-патріотичного виховання української молоді, яка навчається в академії у відповідності до вимог часу.
Однак час від часу в мережі Інтернет можна зустріти різні публікації, які спрямовані на підрив довіри до академії та особисто до її ректора професора, архімандрита Віктора (Бедь). У цій статті ми не будемо опускатись до рівня наведення прямих цитат із цих публікацій, більшість яких носить відверто антихристиянський та анонімний відтінок. Однак проаналізуємо головні «звинувачення», що лунають на адресу ректора та очолюваної ним академії, аби зрозуміти походження цих статей та справжню мету, яку переслідують їхні автори та замовники. Будь-яка людина з тверезим мисленням, прочитавши купу звинувачень, все одно почне думати, що «немає диму без вогню» і щось неприємне таки відбувається в академії. Тож пропонуємо найбільш повний перелік звинувачень на адресу академії та її ректора, щоби можна було зрозуміти всю хибність цих наговорів.
Одне з найперших дорікань – це те, що викладання в академії ведеться не російською, а українською мовою. Аргументом на користь викладання російською мовою служить те, що нібито не слід віднаходити українські аналоги богословської термінології, яка вже давно перекладена російською мовою. Прихильники такого підходу вважають, що студентам дуже важко сприймати викладений українською мовою матеріал, бо, мовляв, уся богословська література все одно російськомовна. Нещодавно довелося почути таку думку що «російська богословська термінологія упорядковувалася століттями, а українська не має стільки часу», а тому вона, мовляв, не може зрівнятися з російською. Таким людям хочеться нагадати два аспекти: для грецького світу російська богословська термінологія є неприйнятною (бо вона є лише перекладом грецької термінології; окрім цього грецька богословська термінологія набагато древніша за російську), але це не позбавляє росіян й надалі розробляти власну богословську думку; окрім цього є ще одне – чим раніше Україна займеться питанням пошуку власної богословської термінології рідною мовою, тим швидше цей процес набуде найкращих форм та виразів.
До цього ж слід добавити і те, що в період становлення давньоукраїнської мови (ІV – ІХ століття) та в подальшому з Х до середини ХVІІІ століть, уся православна духовно-богословська термінологія формувалась саме на основі давньоукраїнської та української мови. І лише під гнітом Російської імперії та російського шовінізму, на теренах України вона було зросійщена та замінена російською термінологією впродовж другої половини ХVІІІ – до кінця ХХ століть.
З самої думки можна побачити, що прибічники такого підходу звинувачують академію та її керівництво в справі перекладу богословської термінології українською мовою. Не дивлячись на всю абсурдність цього звинувачення, звернемо увагу на деякі його аспекти:
• Христос та Апостоли проповідували людям тією мовою, яку вони розуміли. Не дарма під час П’ятидесятниці серед інших дарів Апостоли отримали дар знання мов усіх народів для того, щоби вони могли вільно проповідувати кожному народу та племені богоодкровенні істини. Згодом цей дар у Церкві перестає існувати і місіонерам доводиться вивчати мови нехристиянських народів для більш успішної проповіді. Через кілька століть в Європі виникає думка, що читати Святе Письмо можна лише грецькою, латинською та івритом (Старий Завіт), а на будь-яку іншу мову священні тексти не можна перекладати. Відповідно поширюється думка про те, що і Літургію можна служити тільки двома мовами: або грецькою, або латиною. Коли святі Кирило та Мефодій почали не тільки проповідувати слов’янською мовою, але ще й відправляти служби, то баварські латинські біскупи через заздрість звинуватили їх … у єресі.
З тих пір минуло більше тисячі років, і сучасні «ревнителі благочестя» на зразок тих біскупів вважають, що перекладання богословської термінології на мову українського народу це «єресь». Виявляється, що народ, який століттями перебував під іноземними гнітом з усіх боків, не може мати власної богословської школи, де викладання велося б мовою цього народу! Історія Древньої Церкви знає три видатні християнські школи: Олександрійська, Антіохійська та Сірійська (Едесько–Нізібійська). У перших викладання велося грецькою мовою, бо це були центри еллінської культури своїх областях. Однак у Едеській школі богослов’я викладалося саме сірійською мовою. Отже, кожна школа обирала ту мову, яка була поширена серед учнів, що навчалися в ній та були носіями грецької або сірійської культури.
Якби святі Кирило і Мефодій не піднялися над вузькими імперськими рамками, то слов’янські народи не мали би сучасної абетки, не читали би Святе Письмо рідною мовою, та не чули би Божественну Літургію зрозумілою ним мовою. Коли князь Володимир Великий започаткував першу в давньоукраїнській державі Русі школу, то в ній почали викладати не грецькою, або латинською мовою, а саме давньоукраїнською (руською), тобто державною мовою, яка зрозуміла кожному.
Починаючи з назви нашої Церкви можна побачити, що її діяльність спрямовується саме на розвиток єдності нашого народу в тому числі через поступове поширення вітчизняного богослов’я рідною українцям мовою. Якби, наприклад, у Російські Федерації (на яку так часто люблять посилатися «ревнителі благочестя») викладання в духовних навчальних закладах відбувалося не російською, а фінською, тюркською або угорськими мовами, то всі би повстали «на захист народу», «на право вивчати богослов’я рідною мовою». А тепер перенесемо таке, абсолютно нормальне та патріотичне ставлення до нашої Церкви, нашої держави та її народу та задамо питання: тож якою мовою повинно бути викладання в Україні, що має і свій народ і свою мову?
• Як відомо Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія в Українській Православній Церкві є тільки одним вищим духовним навчальним закладом, який не на словах, а на ділі плідно працює над тим, аби їхні випускники мали не тільки церковний, але ще й державний диплом про вищу освіту. Через це випускники академії не відчувають себе покинутими в суспільстві, яке поки що не визнає церковних дипломів. Академія готує в першу чергу богословів, які не обов’язково мають приймати священний сан або чернецтво. Кожен випускник особисто обирає свій шлях. Головне, аби цей шлях був разом із Православною Церквою – необов’язково брати до рук посоха та йти проповідувати далеким африканським племенам; кожен має свідчити про чистоту православної віри та про її вчення будь-якої миті: в сім’ї, на роботі, в побуті. Той, хто після закінчення УУБА не відчуває в собі сили служити безпосередньо перед Престолом Божим, може не перейматися через те, що його церковний диплом не будуть сприймати у ВНЗ України, бо він так само має вже вищу світську освіту. А найпершою вимогою Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України до ВУЗів що ліцензуються та акредитуються є викладання в навчальному процесі державною мовою. І нікому навіть в думки не приходить спитати викладачів світських ВНЗ чому в їхніх навчальних закладах викладання ведеться українською мовою? Бо у відповідь почують, що інакше не може бути! Тож на якій мові має бути викладання в православному вищому духовному навчальному закладі Української Православної Церкви, який в рамках єдиного духовно-навчально-наукового комплексу, до цього ж, має державну акредитацію? Відповідь є зрозумілою сама по собі – українською.
• Хто зацікавлений в тому, аби поширювати неправдиву інформацію про причини викладання в академії українською мовою? У першу чергу це ті, хто активно сприяють процесу дестабілізації в Українській Православній Церкві, прикриваючись псевдоблагочестям, а насправді будучи свідомим чи не свідомими виконавцями чужоземних імперських та шовіністичних ідей інших країн, які впродовж століть робили все можливе, аби знищити навіть спомини про церковну, національну та культурну гідність українського народу. Такі люди тільки й говорять про те, як їм «любо і легко трудитися під святим омофором Української Православної Церкви», а насправді ця категорія церковних яничарів[2] лише дискредитують Українську Православну Церкву в очах українського суспільства та православного люду.
• Зрештою можна зрозуміти в чому звинувачується академія та її ректор – у рівноапостольній справі. Саме в цьому колись були звинувачені святі Кирило і Мефодій, на честь яких й названо академію. Тепер же й о. Віктор, а разом із ним і всі викладачі, звинувачуються в «єресі», бо організували навчальний процес шляхом викладання народною мовою. Тож можна тільки подякувати тим, хто, навіть не підозрюючи, підніс ректорат та професорсько-викладацький склад академії до рівня справи Апостолів Кирила і Мефодія.
Спрямованість на повну канонічну незалежність Української Православної Церкви
Слід констатувати той факт, що є такі люди, які повністю не зацікавленні в повнокровному становленні Української Православної Церкви. Кураєвоподібні звинувачують нашу святу академію у «автокефалистских стремлениях». Статут Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія у відповідності до рішення Священного Синоду Української Православної Церкви у встановленому порядку затверджений Блаженнійшим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Святої Української Православної Церкви та пройшов відповідну державну реєстрацію згідно вимог чинного законодавства України. У п. 18 Статуту Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія, зокрема зазначається: «Створення академії сприятиме набуттю Українською Православною Церквою повної канонічної незалежності в єдності зі Вселенським Православ’ям». До речі, подібне положення прописано і в Статуті Київської духовної академії, в якому зокрема зазначається, «Відродження КДА є кроком до набуття Українською Православною Церквою повної канонічної незалежності в єдності зі Вселенським Православ’ям» (п/п. 2 п. 6 Статуту Київської духовної академії). Тож, якщо хтось ігнорує благословіння Предстоятеля Церкви та Священного Синоду, то для таких і Церква не Мати й Бог не Батько.
Під час одного із форумів щодо розвитку духовно-богословської освіти та науки, що проходив на теренах Російської Федерації в Москві довелося почути думку про те, що головне для духовних шкіл Російської Православної Церкви це «не відходити від генеральної традиції» під якою розуміється саме російська церковна та богословська традиція. Якщо існує російська традиція, то чому не може існувати українська традиція в церковному та духовно-богословському освітньому просторі на такому ж самому рівні, як існує грецька, грузинська, болгарська, сербська, румунська та інші православні церковні та богословські традиції? Тим паче, що українська церковна та духовно-богословська традиція на століття є давнішою від російської, що була започаткована та розвивалась на віковими здобутках саме Київської Церкви. Найголовніша помилка прибічників зазначеної у Москві думки в тому, російська традиція ними вважається «генеральною». Таким людям слід би дізнатися, що православний світ обертається не навколо Російської Федерації, а навколо нашого Спасителя – Ісуса Христа. І в цьому світі кожен народ має повне та законне право мати власну традицію як у церковному житті, так і в розвитку духовно-богословського освітнього простору. Головне, аби ця традиція не суперечила Святому Письму та Святому Переданню.
Докторантура УУБА
Більш серйозне звинувачення стосується докторантури академії. Чого тільки не можна почути або прочитати – що ніби докторські дипломи «продаються за великі гроші», і що «скоро в Україні кожен стане доктором» і т.п. Стосовно «продажу» дипломів слід пояснити, що будь-яка форма навчання в УУБА (в тому числі й докторантура) платна. Платне навчання в академії пов’язане, в першу чергу, з тим, що студенти одночасно вчаться як у академії, так і в університеті. Крім того, у фінансових питаннях академія живе за рахунок самозабеспечення та спонсорської допомоги. У відповідності до міжнародних норм та домовленостей, докторські дипломи Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія визнаються в усіх державах Європи. Омана звинувачення в «тотальному продажу» спростовується тим, що кожна сплачена докторантом гривня, лягає не до кишені ректора чи певного співробітника академії, а поступає через бухгалтерію для розвитку нашого духовно-богословського навчального закладу, на що докторант отримує відповідне платіжне підтвердження. Аби не виникала зайва спокуса думати, що докторантура спрямована саме на отримання грошей, ректором було прийнято рішення скасувати оплату за навчання в докторантурі за кожен рік, бо в такому випадку докторантуру вважатимуть системою, що навмисно затягує навчання у ній, аби «здерти» з докторанта якнайбільше грошей. До цього слід добавити, що згідно статистичних даних, впродовж ж одного навчального року відбувається в середньому вісім докторських захистів, а по окремих роках і менше. І це, зверніть увагу, за участю докторантів, що навчаються не тільки з України, але і із Російської Федерації, Республік Білорусь та Грузії, Європейських країн та Сполучених Штатів Америки.
Чому ж ніхто не задає питання в світській докторантурі чи аспірантурі (в яких вартість навчання та захисту в десятки, а може і сотні разів коштує дорожче): «Чому я повинен платити?». Бо там це абсолютно закономірний процес. А в нас чомусь можна скаржитись на те, що докторантура не безкоштовна. Ще раз повторюся – серед вищих духовних навчальних закладів України в ЄС визнаються лише дипломи УУБА. Хіба це не варто тієї невеликої (в порівнянні з аспірантурами МОН МС України) суми, яку докторант сплачує для підтримки та розвитку вітчизняної духовно-богословської освіти та науки?
Що ж до самих захистів докторських дисертацій, то всі вони проводяться виключне з письмового благословіння Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви та є відкритими. Інформація про майбутні захисти вибруковується на інформаційних сайтах академії та університету. За місяць до захисту, автореферати дисертаційного дослідження розсилаються по всіх духовних навчальних закладах, зокрема, і за кордон, включаючи Російську Федерацію. Тож кожний із науковців-богословів, що працюють в духовних школах, мають можливість надіслати свої відгуки та заперечення щодо запланованого захисту та дисертаційної роботи, що виноситься на розгляд Спеціалізованої вченої ради.
З дисертаційними роботами вільно можна ознайомитись в бібліотеці академії.
В числі докторантів академії відомі архіпастирі-богослови, науковці-богослови що представляють десятки духовних та світських вищих навчальних закладів Української Православної Церкви та України, Російської Православної Церкви та Російської Федерації, Білоруської Православної Церкви та Республіки Білорусь, Елладської Православної Церкви та Греції, Грузинської Православної Церкви та Республіки Грузія, Естонської Православної Церкви та Республіки Естонія, Латвійської Православної Церкви та Республіки Латвії і т.д.
Ті, хто намагаються повісити ярлик недоброякісної роботи докторантури, найчастіше навіть ніколи й не були в стінах академії, не кажучи вже про те, аби дізнатися про специфіку діяльності докторантури. Один із найперших противників становлення українського богослов’я колись сказав, що «докторські хрести скоро остаточно обезціняться в Україні» через те, що УУБА випускає докторів. Залишимо на совісті цієї людини справжні мотиви, які спонукають її до таких висловів. Зазначимо статистичні дані: кожна духовна академія Московського Патріархату щороку випускає відповідну кількість науковців із ступенем кандидата богослов’я. Це вважається нормальним природнім процесом і не викликає ні в кого ніяких запитань чому це робиться. Більше того, ніхто не каже, що значок кандидата богослов’я обезцінюється через те, що кожного року цих кандидатів більшає приблизно на декілька людей з кожної академії.
А тепер подивимось на те, ким у Болонській системі (на яку всім духовним навчальним закладам наказав перейти найближчим часом Московський Патріарх, та поки лише створена з благословіння Блаженнішого Митрополита Володимира Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія є єдиним вищим духовним навчальним закладом в Українській Православній Церкві та РПЦ який реально працює за цією системою) являється кандидат богослов’я? Ніким, бо Болонська система абсолютно виключає ступінь кандидата, замість якої впроваджено ступені магістра (повна вища освіта із спеціалізацією до наукової роботи) та доктора (наукова ступінь). Це нібито зрозуміло всім. До цього ж слід додати, що в системі світської освіти не можна бути ні пошукачем наукового ступеня, ані аспірантом, ані докторантом, якщо людина не має повної вищої освіти, в той час як у нас це ще спостерігається в майже всіх (крім УУБА) духовних академіях: не отримавши документа про повну вищу освіту можна написати кандидатську дисертацію та захистити її. Якщо ми на хвилину уявимо подібну ситуацію в ВНЗ, то побачимо просто нонсенс: студент 6-го чи 5-го курсу випускається з університету із науковим ступенем кандидата наук або доктора, а не із дипломом про здобуття повної вищої освіти! Будь-хто знає, що таке просто неможливе, бо перш, ніж отримати змогу вступити до аспірантури, людина має мати диплом про повну вищу освіту (спеціаліста чи магістра) .
У зв’язку з цим можна говорити про різне ставлення до кандидатів богослов’я: ті, хто отримали цей ступінь під час закінчення академії, фактично мають бути прирівняні до рівня магістра богослов’я. Магістерська робота має бути захищена в кінці навчання в магістратурі, а той, хто під час навчання в вищому духовному навчальному закладі захищав лише одне наукове дослідження ніяк не може бути прирівняний до рівня вищого, аніж магістр богослов’я. Інша річ – ті, хто, закінчивши стару академію, захистили дипломні роботи (перший захист наукового дослідження – фактично магістра), а згодом здобули ступінь кандидата богослов’я (друге наукове дослідження), можуть бути прирівняні до рівня доктора богослов’я шляхом нострифікації, якщо у цьому буде потреба.
Тепер повернемось до докторантури УУБА. Якщо при переведенні на Болонську систему ступінь кандидата богослов’я може бути прирівняний до ступеня доктора богослов’я, то чому кілька захистів на рік (в середньому до восьми) так бентежать противників нашої академії? У Московському Патріархаті щороку з’являються біля 30 кандидатів – і ніхто при цьому не непритомніє, а коли випускається кілька докторів – то це сприймається, як якийсь «гріх». Кількісно кандидатів (за старою системою) щороку стає більше, аніж докторів і це сприймається нормально, а от коли з’являється доктор богослов’я (за Болонською системою), то це викликає неабияке хвилювання. Коли Блаженнійший Митрополит Володимир вручає диплом та значок кандидата богослов’я це сприймається як належне, а коли вручається диплом доктора богослов’я, який набуває чинності лише після того, як рішення про присвоєння відповідного наукового ступеня затверджується тим же самим Блаженнійшим, то це у декого викликає непорозуміння. «Хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той говорить неправду. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Ів. 4, 20). Приблизно й те саме відбувається і в системі церковної освіти: той, хто говорить, що він поважає та любить Блаженнійшого, а при цьому ненавидить його дитину (в даному випадку Ужгородську українську богословську академію), той просто або переплутав своє віросповідання, або відвертий лицемір.
Патріотична позиція УУБА на ствердження єдності народу України
Деяким колам не подобається національно-патріотична позиція академії, яка спрямована на виховання в студентів любові до своєї Батьківщини України та поваги до славного минулого свого народу. Противниками цієї позиції приводяться різні необґрунтовані доводи на підтвердження хибної думки про те, що нібито український народ не може політично та національно існувати окремо від сусідніх народів (наприклад російського), або, навпаки, що закарпатські українці не мають нічого спільного з іншим українським народом та утворюють окрему націю. Перша думка підтримується проросійськими псевдоблагочестивими колами, яким дуже вигідно використовувати своїх прибічників для підтримання власних імперських амбіцій. Ми з повагою відносимося до патріотів Російської Федерації, але бути патріотом Росії чи великоросійським шовіністом, що чомусь вважає Україну, як складову тієї ж самої Російської Федерації – це зовсім різні речі. Нещодавно один з Єпископів Російської Православної Церкви, який є справжнім патріотом своєї Батьківщини, сказав: «… треба визнати, що за 20 років Україна як держава відбулася». Це є справжнім патріотизмом – любити свою Батьківщину та поважати Батьківщину інших. Бо імперіаліст та великодержавний шовініст розглядає Україну як «придаток» до Росії, а її незалежність, чи незалежність її Церкви, як тимчасовий «нонсенс» .
Хоча, будучи обкраденими власною історії (завдяки історичним фальсифікаціям здійсненим царською династією Романових та в подальшому підтриманої комуністично-радянським режимом), чомусь російські шовіністи забувають про те, що українська цивілізація та державність має багато тисячолітню власну історію, яка є відмінною від історії Російської Федерації.
Інші процеси, які не підтримує академія та університет на Закарпатті та і в Україні, є т.зв. «політичне русинство» яке вперше виникло в промадярських політичних та церковних греко-католицьких колах в 20-30-х роках ХХ ст., мета яких була відірвати закарпатських українців від свого історичного коріння та повернути в бік Угорщини. В подальшому, дана ідеологія була запущена в обіходь органами КДБ СРСР-УРСР та комуністичної партії наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. з метою протистояти національно-визвольним змаганням за незалежність України.
На сьогодні «політичні русини» знаходять підтримку від тих же великошовіністичних кіл із-за кордону, що хворіють великими імперськими мріями про «Велику Угорщину» чи «Неподільну і Велику Росію від Балтійського моря до Далекого Сходу». На привеликий жаль ця думка підтримується деякими змадяризованими або денаціоналізованими як православними так і уніатськими закарпатцями (греко-католицьками все ж таки у більшій мірі), які, зокрема, використовуючи своє положення настоятелів храмів, роблять все для нового роз’єднання українського народу: під різними приводами проголошується, що, нібито українці по той бік Карпат не такі ж самі українці, як «карпатські русини». При цьому творці цих ідей одразу переходять на політичне підґрунтя, намагаючись підбурити народ на оголошення протизаконної та антиконституційної автономії і окремої державності Закарпаття. Висовується навіть думка про створення окремої Русинської Церкви.
На цьому фоні політичних пристрастей ані ректор академії архімандрит Віктор (Бедь), ані професорсько-викладацький склад Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія жодним чином не підтримують «політичне русинство», яке спрямоване на церковне[3], національне та політичне роз’єднання України та її народу. Тому не дивно, що саме із кіл псевдополітичного русинства походить негативне ставлення до академії, яка не підтримує антиукраїнські напрямки, а, навпаки, робить усе можливе для зміцнення української Церкви та української нації. Саме на замовлення промадярських (проугорських) та московсько зорієнтованих прорусинських рухів відбувається певна інформаційна війна з отцем-ректором зокрема та академією в цілому.
Для противників українства можна навести приклад Президента Карпатської України (1939 р.), доктора о. Августина Волошина, який був «кісткою від кістки та кров’ю від крові» Закарпаття. Саме йому, як одному з найвидатніших закарпатців, належить фраза про те, що русини, що живуть на Закарпатті та ті, хто живуть по той бік Карпат і називають себе українцями є одним народом. І саме тому, створена в 1939 р. на теренах Закарпаття незалежна держава мала назву Карпатська Україна, державною мовою якої проголошувалася українська, національним прапором жовто-блакитний прапор, а гербом – тризуб.
Цієї ж думки, щодо ідентичності українського народу по обидва боки Карпат дотримувався і видатний просвітитель та будитель Закарпаття ХІХ століття о. Олександр Духнович. Тож, виходить, що предки боролися за єдність українського народу, а деякі з недостойних нащадків намагаються навпаки його роз’єднати?..
Відповідно відкрита національно-патріотична позиція академії та її керівництва щодо нашої Батьківщини України, також є тим чинником, що провокує виступи наших недоброзичливців, які внутрішньо роздвоєні у своїх національних почуттях або не вважають себе синами та доньками Батьківщини України.
Утвердження Православ’я у змаганнях із греко-католицтвом (уніатством)
Дуже серйозну боротьбу проти вищого духовного навчального закладу Української Православної Церкви намагаються вести окремі представники Мукачівської греко-католицької (уніатської) єпархії, які добре розуміють, що поява православного вищого духовного навчального закладу на Закарпатті зрештою призведе до ще більшого поширення історичної правди про минуле карпатоукраїнського народу та ролі уніатської церкви в його історії. Греко-католицька церква на Закарпатті стала знаряддям у руках Угорщини для більшого поневолення та асиміляції українського народу. Жорстоке переслідування православних зрештою все одно не змогло зломити відданості людей православній вірі. Тому й сьогодні православні представляють собою кількісну більшість на Закарпатті, незважаючи на потужне агресивне повернення уніатів у 90–х роках ХХ століття.
Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія веде свою православну спасительну місію не тільки серед випускників інших семінарій України, які здобувають у нас повну вищу освіту, але, насамперед, серед усього студентства та мешканців із Закарпаття. Кожний випускник академії знає про велику хибність унії вже не з простого юнацького твердження, що «це історично не наше», але знає це вже на науковому рівні, володіє історичною інформацією про появу та подальшу діяльність уніатської церкви на Закарпатті. Тому не дивно, що поодинокі греко-католики оплачують статті, які б ганьбили та кидали тінь сумніву щодо діяльності Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія.
Особливу стурбованість уніатів викликає всебічна підтримка науково-богословської діяльності архімандритом Віктором (Бедь) найстаріших православних священників Ужгорода, які на своїх плечах витримали весь натиск релігійного протистояння між православними та уніатами на початку 90–х років минулого століття та зберегли святе Православ’я в краї – протоієрея Івана Моланича (старшого) та протоієрея Миколая Кабаці. Ці високоповажні та достойні священники одночасно є й викладачами академії, та нагороджені за заслуги перед Українською Православною Церквою Блаженнійшим Митрополтом Володимиром правом служіння з двома хрестами (а о. Іван – який ще й є незмінним духівником академії, нагороджений дуже рідкісною нагородою – відзнакою Предстоятеля Української Православної Церкви). Саме на їхньому прикладі передається від старшого покоління до молодшого живий приклад непохитного стояння за православну віру. Тож, чи не тому можна іноді почути негативні вислови та відверті напади деяких депутатів Ужгородської міської ради, що сповідують греко-католицьку (уніатську) віру (забуваючи про елементарну етику та мораль християнина) у грубій та безпідставно зневажливій формі на адресу Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та її керівництво.
Витоки брехні на Закарпатті
На жаль, не лише поодинокі греко-католики Закарпаття, але ще й окремі православні священники намагаються подавати неправдиву інформацію про наміри та діяльність академії. До таких амбітних людей належать поодинокі прихильники «політичного русинства»; люди, які намагалися стати викладачами в академії, але не виявилися гідними цього високого покликання; окремі колишні викладачі академії, які не змогли знайти в собі сили, аби зрозуміти всю відповідальність викладацької діяльності та морально зломилися перед обіцянками різного роду «благ» з боку противників українського богослов’я та заздрісників Ужгородської української богословської академії. Автору цієї статті доводилося особисто чути від одного зі священників Ужгорода (який дуже хоче провадити ідею «політичного русинства»), що, нібито, на початку 90-х років, в часи особливого загострення протистояння між православними та уніатами, що вимагали повернення собі ужгородського Кафедрального собору, тоді ще Віктор Васильович Бедь «у чорній пов’язці на голові стояв з уніатами та допомагав їм у захопленні собору». Звісно, що коли люди чують такі слова від православного священника, це викликає в них занепокоєння та недовіру до особи, яка тепер очолює православний навчальний заклад. Ця реакція цілком зрозуміла та природна, але … справа в тому, що Віктор Васильович Бедь просто фізично не міг бути в той час в Ужгороді, та й ще стояти «у чорній пов’язці на голові» ! У цей час В. В. Бедь жив та працював у м. Києві, як народний депутат України першого скликання (1990 – 1994 рр.). Окрім того, архімандрит Віктор (Бедь) з перших років свого життя був хрещений в православній вірі і ніколи не мав відношення до сповідування уніатства. Можливо мало хто знає, але в 90-х роках минулого століття (в період розгортання протистояння між православними та греко-католиками) духівником архімандрита Віктора (на той час Віктора Васильовича Бедь) був правлячий Мукачівською єпархією Архієпископ Євфімій (Шутак) (на сьогодні покійний), який напевно краще інших знав, кого взяв під духовну опіку свого Архієрейського благочестя[4]. До цього ж слід додати, що ужгородський Кафедральний собор був повернутий греко-католицькій громаді в процесі підписання відповідної угоди між священноначалієм Мукачівських православної та греко-католицької єпархій з одного боку, та представниками Ужгородської міської ради з іншого боку. Зрозуміло, що Віктор Васильович Бедь (архімандрит Віктор), який не відносився ані до одних, ані до інших не міг мати і не мав жодного відношення до вирішення вищезазначеного питання. Тому поширення відвертої брехні про нібито «підтримку уніатів у протистоянні із православними» нинішнім ректором академії зовсім не відповідає дійсності та спрямоване на підрив довіри не лише до академії, але й до всієї Православної Церкви. Слід зазначити, що саме цього роду наклепники приймають у себе на Закарпатті відвертого українофоба і далекого від дотримання у своїй діяльності християнських заповідей російського протодиякона Андрія Кураєва та «годують» його усіма побрехеньками, які той залюбки розміщує на своєму сайті.
Та щоб бути правдивим в даному питанні до кінця, слід зазначити, що як істинний християнин, архімандрит Віктор (Бедь) вважає що греко-католики Закарпаття, як і в Україні в цілому, є нашими братами і сестрами во Христі, що відійшли від прабатьківської православної віри в силу тих історичних подій, що склались в минулому поза їхньою волею. Тому о. Віктор закликає до ведення християнського діалогу, пошуку шляхів взаєморозуміння заради спасіння наших душ і утвердження віри Христової в ім’я утвердження і нашої спільної Батьківщини України. Саме в такому напрямку взаємодії із усіма нашими братами і сестрами українцями ми зможемо подолати всі розколи і об’єднатись в Єдиній Соборній Апостольській Православній Церкві. Але і ця позиція ректора академії, архімандрита Віктора (Бедь) не до вподоби тим, хто шукає не миру і злагоди, а постійного протистояння та війни.
Карпатський університет імені Августина Волошина
В якості одного з аргументів на «про уніатські» погляди о. Віктора (Бедь) наводиться приклад назви очолюваного ним Карпатського університету імені Августина Волошина (вищого навчального закладу системи Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України). Думка розвивається таким чином: мовляв подивіться, що університет названий на честь греко-католицького священника! Для об’єктивності слід зазначити, що насправді доктор о. Августин Волошин був греко-католицьким священником. Але якби на його честь була названа богословська академія, то це б стало справжнім нонсенсом та породило б справедливу в такому випадку підозру в неправославності керівництва академії. Але ім’ям Президента Карпатської України (1939 р.), героя України (посмертно), доктора, о. Августина Волошина названий не вищий духовнийнавчальний заклад, а вищий світський.
Не слід забувати про активне антикомуністичне політичне минуле ректора УУБА, який особисто приймав активну участь у національно-визвольних змаганнях кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття за здобуття державної незалежності Україною. Він не по чутках знає, який титанічний труд зробили ті, хто боровся за незалежність нашої держави в 1980 – 1990–х роках. Знає він і про героїчну боротьбу тих, хто поклав своє життя для проголошення, зокрема і, 15 березня 1939 року державної незалежності Карпатської України в умовах наступу фашизму у Європі. Сучасні закарпатці пишаються своїми національними героями і патріотами України березневих подій 1939 року на Закарпатті, а на чолі цих видатних державотворчих процесів та карпатоукраїнського народу стояв саме д-р. о. Августин Волошин.
Заарештований у травні 1945 року радянськими спецслужбами (будучи на той час громадянином Чехословацької республіки), доктор Волошин був ув’язнений в Бутирській тюрмі в Москві, де і загинув від катувань комуністично-радянських катів. Як юрист, В. В. Бедь зміг дістати повну копію особової справи А. Волошина, яку, за його власним висловом «не можна читати без сліз – настільки вона сфабрикована і безпідставна з правової точки зору». Посмертно Августину Волошину було присвоєне звання героя України за те, що він очолив боротьбу за державну незалежність від іноземного панування в Карпатській Україні. Разом із своїми прибічниками на Закарпатті він зміг зробити те, що вся Україна зможе зробити тільки через пів століття. Тому й шанується на Україні, і, зокрема на Закарпатті, доктор о. Августин Волошин – в першу чергу не за те, що він був греко-католицьким священником (який здебільшого займався педагогічною та науковою діяльністю), а за те, що він став першим Президентом незалежної Карпатської України. Саме тому на честь цієї видатної як для Закарпаття, так і України в цілому, людини й було названо Карпатський університет, як світський вищий навчальний заклад, що виховує майбутніх молодих спеціалістів з вищою освітою на засадах християнської любові та поваги до свого народу і його героїчної історії.
У мережі Інтернет можна побачити публікації, які говорять про те, що студентів Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія чи не силоміць змушують одночасно навчатися в Карпатському університеті. Як не дивно, але цю думку іноді намагаються видавати за дійсність. Вище вже говорилося про те, що студенти академії одночасно здобувають й світську вищу освіту. Це є єдиним прикладом в православній українській духовній освіті. Мені, як проректору, жодного разу не доводилося чути про те, щоби таке положення не подобалося будь-кому зі студентів ані стаціонарної, ані заочної форми навчання. Навпаки, до УУБА йдуть, у тому числі, через можливість отримати одночасно із церковним дипломом, і диплом про вищу світську освіту – можливість, якої позбавлені студенти та випускники інших духовних академій, семінарій та училищ Української Православної Церкви (та й Московського Патріархату в цілому). Ні про яке «насильницьке» примушення здобувати одночасну із духовною світську освіту просто не може бути й мови, бо студенти навчаються за взаємоінтегрованою програмою. Тож яка людина, із здоровим глуздом, відмовиться від здобуття одночасно двох вищих освіт (за єдиною взаємоінтегрованою навчальною програмою) – духовної та світської, та отримання одночасно двох дипломів про вищу освіту – церковного та державного зразка? Певно тільки та, якій взагалі ніяка освіта і ніякі знання не потрібні! Та такі в нашій академії не навчаються.
У тому ж самому Інтернеті можна зустріти натяки, або прямі розмови про те, що, нібито Карпатський університет імені Августина Волошина не має ліцензії Міністерства освіти і науки України; відповідно всі дипломи випускників університету просто недійсні, а керівництво університету просто «набиває гаманець» грошима нічого непідозрюючих батьків, які віддали своїх дітей вчитися до «липового» ВНЗ. Тож, зупинимося й на цій проблемі, бо це стосується студентів як КаУ так і УУБА. Справа в тому, що в Ужгороді незалежно одне від одного здійснюють свою освітню діяльність два ВНЗ, назва яких, при неуважному читанні, може здатися однаковою: Карпатський університет імені Августина Волошина (ректор – професор архімандрит Віктор (Бедь) ) та Закарпатський інститут імені Августина Волошина МАУП. Останній навчальний заклад, в силу різних обставин, не проходить довготривалі процеси ліцензування та акредитацію в Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України, а тому МОН МС України відмовив їм у видачі відповідних ліцензій. Але Закарпатський інститут МАУП не має жодного відношення до Карпатського університету імені Августина Волошина, та не зважаючи на це, коли люди чують назви цих навчальних закладів, то перше, на що звертається увага – ім’я Августина Волошина (обидва навчальні заклади носять його ім’я), а друге – щось, пов’язане з Карпатами (Карпатський та Закарпатський). Коли ж людина, родичі чи знайомі якої навчаються в КаУ, чують про те, що «щось Карпатське, пов’язане з Волошиним» позбавлено ліценції, то, цілком природною реакцією стає паніка: гроші та час просто пропали задарма, а керівництво виявилося шахраями!
Та на відміну від Закарпатського інституту імені Августина Волошина МАУП’у Карпатський університет імені Августина Волошина (самостійний ВУЗ системи МОН МС України) не тільки підтверджує свої ліцензії в Міністерстві освіти і науки, молоді і спорту України, але і успішно пройшов державну акредитацію всіх свої спеціальностей (філософія, богослов’я, правознавство, психологія, фінанси і кредит) за найвищими ІІІ – ІV рівнями. Цю титанічну за обсягом роботу несуть на собі ректор, проректори, завідуючі кафедрами, викладачі та методисти. І кожен в університеті знає, через які труднощі доводиться проходити, аби пройти чергове ліцензування та акредитацію. Мені особисто довелося побувати в Державній акредитаційній комісії (ДАК) МОН МС України та на власні очі побачити безліч документів, які свідчили про те, що в кінці 2009 року велика кількість ВНЗ була позбавлена ліцензій. У 2010 та 2011 роках ситуація стала ще більш жорсткою: кожного року ліцензій позбавлялися десятки ВНЗ! А це означає, що ті навчальні заклади більше не можуть видавати дипломи своїм випускникам. Уцей же час Карпатський університет імені Августина Волошина не тільки не втратив свої ліцензії, а, навпаки, успішно здобув збільшення ліцензійного обсягу, який дозволить розширити освітню діяльність університету. Жодний випускник Карпатського університету імені Августина Волошина не залишився без офіційного вручення диплому про вищу освіту державного зразка.
Наостанок, з цього приводу можна зазначити, що перед тим, як Державний центр прикладних технологій приступить до виготовлення дипломів про вищу освіту, він обов’язково вимагає всю необхідну документацію, яка підтверджує наявність та дійсність ліцензії ВНЗ. Тому, навіть простий факт отримання випускниками КаУ дипломів про вищу освіту, свідчить про хибність поглядів та брехливість поширюваною противниками та конкурентами академії та університету інформації про «недійсність» дипломів Карпатського університету імені Августина Волошина.
Що пишуть за ректора
Звісно, що головною фігурою, на яку нападають противники та заздрісники єдиного в Україні духовно-навчально-наукового комплексу Української Православної Церкви та Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України – «Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія – Карпатський університет імені Августина Волошина» є його ректор архімандрит о. Віктор (Бедь). Якого бруду тільки не «виливають» на нього час від часу в інтернет-просторі та через систему «ОБС» («Одна баба сказала») ! Періодично якийсь новий заангажований та добре проспонсований «розумник» дає о. Віктору якесь літературне ім’я. Лишимо на совісті цих людей ці безчесні порівняння, а перейдемо до суті звинувачень.
Церковна національно-патріотична позиція о. Віктора викликає неабияке хвилювання в різних шовіністичних колах.Безпідставно цитуючи одного російського псевдомісіонерського протодиякона, який на весь світ заявляє, що українців як народу не існує, довірливі люди слід за ним щиро вірять у те, що нібито архімандрит Віктор (Бедь) «шантажує» Київську Митрополію тим, що «якщо не будуть визнавати його діяльність, то він перейде до Філарета», тобто до неканонічної УПЦ КП! На це можна сказати наступне:
ü заявляючи таке брутальне обвинувачення, Кураєв не наводить будь-яких джерел, звідки він узяв таку інформацію. Воно й не дивно – їх просто немає, бо це відверта безпідставна брехня; те бажане, що цей диякон, що заздрить та відробляє замовлення видає за дійсне;
ü навіть якщо на долю секунди припустити вірність такої думки, невже б такий шантаж потерпів би Предстоятель Української Православної Церкви, Священний Синод та Єпископат? Засновником Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія є Київська Митрополія Української Православної Церкви. Саме вона вирішує хто буде ректором УУБА. Якщо б о. Віктор почав шантажувати Митрополію, то вона би просто зняла би його з посади ректора академії та призначила нового. Невже так важко усвідомити, що, якби архімандрит Віктор (Бедь) справді хотів би бути в УПЦ КП, то він би вже давно там був та можливо би обіймав одну з ключових посад у «Київському Патріархаті». І, думається, що представники цієї церкви були б не проти залучили до своїх лав таку людину, яка вперше в історії української православної духовної освіти домоглася реалізації ліцензування світської спеціальності «богослов’я», відокремленого від напрямку філософії, чого не має на всьому пострадянському просторі!
ü останнє й найважливіше заперечення цієї очевидної брехні полягає в ставленні архімандрита Віктора (Бедь) до Предстоятеля Української Православної Церкви, Блаженнійшого Митрополита Володимира. Будь-хто в академії та університеті (від викладача до студента) знає з якою любов’ю та повагою він завжди говорить про Блаженнійшого. І ця повага проявляється не стільки на словах, скільки на ділі – фактично рідко яке видання газети «Срібна Земля» не містить в собі інформації про Предстоятеля Святої Української Православної Церкви (його промови, або діяльність); будь яка справа, яка започатковується в академії, розпочинається словами «з благословіння Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України. Предстоятеля Української Православної Церкви…». Тому слова про кимось вигаданий «шантаж» о. Віктором щодо Блаженнійшого просто образливі та негідні цих двох високодостойних людей.
Іноді можна зустріти спомин про те, що о. Віктор націоналіст та «мазепинець». Мова йде про загальновідому статтю, в якій о. Віктор (Бедь) змістовно та ґрунтовно говорить про недійсність та антиканонічність «анафеми», накладеної на великого ктітора (благодійника) Української Православної Церкви та видатного гетьмана України Івана Мазепу. У цій статті ми не будемо детально розглядати окреслену проблематику. Слід зазначити, що навіть у Києві дехто не розуміє суті питання та повторює чужі думки про те, що Мазепа «анафематствований зрадник». Однак у самому серці України Святої Успенській Києво-Печерській Лаврі гетьмана Івана Мазепу поминають на Великому вході! Мова йде про храми Лаври, які була побудовані, або відреставровані, у свій час, за власні кошти саме гетьманом України Іваном Мазепою. Кожен православний християнин знає, що спомин під час Великого входу дуже важливий для віруючої людини. Тож перш, ніж повторювати чужі думки, слід замислитися над тим, чи відповідають ці думки дійсності.
Нещодавно ректора академії звинуватили в тому, що він, нібито, не вміє правильно служити. Кожен, хто хоча б раз у своєму житті спілкувався з о. Віктором, знає, що він розмовляє літературною українською мовою. У своїй освітній діяльності він також спрямований на розвиток української богословської мови, про що говорилося раніше. Під час служіння біля Престолу ректор академії, виголошуючи возгласи, промовляє їх за давньою українською традицією читання церковнослов’янського тексту за т.зв. «київським ізводом». Ця манера читання була поширена по всій Україні до моменту юрисдикційного перепідпорядкування Святої Київської Митрополії (Української Православної Церкви) Російській Церкві у 1686 р. «Київський ізвод» (або, як зараз кажуть «українська вимова») передбачає читання слов’янської букви – е не як «є» а як «е», и не як «і», а як «и», буква – Ђ (ять) у київській редакції читається не як «є», а як саме «і». Як людина широкоспектральних знань та патріот, ректор УУБА намагається відродити ту манеру читання церковнослов’янського тексту, яка була на Україні з моменту заснування Святої Київської Митрополії в 862 р. за часів Великого київського князя-мученика Оскольда до початку XVIII століття. Тому для деяких випускників російських духовних навчальних закладів возгласи о. Віктора здаються незрозумілими: замість «єсі» вони чують «єси», замість «Хрістє» – «Христе», замість «веков» — «віков» і т.п. Відповідно через нестачу знань, або просто через елементарну необ’єктивність, такі люди починають поширювати чутки, що ректор академії «не вміє служити». Вміє. Лише він намагається вимовляти богослужбові тексти так, як їх вимовляли наші славні предки від св. Митрополита Іларіона до св. Митрополита Петра Могили.
Рівень викладання в УУБА
В одній з останніх публікацій провокаційного характеру зазначалося, що УУБА має низький рівень викладання, бо «переважна більшість її викладачів це випускники самої ж УУБА». «Серйозність» аргументації заслуговує на те, аби приділити цьому увагу. Так, в УУБА більшість викладачів це колишні випускники самої академії. Але хіба це може свідчити про низький рівень викладання? Жодним чином. Чому ніхто не задається питанням про низький рівень викладання в будь-якому національному університеті України, адже там так само більшість професорсько-викладацького складу це колишні студенти цих ВНЗ? Звісно, що нікого це не бентежить, бо всі знають, що на викладацьку роботу залишають кращих студентів. От і відповідь на запитання: якщо в академію запрошують викладачем студента, то це один з кращих студентів, а кращі студенти просто не можуть бути поганими викладачами вже за самим визначенням поняття. Крім того, особисто про себе я не можу сказати, що являюсь випускником УУБА, бо після Харківської Духовної Семінарії я закінчив Київську Духовну Академію. Тож, якщо ніхто не сумнівається в духовному на науковому рівні цих закладів, тоді чому когось бентежить цей рівень в УУБА?
Серед недругів академії активно обговорюється тематика відкриття вищого православного богословського навчального закладу людиною, яка сама на той час не мала духовної освіти. На перший погляд це може здатися аргументованим фактом, який, все ж таки, говорить не на корить о. Віктора. А тепер поглянемо в церковну історію, аби подивитися чи були подібні приклади? Були. Найперший приклад – святий князь Володимир Великий. Ця видатна особа не мала жодної богословської освіти (ані початкової, ані вищої). Але це не завадило йому щиро повірити в Господа Бога, привести до віри весь свій народ та відкрити першу на Україні школу для юнаків в Києві. У цій школі вивчали не стільки природничі науки, скільки богословські. І згодом із цих 30 юнаків виросли князі та бояри, які на високому рівні несли місію проповіді православної християнської віри своєму народу. За це всі прославляють князя Володимира та хвалять його мудрість: сам не вчився богослов’ю на шкільних лавах (а вивчав його самостійно), а іншим дав змогу змолоду вчити богословські науки. І це лише додало йому переваги зватися рівноапостольним. Ситуація з о. Віктором така ж сама – не володіючи спеціальною богословською освітою, але маючи декілька (!) світських вищих освіт, відповідні наукові ступені, вчені звання та полум’я чистої віри і бажання допомагати Церкві Христовій, він відкриває духовний навчальний заклад для того, аби інші змогли отримати цю освіту змолоду. Одночасно ректор, за мудрої підтримки та настанов Блаженнійшого Митрополита Володимира, допомоги досвідчених Архієреїв та священиків, проникає в самі глибини богословської науки, та за заочною формою освіти здобуває вищу освіту магістра богослов’я (і духовну і світську). Як випускник Харківської Духовної Семінарії та Київської Духовної Академії, я можу свідчити про високий рівень богословських знань нашого ректора. Більше того, на відміну від деяких дипломованих випускників семінарій та академій, які після випуску майже не відкривають книгу, архімандрит Віктор постійно підвищує свій рівень, знаходячи серед купи справ, вільну хвилинку для того, аби довідатися про щось нове, досі невідоме на ниві богословської освіти і науки.
Але можуть заперечити, що з часів князя Володимира минули століття і тепер все відбувається інакше. Можливо. Та хочу заперечити таким «правдолюбам» іншим прикладом із життя нашої Святої Матері Церкви. Не так давно пішов у вічність, іще пам’ятний багатьом, Патріарх Московський Пімен Ізвєков, що не мав жодної духовної освіти. Але це не завадило йому очолити РПЦ у сані Патріарха та сприяти розвитку богословської освіти та науки …
Часто від нападників на академію можна почути/прочитати те, що ректор академії нібито провів махінацію з привласнення будівлі, де розташована академія та університет. Інакше, як заздрістю співробітників МАУП’у (який раніше розташовувався в приміщенні академії), українофобів, противників Православ’я та нечистих на руку бізнесменів це пояснити не можна. Не вдаючись у подробиці стосовно діяльності МАУП’у, можна відзначити, що коли керівництво цього закладу вирішило провести фінансово-адміністративну махінацію з метою привласнення приміщення в м. Ужгороді на пл. Театральній 5 – 7[5], то ректор академії повстав проти цієї протизаконності та зберіг приміщення для вже відкритої на той час богословської академії та університету. Досвід юриста дуже допоміг о. Віктору в тій скрутній ситуації – противники навіть намагалися викрасти документи на власність та сфальсифікувати проти нього кримінальну справу.
Певно комусь і у наш час не по душі бачити в серцевині міста Ужгорода та Європи вивіску із назвою Української Православної Церкви та святим символом – православним Хрестом посередині. Бо за останні час і це почало мозолити очі поодиноким ревнителям «благочестя» .
Поряд із цим всі ми є свідками новітніх нападок на архімандрита Віктора (Бедь) з боку окремих бізнес-депутатів Ужгородської міської ради (що прикриваються приналежністю до новітніх політичних партій), які, переслідуючи власні користолюбиві цілі, спрямовані на привласнення приміщень в яких розміщується Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія та Карпатський університет імені Августина Волошина, розпочали чергову кампанію відвертого наклепництва.
Поряд із вищенаведеними фактами, багато кому із противників та заздрісників архімандрита Віктора (Бедь) не дає спокою його важливий життєвий вибір – прийняття чернецтва. Півтора роки тому ректор УУБА прийняв чернецтво в монастирі святої Феодори в Салоніках (Греція). Постриг було здійснено безпосередньо Святійшим Анфімом, Митрополитом Салонікійським Елладської Православної Церкви. Цю важливу подію в житті о. Віктора більшість сприйняла з належною повагою та підтримкою. Але хтось знову почав шукати привід для чергового звинувачення о. ректора і на цей раз … у непатріотизмі! На цей раз дехто не може зрозуміти, чому постриг прийнято не в Україні, а в Греції. Але справа в тому, що рішення про час та місце постригу о. Віктора вирішував не він, а Предстоятель Святої Української Православної Церкви Блаженнійший Митрополит Володимир. Перед Блаженнійшим був вибір: або постригти ректора в Україні, або в місці, де народилися та виросли святі рівноапостольні Кирило і Мефодій на честь яких названо Ужгородську українську богословську академію. Зваживши всі обставини та враховуючи те велике значення, яке для Закарпаття мають святі Кирило і Мефодій, Предстоятель благословив о. Віктору прийняти чернечий постриг саме в Салоніках.
Наостанок слід зазначити про зневажливий до о. Віктора тон деяких публікацій, у яких висловлюється пряма образа на адресу його священного сану. Написання його «дияконом», «священником» саме в лапках, та сарказм з приводу прийняття цією високодостойною людиною священства та чернецтва, говорить про авторів цих публікацій як про людей абсолютно далеких не тільки від віри в Бога, але й від елементарної церковної та світської культури та журналістської необ’єктивності. Той факт, що до кола найближчих соратників о. Віктора входять такі стовпи православної віри на Закарпатті як протоієрей Іван Моланич-старший, протоієрей Миколай Кабаці, архімандрит Василій Садварій та інші, говорить про таку ж високу гідність й людини, з якою вони співпрацюють с перших днів початку богословсько-освітньої діяльності нашої академії. Вони повірили йомуколись, вони вірять йому й тепер після стількох років спілкування та величезної маси пережитого. Не дарма в нашому народі кажуть: «Скажи мені хто твій друг і я скажу хто ти». Подивившись на цих людей, вдивившись в образ їхнього спілкування з ректором академії не можна не помітити великої поваги та любові во Христі, які вони проявляють одне до одного. А це не ті люди, які будуть усміхатись з якихось меркантильних мотивів. Ні. Вони поважають о. Віктора (Бедь). Так само як його поважають всі співробітники та студенти академії та університету. Так само його поважає й Предстоятель нашої Церкви.
Усі подібні звинувачення колись лунали на адресу Митрополита Петра Могили, який, розриваючи уніатську блокаду, підняв богословський рівень Української Православної Церкви на належний рівень, чим фактично врятував її від свавілля католиків. Невже декому теж буде потрібно 300 років, аби зрозуміти хибність своїх поглядів?
Кожен, хто робить якийсь напад в бік академії, її ректора та викладачів, тим самим чіпляє гідність всієї професорсько-викладацької корпорації. Якби хоча б щось із вищезазначеного було правдою, то ніхто б з тих, хто зараз працює в академії, не працював би ані в академії, ані з її ректором. Більшість тих, хто висуває різні звинувачення до УУБА, її ректора та викладачівніколи не були в академії. Тож хай віднайдуть в собі мужність подивитись в очі ректору, викладачам та студентам та перед усіма повторити все те, що мають смілість писати поза очі. А розмахувати прапором з-за кордону чи з іншої області, або навіть і в Ужгороді, але за спиною – для цього не треба мати сміливості й все це говорить про цих противників як про тих овець, що заблукали, але поки що не усвідомили цього.
Висновок
Усі добрі справи, що відбувається в академії, відбувається виключно з благословіння Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, бо Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія напряму підпорядкована Предстоятелю Української Православної Церкви і перебуває у його віданні. Навіть внутрішній розпорядок для студентів не набуває чинності до тих пір, поки він не буде підписаний Блаженнішим Митрополитом Володимиром. Якщо Першосвятитель і один із найповажніших Митрополитів Церкви Христової дав життя академії, то чому ніхто не замислиться над тим, що він є її батьком, а вона – його дитиною? Недарма епіграфом до статті були обрані євангельські слова про взаємосприйняття. Якщо накласти їх на тематику статті, то вийдемо на такий зв’язок: той, хто зрікається та нехтує Ужгородською українською богословською академією імені святих Кирила і Мефодія зрікається її засновника та батька – Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Святої Української Православної Церкви.
Тож нехай кожна тверезо та об’єктивно мисляча людина замислиться над тим, що тут написано та зробить відповідні висновки на питання: «Кому заважає Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія» ? А може не лише академія та її ректор?..
[1] Справа в тім, що мова йде не тільки про Українську Православну Церкву. В українському православному просторі досить поширеною є хибна думка, що, нібито УПЦ КП видає випускникам своєї академії в Києві дипломи державного зразка. Можливо, що там мова йде про бакалаврат, але православних магістрів богослов’я по лінії МОН України вони не випускають. Розробивши за ініціативою ректора УУБА архімандрита Віктора (Бедь) та з благословіння Блаженнійшого Митрополита Володимира індивідуальну експериментальну площадку, науково-методичні комплекси, робочі навчальні програми та успішно акредитувавши магістрів богослов’я, Українська Православна Церква стала першою серед усіх інших церков України, що сповідують Православ’я, яка стала видавати своїм випускникам-магістрам дипломи не тільки церковного, але й державного зразка. На сьогодні ані УПЦ КП, ані будь-яка з УАПЦ не має нічого подібного в освітній сфері. Саме тому було використано термін Православ’я в Україні.
[2] Яничарів турки найчастіше набирали з полонених християн-слов’ян, навертали їх на іслам, а згодом посилали на своїх же родичів. Лише за етнічним походженням ці люди були слов’янами, а на справді були носіями ворожої до слов’янства культури та релігії. Ті, хто живе в Україні, є українцем за походженням, але серцем перебуває за межами України можуть бути названі яничарам; ті, хто будучи українцем, але у церковних справах впроваджують політику інших держав можуть по праву називатися церковними яничарами.
[3] У випадку проголошення Закарпаття незалежною державою одразу постане питання про церковну юрисдикцію, бо, згідно з 34 Апостольським правилом та 38 правилом Трульського Собору кожна незалежна держава має право порушувати питання про церковну незалежність свого народу.
[4] До честі покійного Архієпископа Євфімія слід зазначити, що на Закарпатті про нього зберігається дуже добра пам’ять. Автору ще жодного разу не довелося чути негативних висловлювань про покійного Архієрея – лише позитивні, причому як з боку нинішнього Мукачівського Єпископа, так і з боку різного віку священнослужителів і вірників. Безсумнівно, що блаженної пам’яті Архієпископ Євфімій належить до одних із найвидатніших Єпископів Закарпаття.
[5] Афера з привласненням приміщень МАУП, з подальшим перепродажем їх бізнесколам відбувалася не лише в Ужгороді, але й в інших містах. У деяких рейдери домоглися свого й власники втратили дорогоцінні приміщення назавжди.
Архімандрит Арсеній (Бочкарь) ,
проректор з богословської науково-дослідної роботи
Ужгородської української богословської академії
імені святих Кирила і Мефодія
та Карпатського університету імені Августина Волошина,
завідувач кафедрою історії Церкви та держави,
доктор богослов’я, доцент.
Источник: http://vsehristiane.com/music
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Біля залізничної станції на ...
Наступна новина: На Закарпатті ...
Замена экрана Xiaomi 12
Переваги агенства інтернет-маркетингу від Penguin-team
Почему стоит купить форсунки для полива?
Почему стоит купить молд силиконовый в интернет магазине Zabaganka?
Отличный выбор для стильных образов: красивые квадратные ногти
Переваги ІСТЕЛ 3000 - провідного українського постачальника