Рівненщина:  Афганістан: спогади у минуле

Рівненщина: Афганістан: спогади у минуле

16.02.13 09:45 0 888
Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій,

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

15 лютого в усіх країнах пострадянського простору відзначається річниця виведення радянських військ з Демократичної Республіки Афганістан. На передодні цієї дати нам вдалося поспілкуватися з працівником ОВС, який на собі відчув одвічний біль Афганістану, а саме з Бричкою Олександром Івановичем. Про війну говорить неохоче й коротко. Ті спогади не з ряду приємних, скоріше – болючих.

Олександр Бричка народився в Росії у місті Братськ Іркутської області. Після закінчення школи в період з 1980 по 1983 рік навчався в Васильківському військовому авіаційно-технічному училищі, по закінченню якого був направлений в Забайкальський військовий округ для проходження служби авіаційним техніком літаків. А вже звідти у квітні 1986 року призваний для виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістан. Служив у місті Баграм на авіаційній базі, де працював техніком групи регламентних робіт з літаків та двигунів. Нас поселили в «модулі» - це швидко збудовані з фанери казарми. На місці перше, що здивувало – це велика кількість техніки, зброї. Перший місяць – це навіть гнітило, а з часом звикли. Кругом казарми були окопи та «Зеленка» - зелені насадження вздовж дороги, річок, та кругом населених пунктів, а за ними були розміщені «кишлаки», звідки неодноразово стріляли навіть снайпери.

Іноді доводилося брати участь у рятувальних заходах по спасінню пілотів, які після враження літака вистрибували з нього. Після падіння літака нам доводилось шукати «чорний ящик», в якому була інформація з контролю параметрів літака. Душмани завжди приходили на місця падіння збитих літаків, для того щоб забрати в полон живих пілотів. Тому нам неодноразово доводилось рятувати їх. І відстрілюватися для того, щоб не потрапити в полон. Тут потрібно було проявляти витримку і терпіння, про наявність яких у собі людина навіть і не здогадується.

Ми ніколи не вважали, що душмани гірші воїни, ніж ми. Це були професійно підготовлені бійці, насамперед, їх снайпери, від яких двічі ледь не загинув, але за обставинами долі мене щось відволікало і снайпер не влучав. Крім того, вони були добре підготовлені та злагоджені в діях. В них чудово була розвинена система розвідки, маскування та оповіщення. Душмани проявляли вагому силу у скритості, і не давали про себе забути, так як могли бути серед мирного населення.

Назавжди запам’яталися перші хвилини перебування на афганській землі. Все навкруги, починаючи від природи й людей, їхнього способу життя, було іншим, зовсім відмінним від нашого. Звичайно чужа країна, невідомість дуже насторожувала. Але нас усіх вражала бідність афганського народу, їхнє злиденне існування і поряд з цим дуже сильна й непохитна віра в Аллаха…

Повернувся Олександр Іванович на батьківщину у травні 1987 року удостоєний кількома нагородами за участь у тій війні. Серед них зокрема: медаль «За бойові заслуги» та орден «За мужність» 3-го ступеня – відзнака президента України. – «Довгий час я не вірив у те, що вже вдома. Адже щодня, дивлячись на кров, смерть і страждання своїх товаришів, вже не вірив, що буду жити…», – розповідає пан Олександр.

У тому ж 1987 році Олександр Бричка поступив до Військової повітряної інженерної академії імені М. Жуковського в Москві на інженера – механіка літальних апаратів і потужних установ. Після закінчення продовжив службу в Далекосхідному військовому окрузі. У 1993 році перевівся у Прикарпатський округ на посаду заступника командира роти – викладачем. Через певний час потрапив під скорочення і приїхав до батьків на Рокитнівщину.

У 1993 році розпочав свою міліцейську кар’єру в Рокитнівському райвідділі міліції на посаді командира взводу патрульно-постової служби. Згодом працював начальником штабу Рокитнівського райвідділу міліції. З цієї посади у звані майора міліції пішов на заслужений відпочинок. Проте, навіть з виходом на пенсію Олександр Бричка продовжує працювати консультантом голови Рокитнівської районної ради.

Багато чого із своєї біографії Олександр Іванович не розповідає. Він виріс у ті часи, коли Батьківщина, честь і відвага були не просто словами. Ці поняття несли істинне ставлення до самого життя. Війна навчила відчувати найменшу фальш і брехню, опікуватися проблемами бойових побратимів, як своїми особистими.

– «Звісно, ця дата багато що для мене значить. Це день виведення радянських військ з Афганістану. І хоча я залишив цю країну раніше, ця подія є для мене знаковою, – каже воїн–інтернаціоналіст. В цей день ми збираємося для спілкування, згадуємо страшні миттєвості того періоду, поминаємо своїх друзів, які залишилися назавжди молодими. Найчастіше зустрічаємося в селі Поляни Березнівського району, де в честь воїна Івана Холода щороку проводяться турніри, у яких ми беремо участь та згадуємо минулі часи».

Тетяна Чубик, Рокитнівський РВ УМВС
За повідомленням УМВС України у Рівненській області
Автор: УкрЗахідІнформ .
ОЦІНИТИ НОВИНУ
3 (голосів: 0)
Попередня новина: Прокуратурою м. Рівне ...
Наступна новина: Рівненщина: «Батько ...

КОМЕНТАРІ