Ігор Гончаренко навчався у Ленінгардському електромеханічному технікумі. Йому, як і іншим юнакам «світила» служба у морфлоті – три роки. Але йому зателефонували у гуртожиток і запитали, чи не хоче він замість трьох років служити два. Звісно, хлопець погодився. За день пройшов медичну комісію, був призваний на службу 1 квітня 1982 року. – Я пройшов к трьохмісячний курс молодого бійця в Термезі, де готували зв’язківців, – розповідає Ігор Георгійович. – Згодом літаком мене відправили в місто Шинданд в Афганістані. Служив там в окремому батальйоні зв’язку. Добре, що разом зі мною були земляки – Віктор Безруков з Оженина, з яким і досі товаришую, Олександр Ткачук з Гощанщини, Микола Заремба з Рівненського району, а також Ігор Чутков, з яким разом вчилися у технікумі. Оскільки я був зв’язківцем, то моїми обов’язками було налагодження зв’язку між штабом дивізії і штабом армії через супутник. Тобто, мені давали певні частоти і я налаштовував супутник, щоб штаби були поєднані дистанційно. Найважче було після року служби, бо ж знав, що попереду ще стільки ж.
Співрозмовник каже, що самому стріляти не доводилось, а ось під обстріли потрапляв. І спали одягненими зі зброєю, і товаришів ховали, і без хліба доводилось бути, коли колону з борошном розбомбили. Але Іван Георгієвич не багатослівний на спогади і каже, що там звикали до всього.
– Я лише недавно взнав, що мене взагалі не мали права брати в Афганістан,
адже я один син у батьків, – продовжує він. – Але тоді на це не зважали і всі ми молоді писали рапорти, що просимось виконувати інтернаціональний обов’язок в республіці Афганістан. Коли потрапив в Шинданд, одразу написав батькам. Знаю, що мама постійно ходила до церкви, молилася за мене, ставила свічки, бо ж я був в сім’ї один. Мої листи вона береже і досі. Інші ж хлопці, в тому числі і мій друг Віктор Безруков, щоб не травмувати батьків, приховували від них місце служби. Хтось писав, що служить в Угорщині. На штемпелі ж не було адреси, значилась лише польова пошта. мого батька вже немає, але я і досі пам‘ятаю його сльози, коли повернувся зі служби. Це було з ним вперше, більше плачучим я його не бачив.
Після звільнення в запас Ігор Георгієвич пішов служити в міліцію. Спочатку це була рота ППС в Рівному, через рік перевівся в Острог. Тут працював спочатку охоронником банку, потім інспектором охорони, командиром взводу охорони. Закінчив службу в міліції дільничним Оженинської сільської ради. З 1998 року він на заслуженому відпочинку. Каже, що у райвідділі з ним служив ще і Сергій Драчук, нині голова Українківської сільської ради. Усі чорно-білі колишні фотографії Ігор Гончаренко віддав у музей, щоб інші не забували і знали про чорну сторінку афганського періоду. Про неї знає і син Ігоря Георгієвича, який вчиться у Дубенському медичному коледжі. Знає батькових друзів по Афгану, знає їхні традиції. Гончаренки виховують двох дітей - сина і доньку, адже за словами Ігоря Георгійовича, йому не хотілось, щоб дитина була одинаком в сім’ֹї, як він колись.
Перед особливою датою 15 лютого Ігор Георгієвич відзначає ще одну подію – 14 лютого у нього день народження.
Олена ТОЛОЧИК
За повідомленням УМВС України у Рівненській області
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Рівненщина: Афганістан: ...
Наступна новина: Рівненщина: Спогади про ...
Преимущества покупки лекарств в онлайн-аптеке Polza
Сучасні каміни для дому дають тепло, затишок та стильний інтер'єр
Зимняя теплица: несколько советов по выбору теплицы и выращиванию
Таємниця жіночої любові до моди: одяг, взуття та аксесуари