Зі своїм майбутнім чоловіком Мирослава Петрівна познайомилася ще в школі. Його батька, колишнього військового, перевели в Зборів очолювати районний відділ міліції. Тоді Мирославі та Леоніду було по 16 років. Почуття міцніло поступово: спочатку молоді люди були просто друзями, потім з'явилася симпатія, згодом зародилася і любов. Після закінчення школи їх дороги розійшлися – Мирослава вступила до Тернопільського фінансово-економічного інституту (де, до слова, навчалася на одному потоці з майбутнім Президентом України Віктором Ющенком), Леонід став курсантом Львівського пожежно-технічного училища, закінчивши який, після розподілу опинився на службі аж в Алтайському краї. Та незважаючи на час і відстань, їх почуття не згасли. Минуло два роки – й Леонід освідчився Мирославі. У 1976 році вони одружилися.
У шлюбі пара прожила тридцять років. На жаль, Леонід Олександрович передчасно покинув цей світ. Перестало битися серце людини, яка не раз ризикувала власним здоров’ям, адже все життя працювала у пожежній охороні.
– Як ви ставилися до обраної Вашим чоловіком професії? – запитуємо Мирославу Петрівну.
– Для Леоніда Олександровича служба була справді великою справою, якій віддавав усього себе, – згадує жінка. – Одягаючи форму, погони, він змінювався не лише зовні: був зібраний, строгий, підтягнутий – справжній офіцер. Служба для нього була понад усе. Я ставилася до цього з розумінням, адже знала – це його покликання, те, до чого прагнув з ранньої юності та без чого себе не мислив. Мабуть, бути офіцером в нашій родині – це спадкове по чоловічій лінії: прадід, дід, батько та сини – усі обрали для себе непростий шлях – шлях служіння.
Минуло три роки спільного життя – і в 1979 році в цього міцного сімейного союзу з'явилася первісток – Сашко... Як і більшість молодих родин, спочатку жили в малосімейному гуртожитку.
– Це була зовсім невеличка кімнатка, – зауважує жінка, – та тоді нам вона здавалась ледь не палацом. У нас часто бували друзі, завжди було весело, гамірно. Ми були справді щасливими, мабуть, як і всі молоді сім’ї.
Завдяки працелюбності, енергійності та організаторським здібностям кар’єра Леоніда Олександровича стрімко йшла вгору, йому доручали відповідальні керівні посади. У 1986 році, коли стався вибух реактора на Чорнобильській атомній електростанції, саме на нього поклали виконання важливої місії. З 6 червня по 18 липня того року він очолював воєнізований батальйон пожежної охорони управління внутрішніх справ Тернопільської області, займався дезактивацією блоків на ЧАЕС і підготовкою нового поповнення, яке прибувало для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії.
Пані Мирослава з болем в очах згадує ті далекі події. Червень 1986 року – саме тоді вона з тривогою в серці і сльозами на очах проводжала чоловіка в Чорнобиль. Родичі, знайомі запитували: «Чому? Навіщо він їде туди?». На що Леонід відповідав: «…Ну, а хто, як не я?.. Хто, як не ми?..». Такий він був за характером – таку мав неспокійну вдачу: всюди був у перших рядах. Не полишав людей, був завжди з ними.
У ті часи інформації про реальний стан в Чорнобилі було надзвичайно мало. Зате поширювались тривожні чутки про хвороби й смерть серед тих, хто боровся з атомним лихом. Мирослава Петрівна також переживала за чоловіка, за дітей… Адже тоді вже носила під серцем молодшого сина Юрка.
Недоспані ночі. Очікування звістки від коханого... А він дзвонив, писав листи. Казав: «Не хвилюйся – все буде добре...»
Невдовзі Народився Юра. Життя поступово почало налагоджуватись, повертаючись до звичного русла.
– Яким був Леонід Олександрович і чи змінили чорнобильські події Вашого чоловіка?
– Він був життєлюбним, енергійним, невгамовним, відданим службі, сповнений планів на майбутнє, – розповідає наша співрозмовниця. – Його справді любили та поважали люди, колеги, підлеглі. Він був душею компанії. А ще його завжди оточували справжні друзі. І навіть тепер, коли Леоніда немає з нами, про нього пам’ятають та часто згадують теплим словом. Події в Чорнобилі не змінили мого чоловіка. Принаймні не одразу… Він залишався таким, як і раніше. Та поступово почалися проблеми зі здоров’ям. Спочатку ніхто не знав, що це пов’язано з його роботою на ЧАЕС. Він хворів, частіше лікувався…
Радіація, нещадного впливу якої чоловік зазнав у 1986 в Чорнобилі, зробила його інвалідом 2-ї групи, а часті хвороби неустанно забирали життєві сили. Зранку 27 квітня 2006 року його серце зупинилось…
– Мирославо Петрівно, Ваші сини обрали життєвий шлях батька: Олександр і Юрій працюють у пожежно-рятувальній службі. Ви не з чуток знаєте та добре усвідомлюєте всю небезпеку роботи пожежного. Чи не відраджували своїх дітей від такої долі?
– Ні, адже хлопці свідомо зробили свій вибір. Вони, мабуть, ще змалку готувалися до професії пожежного. Впевнена, це їм передалося від батька, генетично. Сашко ще маленьким, побачивши пожежну машину на вулиці, вибігав за нею та радісно вигукував: «Пожежна! Пожежна!» А коли поряд з будинком на вулиці Макаренка, де ми колись жили, сталася пожежа, він довго й уважно спостерігав, як працюють вогнеборці… Почався дощ, та малюк не втікав. Я йому винесла парасольку, і він не ступив з місця, поки полум’я не погасили. Наші діти з раннього віку буквально зростали в середовищі рятувальників. А пожежна частина № 2, що в ті часи містилася при обласному відділі пожежної охорони на вулиці Лесі Українки, була для них водночас і рідною домівкою, і дитсадком. У той час як більшість їхніх однолітків грались іграшковими пожежними машинками, мої хлопчики вже встигли вздовж і впоперек вивчити справжні бойові автомобілі. Тож закономірно, що вони обрали спершу навчання у пожежно-технічному вузі, а пізніше й роботу рятувальника. Колись молодший, Юра, жартував – три пожежники, мабуть, забагато для однієї сім’ї. Та, видно, доля така, – усміхається жінка.
Щоранку проводжати на службу, щовечора зустрічати – раніше чоловіка, тепер синів – звичне для цієї родини.
– Коли чоловік тільки починав кар'єру пожежного, я ще не розуміла всієї серйозності його роботи, – продовжує Мирослава Петрівна. – Та швидко дізналася: робота вогнеборця – це відповідальність, напруга, постійна готовність до ризику. Справді чоловіче заняття. Коли Леонід Олександрович виїжджав на пожежу, я завжди переживала. Турбувалася і тоді, коли він затримувався на службі. Телефонувала. Чекала його дзвінка. Були у нас і свої прикмети. Коли він повертався після пожежі, забороняв чіпати його одяг, прати чи прасувати його – казав, що в іншому випадку знову доведеться мчати на виклик. А ще в нас у сім'ї заборонялося питати, куди чоловік їде на виклик, на яку пожежу. Казав: повернеться – розповість. Так і траплялося.
На завершення розмови ми запитали у Мирослави Петрівни, що б вона, напередодні свята 8 березня, побажала жінкам, які працюють в пожежно-рятувальній службі та тим, чиї чоловіки й сини служать у рятувальних підрозділах.
– Бути дружиною і матір’ю рятувальників – це гордість і щастя, а ще – велика відповідальність. Робота вогнеборця справді нелегка і дуже потрібна. Рятувальники завжди першими приходять на допомогу, ризикують власним життям заради життя інших. Ставтеся з розумінням до того, коли вони, буває, не мають змоги приділити вам належну увагу. Щастя, здоров’я та благополуччя вашим родинам. А ще любові та терпіння. І нехай усі екстремальні ситуації будуть лише навчальними, а життя – без тривог. Пам’ятайте, наша доля – оберігати наших рідних вогнеборців вдома.
Провідний фахівець відділу роботи із ЗМІ та громадськістю
ТУ МНС України у Тернопільській області
Андрій Брик
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Брати Капранови розкажуть ...
Наступна новина: Рівненщина: зі святом краси ...
Хирургия в частной клинике: экспертное лечение и забота о вашем здоровье
Як правильно сервірувати стіл до сніданку?
Переваги смужок для депіляції
Як столи для барів і кафе здатні вплинути на дизайн закладів?
Переваги оцінки впливу на довкілля в Україні (ОВД)