З нагоди ювілею до ветерана завітало керівництво Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Тернопільській області. Генерал-майор служби цивільного захисту Євген Лукавий з побажаннями міцного здоров'я, родинного тепла, щастя, благополуччя та мирного неба над головою вручив ювіляру нагрудний знак – почесну відзнаку «За заслуги Держпожбезпеки» І-го ступеня та висловив щиру подяку за його довголітню службу та безцінний вклад у розвиток пожежно-рятувальної служби.
У цей день на адресу Олексія Родіоновича надійшло ще чимало теплих слів та щирих побажань: ветеран отримав вітання Державної служби України з надзвичайних ситуацій, не забули про нього й у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності, вітали й колишні курсанти та колеги з часів роботи у Львівському пожежно-технічному училищі… В квартирі Романенків ні на мить не змовкав телефон, надходили вітальні листи й телеграми. Рідні, друзі, колеги… Поздоровлення лунали з багатьох куточків нашої країни, й з-за її меж. Телефонував до Олексія Родіоновича й давній приятель, генерал-майор у відставці, колишній керівник Головного управління пожежної охорони МВС України Філіп Десятников. Люди пам’ятають й поважають ювіляра, його працю, його непростий життєвий шлях.
Напередодні свята ми зустрілися з ветераном, спілкувались про службу, сім’ю, про життя... Говорили про події давно минулих днів.
Народився Олексій Родіонович у далекому 1923 році у Воронезькій області в українській родині. Закінчив 7 класів неповної середньої школи, потім потрапив у Ворошиловград (нині – Луганськ). Навчався в училищі, здобув професію пекаря. У цьому місті зустрів звістку про початок Великої Вітчизняної війни.
У ті дні він, вісімнадцятилітній, як і тисячі його однолітків кинувся до військкомату записуватися до лав захисників Батьківщини. Одразу не взяли, сказали – потрібен у тилу. Тож перший рік війни юнак працював у пекарні – випікав хліб для потреб фронту.
До армії Олексія Романенка призвали у січні 1942 року. Йому тоді було 19. Юнак потрапив до взводу пішої розвідки 1031 стрілецького полку 280 дивізії Брянського фронту, де й відбулося його бойове хрещення. Був учасником битви на Курській дузі. Ризикував життям у важких кровопролитних боях. 18 липня отримав перше поранення, був контужений. Далі було лікування в госпіталі, визволення східних областей України. 1 вересня 1943 року його знову поранили. З лютого 1944 року був учасником боїв під Нарвою. 11 березня 1944 року отримав третє поранення. Звістка про Перемогу застала Олексія Романенка у травні 1945 року в Латвії, де він брав участь у розгромі Курляндського угрупування німецьких військ. А невдовзі йому випала честь бути учасником Параду Перемоги, який відбувся 26 червня 1945 року в Ленінграді.
Війна закінчилася. Розпочалося мирне життя. Та з армії Олексій Родіонович демобілізувався лише у березні 1947. Одразу ж вступив на службу до 82 окремої воєнізованої пожежної команди Ленінграда. Працював рядовим пожежним. У вересні 1949 закінчив курси молодшого начальницького складу і був зарахований курсантом до Ленінградського пожежно-технічного училища. Після випуску в 1952 році його, тепер вже лейтенанта, направили в Литву викладачем спецдисциплін Вільнюської школи підготовки офіцерського складу органів внутрішніх справ.
Там він заприятелював з Філіпом Десятниковим, з яким разом працювали. У кожного в житті було чимало випробувань. Філіп Миколайович – генерал-майор у відставці, колишній керівник головного управління пожежної охорони МВС України. З Олексієм Родіоновичем і далі підтримують дружні стосунки.
У Вільнюсі, на танцях у будинку культури, де збиралася тогочасна молодь, Олексій Романенко познайомився і з майбутньою дружиною Юлією Наумівною. І невдовзі, 21 вересня 1952 року вони одружилися. До слова, торік подружжя відзначило діамантове весілля – 60 років спільного життя...
Юлія Наумівна народилась у Мінську в єврейській родині. У ранньому віці пізнала всі жахіття війни, втратила рідних, залишилась сиротою... «У мене коротка біографія, – розповідає вона, – всю війну провела в окупації. У 1943 загинули мама і брат – нацисти їх спалили живцем. Пізніше дізналася про те, що німці стратили батька. Залишилась одна…».
Дитиною переховувалась у місцевих жителів, а після звільнення Литви, у 1944 році, доля привела її у Вільнюс до єврейського дитячого будинку. Там вона прожила 4 роки, до 1948. «Мені завжди в житті допомагали добрі люди, – зауважує жінка, – І з чоловіком пощастило теж».
У жовтні 1952 року Олексія Родіоновича перевели по службі до Київського пожежно-технічного училища. Там, у Києві, у 1953 році в подружжя народилась донька Наталія.
У травні 1954 року родина Романенків переїхала до Львова. Адже саме туди з Києва перемістили навчальний заклад, у якому працював Олексій Родіонович. У Львівському пожежно-технічному училищі Романенко викладав майбутнім офіцерам-вогнеборцям такі дисципліни, як пожежна профілактика, організація служби та підготовки. З 1961 року Олексій Родіонович, не полишаючи викладацької діяльності, працював у пожежній охороні Львівщини.
У 1977 році вийшов на заслужений відпочинок, але не мислив себе без роботи і до грудня 1987 працював інженером в одному з львівських підприємств. А невдовзі з сім’єю переїхав у Тернопіль, де мешкає .
За 30 років роботи в пожежній службі Олексій Родіонович Романенко виховав не одне покоління вогнеборців, підготував сотні висококласних фахівців пожежної справи, виховав не один десяток майбутніх полковників і генералів. Він не лише був свідком і учасником створення та зміцнення Львівського пожежно-технічного училища – на його очах відбулося становлення пожежно-рятувальної служби України.
За багаторічну бездоганну службу Олексій Романенко отримав чимало державних відзнак, серед яких ордени «За мужність» та «Вітчизняної війни» першого ступеня, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За військову доблесть», «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні» – усього понад 20 нагород.
Незважаючи на поважний вік, ветеран і продовжує надавати велику допомогу у вихованні особового складу. Він завжди охоче та щедро ділиться власним безцінним досвідом. У його спогадах оживають події давно минулих днів. «Життя швидкоплинне, – зауважує ветеран, – не встигаєш рахувати роки. Тож слід жити так, щоб жодна хвилина не була витрачена даремно. Ставити перед собою цілі та досягати їх».
На завершення розмови Олексій Родіонович побажав усім, хто належить до великої сім'ї вогнеборців, міцного здоров'я та завжди, після кожного завдання, повертатися додому цілими й неушкодженими.
Провідний фахівець відділу роботи із ЗМІ та громадськістю
ТУ МНС України у Тернопільській області
Андрій БРИК
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Департамент з питань ...
Наступна новина: Чернівчани зможуть особисто ...
Театральная афиша Москвы: лучшие спектакли
Понятие и признаки инфантильности: как распознать психологическую незрелость
Самі дієві мазі з трав
Як найкраще привітати: ідеї та поради