«Якби молодість знала…
Якби зрілість могла…»
Батько і син. Два покоління. Один професійний вибір. Схожі не лише зовнішньо, а й поглядами на життя. І це добре. Бо молодшому лейтенанту міліції не притаманні песимізм, розчарування, як це зараз актуально у молодіжному середовищі. Він довіряє батькові, для нього тато – авторитет. А 64-річний пенсіонер із завзяттям і оптимізмом дивиться у минуле. «Труднощі завжди були, є і будуть. Але вони роблять нас сильнішими, досвідченішими, мудрішими. Бо істину пізнаємо у їх подоланні, – ділиться досвідом Роман Петрович. – Важливо не опускати руки. Йти вперед. Обов’язково сподіватися на краще. Бо інакше навіщо жити, якщо постійно нарікати на життя».
Оптимізм, позитив, добродушність – постійні супутники життя родини Родзоняків. Андрій розповідає, що батько змалечку вчив його, старших сестру і брата так ставитися до людей, як би вони хотіли, щоб люди ставилися до них. «В істинності цих слів ще більше впевнився, коли сам одягнув міліцейський мундир», – каже Родзоняк-молодший.
Минуло сорок років з того часу, як свою службу в органах внутрішніх справ розпочав батько. Після армійського вишколу та школи міліції юнацьке захоплення людьми у погонах стало професією Романа Петровича. Без роздумів обрав службу дільничних інспекторів. «Кабінетна робота – не моє. Люблю живе спілкування, люблю рух. А обов’язки дільничного – бути у вирі подій, зустрічатися, говорити з людьми, – розповідає Родзоняк-старший. – У роботі я знайшов себе, реалізував професійні та людські якості. Цим похвалитися може не кожен. Хай не здадуться комусь пафосом мої слова, але службою я жив».
– А ми жили в очікуванні тих коротких і щасливих митей, коли тато повертався додому, – продовжує син Андрій. – Жодного разу не чув від матері нарікань чи дорікань. Вона розуміла, підтримувала батька, вчила нас поважати його, шанувати його працю.
– Служиться добре, коли тил надійний і міцний, – вступає у діалог Роман Петрович. – Я вдячний дружині за те, що міг сповна віддаватися роботі, а вона присвятила себе вихованню дітей. Зараз опікується онуками. А їх у нас п’ятеро. Я теж пробую надолужити згаяне – більше приділяю уваги дітям своїх дітей. Але вдома не засиджуюся. Маю обов’язки заступника голови ветеранської організації Тернопільського міськвідділу внутрішніх справ, не покидаю роботи в громадських пунктах охорони порядку.
Працелюбності, наполегливості сивочолого ветерана можна лише позаздрити. А ще викликає подив його «дар працювати задарма». Жодної матеріальної чи якоїсь іншої вигоди Роман Петрович не чекає, має втіху від спілкування з колегами, від того, що комусь з молодих потрібна його порада, підказка, але найбільшим своїм досягненням вважає за честь бути й далі серед людей.
– Хіба може бути більша винагорода, аніж повага та довіра людей, – роздумує ветеран міліції. – Вже десять років, як скинув міліцейський мундир, а дехто до приходить за допомогою, звертається за порадою. Розкажу останній випадок. Жінку, жительку колишньої моєї дільниці, перестріла в крамниці невідома. Пообіцяла дешевий цукор. Дві гривні за кілограм. Як так сталося, що пенсіонерка попалася на гачок пройдисвітки – гадки не маю? Адже бабуся не з тих довірливих і, незважаючи на поважний вік, ще при добрій пам’яті й тверезому розумі. Але…Спокусилася і втратила гроші. Довелося не лише розраджувати, а й навчати та застерігати. Пообіцяла більш не вестися на такі афери.
Роман Петрович розповідає, що відколи син став дільничним, до нього не раз телефонували і перепитували, чи, бува, не ваш родич працює в міліції, бо зовні схожий і прізвище однакове.
– Я тішуся тим, що люди пам’ятають про мене, але ще більше викликає хвилювання, аби Андрій десь не схибив, не похитнувся. Довіряю синові, впевнений у ньому, але ж ще молодий, тому й намагаюся завжди бути в курсі його справ.
Родзоняк-молодший не чинить спротиву батьковій активності, навпаки, розуміючи, що навчитися міліцейській справі не так легко, з радістю «бере уроки» у досвідченого педагога. Знає, батько може бути суворим, але завжди справедливим.
«Минуле зберегло лиш те,
що в пам'яті майбутній…»
Скільки подій – буденних чи неординарних – трапляється у нашому житті – не злічити. А пам'ять, як індикатор свідомості, береже найяскравіші моменти. – Є що згадати, бо немало довелося пережити, – поринає у спогади Роман Петрович. – Але перше «бойове хрещення» не зітруть жодні події, бо саме тоді я по-справжньому відчув смак міліцейської служби. Пригадую, сигнал тривоги, а з ним – введений у дію план «перехоплення» надійшли через те, що невідомі викрали автомобіль. У 70-ті роки незаконне заволодіння транспортним засобом – злочин резонансний. Моє місце дислокації було на одному з виїздів з обласного центру. Але наказ пильнувати, чи бува, не покидає викрадений легковик меж Тернополя, змінився вказівкою сідати до службової «Волги» тодішнього начальника обласного ДАІ Миколи Небесного і їхати на пошуки викрадачів. Ми об’їздили майже весь Тернопільський район, переслідуючи злочинців. В одному з сіл викрадена автівка заглохла – в баку закінчилося пальне. В салоні – троє злочинців, а нас – двоє. Проте наказ Миколи Олександровича: «заходимо, ти – зліва, я – справа і беремо усіх» разом з ним виконали бездоганно.
Бездоганно виконаним було не лише це завдання. Майже уся служба на посадах від дільничного до старшого дільничного пройшла без жодного зауваження чи стягнення – а це майже чверть століття.
– Коли вже обійняв посаду начальника відділення дільничних інспекторів, то траплялося по-різному. Переважно перепадало за неналежну роботу підлеглих, – усміхаючись, згадує Роман Петрович. – Але на те й керівник, щоб нести відповідальність.
Про повторення батькового «рекорду» – чверть століття бездоганної служби син лише мріє. І у нього є всі шанси, адже попереду ціле життя.
У планах молодшого лейтенанта – продовжувати службу, рости професійно, досягати успіхів, а найголовніше – заслужити слова похвали від батька і довіру від людей.
– Розумію, нелегко доводиться молодим фахівцям, – аналізує підполковник у відставці, – насамперед, у плані адаптації. Адже колись був який принцип роботи: на дільниці служив до майорського звання, а це роки. Пригадую, старшого дільничного з масиву «Дружба» Тараса Бабінця, уже покійного, люди називали «татом», бо добре знали його, а він відав про усі складнощі-труднощі населення своєї дільниці. А робота дільничного, що колись, що – нелегка. Але за таку працю завжди є велика нагорода – людська повага.
Наталія Бісовська
Про це повідомили в УМВС України в Тернопільській області
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: На Львівщині за вивіз ...
Наступна новина: "Азовмаш" заявив нігерійця ...
Простий та доступний запис до лікарів у Києві
Чому варто купити фарбу для волосся VITALITYS ART Absolute?
Переваги фарби для волосся Lakme Collage
Чому купувати все для своїх улюбленців потрібно в перевіреному магазині?