– Співробітники проходять у нас тестування у зв’язку з переміщенням з посади на посаду. Ми визначаємо, придатні вони для роботи саме на цій посаді чи ні, – роз’яснює Лілія Галіпчак. – Схематично це можна пояснити так: 377 тверджень повинні дати картину про психологічний стан людини, яка тестується. На основі лінійного графіка, складеного за цими відповідями, нам треба описати її характер, поведінку, як вона діятиме у стресових ситуаціях, чи зможе витримувати психоемоційні перевантаження, як поводитиметься в конфліктних ситуаціях, яка вона в колективі: схильна до лідерства чи ні, дружелюбна чи, навпаки, агресивна. Тобто вимальовуються основні характерологічні риси, на основі яких кадровики визначають, чи можна брати людину на службу в міліцію, а якщо можна, то до якої саме роботи вона більше придатна: оперативної, аналітичної тощо.
Моє ж завдання полягає в тому, щоб дати об’єктивну характеристику. А це не так просто, оскільки молодь має широкий доступ до інформації завдяки Інтернету, психологічній літературі, до того ж хлопці проходять відбір в армії. Нині психологія поширена у всіх сферах життя починаючи зі школи, навіть з дитячого садка. Тому люди грамотні і бувають випадки, що хочуть обманути. А наше основне завдання полягає в тому, щоб зробити грамотний відбір, щоб в ОВС служили люди не тільки фізично, а й психічно здорові люди. Ми турбуємося про психічне здоров’я наших працівників.
На запитання психолога, чому обрали професію правоохоронця, дехто з кандидатів на службу чесно відповідає, що важко знайти роботу, а в міліції є вакансії. Отже, їхньою головною мотивацією при працевлаштуванні в міліцію є матеріальний чинник: стабільна робота, пенсійне забезпечення тощо. А перед кадровою службою ставиться завдання приймати на роботу в міліцію насамперед тих, хто поставив собі за мету службу Закону. Це з’ясовується шляхом тестування на визначення конструктивних потреб.
За словами психолога, мотивація боротися зі злочинністю є у вступників. Нині починають проходити тестування майбутні абітурієнти у вузи системи МВС, і більшість із них на запитання про мету вступу саме до міліцейського вузу відповідають: «Хочу боротися зі злочинністю, мені це цікаво».
– Буває, що випускники школи приходять до нас з батьками, – говорить пані Лілія. – На запитання, чому прийшов саме сюди, відповідають: «Батьки хочуть». – «А ти?» – «Не знаю, ще не визначився». І тут важливо, щоб ця дитина знайшла свою стежку в житті, щоб вона не пішла вчитися не за покликанням, не зробила помилки. Натомість щоб вчилася саме та дитина, яка дійсно хоче. Тому на нас покладається найбільша відповідальність: зазирнути у глибини психіки і передбачити, якими спеціалістами стануть юнак чи дівчина через кілька років.
Свою ж доньку Дарію, першокурсницю факультету іноземних мов Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Лілія Степанівна категорично не хоче бачити на роботі в системі МВС, хоча сама – з міліцейської родини. Її батьки ще молодими переїхали з Тернопільщини в Івано-Франківськ: Степан Михайлович Рогів, Лілин тато, був родом із села Манява. І якраз коли дочка народилася, він розпочав службу в міліції. Працював дільничним, старшим дільничним Івано-Франківського міськвідділу. На пенсію вийшов у званні майора міліції. Його й досі пам’ятають колеги, і Лілія Степанівна зізнається, що їй приємно, коли запитують, чи це не її батько.
Мама Лілії якийсь час працювала медсестрою у медслужбі обласного УМВС, потім близько 20 років – фельдшером у школі міліції, яку перейменували у Прикарпатський юридичний інститут. І тільки рік тому, коли навчальний заклад закрили, змушена була залишити роботу.
– Моя мама дуже працьовита, вона впевнена, що працею, старанням можна досягти всього, – розповідає Лілія Галіпчак. – Я закінчила педінститут за спеціальністю «педагогіка і психологія дошкільна». Дев’ять років пропрацювала в Угорницькій школі-інтернаті. Народила дитину і під час декретної відпустки закінчила курси практичних психологів на факультеті перекваліфікації Прикарпатського університету. У центрі психіатричної допомоги та професійного психофізіологічного відбору УМВС в області працюю з 2001 року. Начальник центру Едуард Поволоцький був моїм наставником. А коли я вже трохи освоїлася, керівник медслужби Іван Гуцуляк відрядив мене на курси в Київ. І хоч вони були триденними, але дуже продуктивними. Крім того, вчилася у колег із психіатричної лікарні № 3 та психоневрологічного диспансеру на Софіївці. Дуже добре, коли є наставник, який може підказати, як діяти на практиці.
У Лілії Степанівни чимало захоплень, суто жіночих: шиття, в’язання спицями і гачком, макраме, вишивання. А у відпустку і на вихідні жінка любить їздити в гори – немає значення, зима це чи літо. А після відпочинку &‐ знову до роботи. За професійні успіхи минулого року портрет Лілії Галіпчак було занесено на Дошку пошани УМВС.
Працівники міліції, з якими працює нині, буває, приходять на прийом і діляться найпотаємнішим, що не можуть обговорити ні на роботі, ні в сім’ї.
– Приходить заклопотаний, стурбований чоловік, а від мене виходить з усмішкою і каже: «Дякую, докторе». Я кажу: «Я не доктор, я психолог». «Байдуже, – відповідає. – Ви сидите в білому халаті, і мені допомогли». І знаєте, кращої нагороди за свою працю годі чекати, – посміхається доктор-психолог-вчитель, яка працює в системі МВС.
Про це повідомили у СЗГ УМВС України в Івано-Франківській області
Джерело: http://lviv.hh.ua/
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: На Житомирщині під час ...
Наступна новина: У квітні на Львівщині ...
Театральная афиша Москвы: лучшие спектакли
Понятие и признаки инфантильности: как распознать психологическую незрелость
Самі дієві мазі з трав
Як найкраще привітати: ідеї та поради