Документ передбачає підготовку та організацію на державному рівні заходів із вшанування жертв депортацій та етнічних чисток, зокрема встановлення на території Республіки Польща пам'ятних знаків українцям, насильно переселеним із своїх етнічних земель. Передбачено також організацію міжнародних наукових конференцій, видання книг українською та іноземними мовами, надання можливости депортованим та їхнім нащадкам спрощеного отримання віз для в’їзду на територію Республіки Польща з метою відвідування місць колишнього проживання, могил рідних. Окрім цього, передбачено внесення змін до законодавства України, що регулює статус депортованих та жертв політичних репресій тощо.
«Вшанування жертв депортацій та етнічних чисток із ознаками геноциду щодо українців, які здійснювала Польська Народна Республіка 1944–1951 років., стане нагадуванням про жахливі наслідки тоталітаризму та сприятиме примиренню між обома народами», – зазначив Олег Панькевич.
Коментуючи використання терміну «геноцид» щодо етнічних чисток українців 1944–1951 рр., Олег Панькевич нагадав про Конвенцію ООН щодо запобігання злочину геноциду і покарання за нього, зокрема статтю 2, в якій йдеться, що геноцидом є «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове її фізичне знищення».
«Примусове виселення 700 тис. українців з їхніх етнічних земель у складі Польської Народної Республіки 1944–1951 рр. було однією з найтрагічніших сторінок у новітній історії України. Цілеспрямована політика польської держави та діяльність польських шовіністичних організацій призвели до руйнування історичних та культурних цінностей Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння, поставили під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу. Українське, польське суспільство та світове співтовариство повинні засудити ці злочини, щоби вони більше ніколи не повторювалися. Україна та Польща мають працювати над новою спільною історією – історією справедливости, взаємоповаги, співпраці та дружби», – наголосив Олег Панькевич.
Довідка: У першій половині ХХ ст. польський імперіалізм почав активно наступати на українські землі. 1918 року поляки розпочали війну проти Західноукраїнської Народної Республіки, а 1921 року Польща уклала Ризький договір із большевицькою Росією про розподіл українських земель. Міжвоєнна окупація західноукраїнських земель внаслідок невиконання рішень Ради Послів країн Антанти 1923 р., асиміляція та окатоличення українців, військове осадництво боротьба проти українського національно-визвольного руху, урядова державна «пацифікація» проти українського народу, руйнування православних церков на Волині, Холмщині та Підляшші, таємна ухвала Кабінету міністрів Польщі у 1939 р. про витіснення українців з етнічних земель, масові вбивства польськими шовіністичними формуваннями цивільного українського населення протягом 1942–1947 рр. Ці події яскраво ілюструють, що етнічна чистка 1944–1951 років була продовженням політики польського імперіялізму.
Відліком масових депортацій українців з їхніх етнічних територій вважається укладення Угоди між Українською ССР та Польським Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УССР». Примусове виселення українців здійснювали з території Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Західної Бойківщини, а також із територій колишніх Дрогобицької та Львівської областей. Депортація відбувалася в чотири етапи.
Перший етап тривав до 1946 року. Внаслідок так званого «обміну населення» 482 800 українців із гірських районів зазнали примусового виселення у степи УССР. Другий етап: 28 квітня 1947 року розпочалася операція «Вісла». Офіційним приводом для депортації стало звинувачення УПА у вбивстві 28 березня польського генерала Кароля Сверчевського. Хоча заходи з проведення операції було розпочато ще з січня 1947 р. На західні та північні території польської держави було примусово переселено 150 тис. українців. Одним із безпрецедентних фактів післявоєнної Європи було існування в Польській Народній Республіці колишнього гітлерівського концтабору у Явожно, де було ув’язнено кілька тисяч українців, що чинили опір операції «Вісла». Третій етап відбувався 1948 року. У цей час углиб УССР було примусово виселено 9125 українців. Четвертий етап: під час останнього етапу депортації було примусово переселено близько 32 тис. українців. За архівними даними, в Одеську область переселено 2181 сім’ю (10283 особи), у Сталінську (Донецьку) область – 2285 сімей (10037 осіб), у Херсонську область – 1113 сім’ї (5059 осіб), Миколаївську область – 1588 сімей (6687 осіб).
Прес-служба Всеукраїнського об’єднання «Свобода
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: На користь Міндоходів ...
Наступна новина: Власники торгових патентів ...
Бахилы: назначение, преимущества, область применения
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві
Программа '12 шагов': поддержка и восстановление с клиникой "Stop-зависимость"