Ніхто сльози не виміряє болю,
А тільки Ти, стражденна, тільки Ти,
Тому, що маємо одну з тобою долю.
Одна в нас стежка – слизька і сумна,
Одна в нас пісня, сповнена печалі.
Та ми вже випили ту гіркоту до дна,
Змирились з тим, що треба жити далі...
Цей вірш мешканка мальовничого прикарпатського села Космач Марія Ярич написала після трагічної загибелі свого чоловіка і присвятила таким, як вона, міліцейським вдовам. Марія Матвіївна, яка до того не мала жодного власного віршованого рядка, почала писати від нестерпного болю в душі. «Проплачу над тим аркушем і мені стає легше – ніби з кимось поділилася своїм горем», – каже жінка.
З того часу, коли інспектор дорожньо-патрульної служби відділення ДАІ Богородчанського РВ УМВС Василь Ярич не повернувся зі служби додому, минуло більше шістнадцяти років. 21 березня 1997 року старшина міліції загинув на бойовому посту, зупиняючи автомобіль правопорушника. Марія Матвіївна зізнається в розмові, що їй щороку дуже важко пережити цей день. Як і 22 серпня, коли вшановують пам'ять загиблих при виконанні службового обов’язку міліціонерів.
Ми сидимо в просторій оселі й перегортаємо сімейний фотоальбом. «Мій тато, Матвій Васильович, єдиний у селі з живих учасників Великої Вітчизняної війни, – господиня розповідає про свою родину. – Хоча після визволення Космача від німецьких окупантів багато наших хлопців забрали на війну. Тата призвали в Радянську Армію вісімнадцятирічним, а повернувся додому аж через шість років, бо після війни ще служив у Сибіру. Застав на місці батьківської хати згарище. Працював у Солотвинському лісокомбінаті, на бурових вишках. Всюди мав пошану. Мама, Ганна Миколаївна, весь час трудилася в колгоспі. Нас було троє дітей. Найстарший, брат Богдан, живе в Молдові. Я середульша, а молодша від мене на вісім років сестра Ганна працює завучем у місцевій школі. Така ж проста працьовита родина в мого Василя. Його батько трудився в лісі, мати – в ланці».
На запитання, як познайомилася з чоловіком, Марія Матвіївна сміється: село як одна родина, всі один одного знають. «Я дуже рано вийшла заміж, навіть казати не хочеться – ще шістнадцяти не було, – продовжує жінка. – Вчилася в дев’ятому класі, була комсоргом школи. Василь на вісім років старший. Відслужив в армії на Камчатці, працював інструктором практичної їзди в автошколі.
Звісно, звістка про те, що дев’ятикласниця, та ще й комсорг, збирається виходити заміж, мала в школі ефект розірваної бомби. Вчителі мали не одну розмову зі мною та батьками. А керівник району Гуцман викликав до себе Василя. Казав йому: хлопче, не поспішай, дивись скільки дівчат є старших. Ні, люблю тільки свою Марічку, – твердо стояв на своєму мій суджений. Чим мені сподобався? Був дуже бравий, шустрий парубок. У нього все в руках горіло. А от уже наші діти такої вдачі не мають.
Зустрічалися півроку, а відгуляли весілля 12 лютого 1972-го – на свято Трьох Святих. Жили в моїх батьків дев’ять років, поки не звели свій дім. Нажили чотирьох дітей. Мама допомагала їх виховувати, тому я мала змогу вчитися. Закінчила вечірню десятирічку, вступила в Чернівецький кооперативний технікум, на бухгалтерське відділення. Працювала на різних посадах, на одному місці довго не засиджувалася. Була ревізором райспоживспілки, Солотвинського споживчого товариства. Потім навчалася в Калуському культосвітньому училищі, де здобула фах бібліотекаря. Працювала в сільській бібліотеці».
У 1975 році водієві Івано-Франківської експедиції Василю Яричу запропонували працювати в Державтоінспекції. Перед тим, як прийняти рішення, він порадився з молодою дружиною. Марія Матвіївна зізнається, що тоді була не в захваті від цього кроку чоловіка. Василь Ярич був першим мешканцем Космача, хто пішов працювати в міліцію. Тоді ставлення до органів внутрішніх справ у місцевого населення було настороженим. «А що будуть в селі про нас говорити? – намагалася його відрадити. – Тим більше, що нашому Василькові було лише два рочки. Я не мала поняття, що то за робота. Відчула пізніше, коли чоловіка часто не бувало вдома. Чергував вихідними, ночами. Не раз піднімали його посеред ночі: Василю, вставай, бо аварія. То тепер хлопці вимагають у чергового райвідділу, щоб прислали за ними службову машину. А тоді чоловік піднімався і брів снігами в Росільну, до автотраси. Робота в нього була на першому місці. Я спочатку ображалася, але потім зрозуміла, що мушу тягнути на собі дім, сім’ю. Василь щороку під час відпустки їхав на заробітки, бо не вистачало грошей.
Пропрацював в одній посаді 22 роки. Був дуже комунікабельною людиною, товариською. Коли до нас приїжджали високі гості в район, то Василь їх супроводжував, підтримував розмову. Я ним не встидалася. Він любив допомагати людям. Ми прожили разом 25 років, як кажуть, душа в душу. Хоча деколи були в сім’ї проблеми. Як у всіх. Я дуже за Василем сумую. Якщо й був якийсь негатив у нашому подружньому житті, то він стерся з пам’яті».
Марія Матвіївна пам’ятає той похмурий березневий день у кожній дрібній деталі. Розповідає, що Василь Іванович пішов на службу в доброму настрої. Це відзначила й невістка Наталія. Щоправда, за кілька днів до трагедії Василь Ярич відчув якесь недомагання, дискомфорт. Він навіть звертався до лікаря, але той ніякої хвороби не виявив. Щось старшину турбувало, а він не розумів, у чому справа. Потім Марії Матвіївні казали, що то його душа боліла, ніби щось відчувала.
«Ми вже всі вклалися спати, а чоловіка все нема зі служби, – знову переживає свій біль міліцейська вдова. – Потім дізналася, що вночі до нас приїхали офіцери з райвідділу, з обласного управління, стояли на подвір’ї, не знали, як зайти, що сказати. Підняли на ноги сільську медичку. Вона сказала, що потрібно всім вколоти заспокійливого, бо буде жахливий шок. Як таке сталося – відправити здорового чоловіка на роботу, а його привозять додому мертвого? Зайшла до нас і сказала мені: твій Василь захворів на кліщовий менінгіт, тому потрібно всім зробити щеплення. Вколола мені ліки, а до мене таки дійшло – щось не те. Кажу їй: якщо Василь захворів, то я збираюся до нього в лікарню. Почала шукати в шафі одяг. І тут у кімнату зайшло багато людей у міліцейській формі. В мене серце завмерло від страшної здогадки. Хтось із міліціонерів сказав моєму Іванкові, що батька не стало. Синові було п'ятнадцять років, такий вік, коли потрібна найбільше татова підтримка. А мій Василь так синами гордився! Хотів, аби хлопці виросли високими. Не знає, який нині Іванко високий», – господиня витирає очі хустинкою.
На похорон Василя Ярича прийшов увесь Космач, люди з навколишніх сіл. Приїхали товариші по службі, представники влади, які провели правоохоронця в останній путь з усіма почестями. А восени 1997 року в Космачі вперше відбувся фінальний матч турніру з футболу пам’яті загиблого старшини міліції. У змаганнях взяли участь 38 команд служб і міськрайвідділів прикарпатської міліції. Тодішній начальник УМВС України в Івано-Франківській області генерал Анатолій Француз вручив перехідний кубок переможцеві – команді Городенківського райвідділу. А після цього чемпіони зустрілися з футболістами Космача, яких на поле вивів Василь Ярич, старший син Василя Івановича. Цей турнір відбувається щороку й присвячується пам’яті всіх працівників органів внутрішніх справ Прикарпаття, загиблих при виконанні службового обов’язку.
«Сім років не було такого дня, щоб я не плакала, – каже Марія Ярич. –Аж потім я не те що змирилася, звикла з думкою, що мого Василя немає. Не можу постійно протестувати. На все воля Божа. Хочу подякувати всім, хто нам допоміг у той тяжкий час і допомагає донині. Адже овдовіла з чотирма дітьми. Всіх треба було вчити, піднімати на ноги. Моя найменша донька Наталка була в «Артеку», я маю можливість через рік їздити у Хмільник на лікування в санаторій. Про нас пам’ятають в обласному УМВС та Богородчанському райвідділі. Запрошуються на День вшанування пам’яті загиблих працівників міліції, відзначення професійного свята, привозять перед Великоднем продовольчі пайки. Дякуючи президентським указам, мої діти змогли здобути вищу освіту, я би сама не змогла їх вивчити».
Прикарпатська міліція опікується сімома сім’ями співробітників органів внутрішніх справ, які ціною самопожертви виконали свій службовий обов’язок. Допомагає їм в отриманні житла, вищої освіти осиротілими дітьми, у вирішенні матеріально-побутових проблем. Три роки тому на День вшанування пам’яті загиблих працівників міліції в обласному управлінні встановили скульптурну композицію та Стелу пам’яті.
«Ми, міліцейські вдови, як одна сім’я, – каже насамкінець нашої розмови Марія Ярич. – Передзвонюємося, щоб порадитися, підтримати одна одну. Знаєте, з наших жінок, тільки одна вийшла заміж, хоча всі овдовіли в молодому віці. Мусимо піднімати дітей, взяти на плечі чоловікову ношу і свою роботу. Це, повірте, так нелегко…»
СЗГ УМВС України
в Івано-Франківській області
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Свої "МММ" були і ...
Наступна новина: До складу громадської ради ...
Взгляд в будущее: Что ждёт World of Warcraft, The Division 2 и Destiny 2 в 2024 году?
Нутрициология и лечение хронических заболеваний
Нутриціологія та хронічні захворювання
Переваги смужок для депіляції
Як столи для барів і кафе здатні вплинути на дизайн закладів?