Після закінчення спеціальної школи лейтенант Процишин був направлений 1964 року на посаду інспектора відділення ОБХСС у Тульчинський райвідділ міліції.
Усім єством захопила його міліцейська круговерть, бо за часів Микити Хрущова «не спала» хитра і злодійкувата чиновницька рать. У часи тотального дефіциту звила вона собі теплі гніздечка на базах і складах, в магазинах і ресторанах, у колгоспах, промислових підприємствах. Потрібно було досконало розібратися з багатьма документами, щоб вивести на чисту воду любителів «подвійної бухгалтерії».
Інший би на його місці потонув у випарах оковитої біля бочки дефіцитної ікри. Але в Процишина була інша мета. Звалась вона – справедливість. Кожну справу він доводив до логічного завершення. Про це свідчать архівні сторінки службових атестацій.
Він жив, працював до сьомого поту і завжди хотів знати більше. Оця жадоба до знань привела його в аудиторії Київської вищої школи МВС України.
1969 року місто Ладижин гриміло своєю ударною «комсомольською» будовою. На Південному Бузі споруджувався ще один велетень брежнєвських п’ятирічок – Ладижинська ДРЕС. Ударників і добровольців наїхало з усієї країни немало. Дехто пригнався за легкими заробітками. У цій масі народу треба було навести елементарний лад. Бо там, де стільки молодих людей, усе починається з танців і закінчується пляшкою та хуліганством. Для забезпечення на будові віку належного громадського порядку було створено відділення міліції.
Створювалося все, як кажуть, на голому місці. Кожен райвідділ області мав підсилити Ладижин кращими кадрами. Так, на посаду старшого оперуповноваженого карного розшуку Ладижинського міського відділення міліції був «відкомандирований» капітан міліції Володимир Процишин. Він був вже сімейною людиною, бо свою долю поєднав з Раїсою Олександрівною. Молода сім’я була щаслива. Згодом, коли хворіли діти і мати, Володимир Іванович не раз писав рапорти про переведення у Тульчин.
На його рапортах стояв розмашистий підпис: «відмовити». Бо хто відпустить людину, яка вміло тягне свій плуг, і ще й до того ж має вищу освіту. Зрештою, як відпустити, коли у міському відділенні невеликий штат міліціонерів ледве справлявся зі своїми нелегкими обов’язками, а старий Ладижин вирував новими будовами. У цю тиху заводь старого Ладижина запружували багатотисячні потоки людей з усіх кінців країни. Не всіх у тій течії можна було назвати будівничими майбутнього велетня енергетики. На поверхню вилізали хапуги, злодії, а то й звичайнісінькі «лицарі» битого шляху.
Отих «ударників», за якими вже давно «грати скучали», треба було ставити на місце. Капітан у цих гарячих буднях і висипатися не завжди мав час. Але тягнув свою лямку з усіх сил і ніколи не забував про справедливість.
…У відділення міліції надійшло повідомлення, що з місця відбуття покарання скоїв втечу засуджений Іван Драгоруб. На оперативній нараді було вирішено організувати вночі засідку. Знали, що Драгоруб неодмінно загляне в місто. Тут у нього було немало знайомих.
Капітан, який знав добре Івана, вирішив заглянути в деякі місця. На підмогу покликав дільничного інспектора лейтенанта міліції Анатолія Бондаренка та кінолога старшину міліції Василя Бондаря.
У надвечір’я мотоцикл «К-750» вискочив на дорогу. За кермом перебував Володимир Процишин, а поряд в колясці – старшина із службовою собакою Байкалом, а на задньому сидінні – дільничний інспектор.
На шляху до урочища мотоцикл зупинив начальник пожежно-сторожової охорони колгоспу Володимир Смаженюк, я кий стояв на узбіччі з мопедом в руках. Він повідомив міліціонерам, що недавно Драгоруба бачив. Той їхав разом на мотоциклі з місцевим кіномеханіком в бік урочища.
Капітан миттєво прийняв рішення переслідувати злодія. Коло насаджень двигуни стишились. Їх четверо зайшло в зелень кущів. Зупинилися. Капітан Процишин наказав двом своїм підлеглим тихо, дивлячись на всі боки і під ноги, щоб гілляки не тріщали під взуттям, піти кущами краєм лісу попід зораним полем. А сам разом з охоронником пішов лісом в протилежний бік.
Пересувалися тихо. Капітан озирнувся і наказав Смаженюку не висовуватися. Видно було, що він щось помітив, до чого Володимир, як цивільна людина, здогадатися не міг. Володимир лише побачив, як капітан витяг із кобури пістолет і широкими, легкими кроками попрямував вперед.
Ось тут, у густому молодняку, вони зустріли свою вічність. Процишин побачив Драгоруба десь за п’ять-шість кроків попереду.
- Іване, стій, не втікай! – виходь із лісу, нікуди ти не втечеш. Ліс ми оточили, - сказав спокійно капітан. Він не збирався стріляти.
У відповідь пролунав рушничний постріл, він вогнем обпік капітану ліву частину тулуба, але той по інерції продовжував йти вперед і переслідувати бандита. Той закричав нелюдським голосом, вже був готовий кинутися тікати. Перелісок піднімався вгору, і це погіршувало його біг. Капітан побачив, як спина бандита замаячила в кущах, захиталися в різні боки листочки, і останнім зусиллям волі Процишин вистрилив у цю круговерть молодого гілля.
Потім він присів коло дерева, щоб відпочити, а кров уже росила червоним кольором його кітель.
Два постріли, один глухий – рушничний, а інший дзвінкий – пістолетний розірвали тишу лісу. Старшина і лейтенант оглянулися, на постріли рвався з повідка Байкал. Старшина відпустив його, і вівчарка могутніми стрибками побігла в протилежний бік. За нею побігли обидва міліціонери. На півдорозі їх зустрів Смаженюк, який повідомив про поранення капітана. Вони підбігли до нього. У лісі стояла передвечірня тиша. Процишина хлопці на руках винесли до краю поля, де стояв мотоцикл. Але, зрозумівши, що на такому транспорті пораненого не відвести до лікарні та побачивши біля річки «Волгу», один з міліціонерів побіг до автомобіля. Старий рибалка з півслова зрозумів офіцера, і, покинувши своє рибальське причандалля, сів за кермо. Капітана поклали на заднє сидіння легковика, і автомобіль рванув на Ладижин.
Старшина і лейтенант рушили по слідах бандита. Їх було чітко видно по краплях крові. Попереду поспішав Байкал. Вівчарка вивела міліціонерів на край лісу в поле. Втікач лежав на ріллі і скрюченими пальцями вчепився за грудку чорнозему. Бандит був мертвим. Незабаром прибули дві слідчо-оперативні групи з Тростянця та Гайсина. Згодом, як показала експертиза, куля капітана потрапила Драгорубу в спину і прошила йому майже всі органи. Це був останній постріл старшого оперуповноваженого карного розшуку Володимира Процишина.
Живим капітана Процишина до лікарні не довезли. Він помер по дорозі до лікарні від значної втрати крові. А потім, як з’ясувала експертиза, Драгоруб стріляв з рушниці в нього з близької відстані і весь заряд потрапив у тіло, важко поранивши важливі судини. При такому важкому пораненні навряд чи врятували б життя йому лікарі.
Важку втрату понесла родина Процишиних. Нелегко її було перенести батькам, дружині Раїсі з двома дітьми на руках – десятирічним Сергійком та п’ятирічною Людмилою. Сумували друзі та колеги по службі. Для них капітан був прикладом, а для молодих – добрим наставником. Сумувала вся вінницька міліція.
На похороні міліціонера прийшов майже увесь Ладижин. Провести капітана в останню путь прибули делегації усіх райвідділів внутрішніх справ Вінниччини. У траурній процесії було безліч вінків і море живих квітів. Люди віддавали належну почесть тому, хто своїм життям захистив їх від лиха. На могилі капітана Процишина оперативники карного розшуку, працівники інших підрозділів міліції поклялися з честю продовжувати його справу.
Одразу після загибелі Процишина колегія МВС представила його до нагородження за затримання небезпечного злочинця орденом Червоної Зірки (посмертно). Указом Верховної Ради СРСР Володимира Процишина було нагороджено цим орденом.
В Ладижині з’явилась вулиця капітана міліції Процишина.
Не забувають про подвиг капітана ладижинські школярі. У музеї загальноосвітньої школи №4 міста про його життя і мужність розповідають експозиції. Кітель Процишина, пробитий бандитською кулею, із згустками його крові, нагородами та орденами зберігають в обласному музеї УМВС «Мій край – Поділля».
На могилі височить мармуровий пам’ятник, який нагадує про подвиг капітана. Спорудили його колеги. Він ще довго нагадуватиме про мужність хлопця із Кирнасівки.
Багато років минуло з того часу, багато змін відбулося на нашій землі. За цей час виросла не одна генерація міліціонерів. Але, не треба ділити міліцію на колишню і теперішню. Кожне покоління виконувало і виконує одне завдання: захищає свій народ від злочинних посягань.
СЗГ УМВС України
у Вінницькій області
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: За жорстоке вбивство матері ...
Наступна новина: У Тернополі вперше провели ...
Бахилы: назначение, преимущества, область применения
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві
Программа '12 шагов': поддержка и восстановление с клиникой "Stop-зависимость"