«Минуло стільки часу, а ніби все сталося вчора. Пам’ятаю, о восьмій годині ранку прийшов начальник карного розшуку ковельської міліції, ще з кимось, але я нікого не бачила крім нього. Міліціонер сказав, що Владислава убили» - розповідає Юлія Лесик.
26 квітня 2000 року Владислав Лесик разом із тоді ще стажером, поверталися додому із чергування. Поблизу ковельського вокзалу вони побачили, як компанія нетверезих молодиків чіпляється до молодої пари. Не роздумуючи, лейтенант кинувся на допомогу, але у нерівному бою програв. Від отриманих двадцяти ножових поранень він помер на місці. Колегу вдалося врятувати, йому завдали чотири ножові поранення.
Дружина Владислава Лесика Юлія запевняє, що по іншому її чоловік поступити не міг. Адже її чоловік з юності мріяв бути міліціонером, служити Закону та захищати громадян. Його дідусь та тітка у свій час теж служили в органах внутрішніх справ і таке ж бажання виникло у Владислава. Кілька років поспіль він намагався вступити до Національної академії внутрішніх справ України, (тепер КНУВС), і йому вдалося. Спочатку працював в Рівному у відділі виконання покарань, а у 1999 році перевівся до карного розшуку у Ковелі.
Він просто марив роботою. Йшов на службу із задоволенням, адже мрія стати міліціонером та служити на благо людей – збулася. Завжди радісний та з посмішкою на устах, любив людей і постійно намагався допомогти. Того вечора він нізащо не пройшов би повз. Якби хулігани щось заподіяли тому хлопцеві та дівчині, лейтенант Лесик ніколи б собі цього не пробачив.
Після трагедії, Юлії Вікторівні було нелегко. Адже серце постійно щемить від втрати, залишилася сама з дворічною дочкою на руках, та й на Волині нікого не знає. До цього краю подружжя переїхало із Рівненщини. Владислав Лесик сам родом із Ковельського району, тому молода сім’я приїхала жити до його батьків. А тепер змученій горем жінці хотілося додому до рідних.
«Того трагічного року мене запрошували на прийом до Міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка. Обіцяли допомогти, і справді дали квартиру у Рівному, саме так я і просила, адже на Волинь повертатися бажання не було. Отже чекав переїзд у новий дім, пізніше вийшла на роботу з декретної відпустки. Майже цілий день на роботі, а ще потрібно вдома лад навести. Велика завантаженість та необхідність ставити дочку на «ноги» допомогли жити далі» - розповіла пані Юлія.
дочці, Яні Владиславівні, уже п'ятнадцять років. Дівчина майже не пам’ятає батька. Вона постійно розпитує у мами: Яким він був? Чим полюбляв займатися у вільний час? Про що мріяв? Як вони познайомилися і за що вона його покохала? А Юлія Вікторівна перегортаючи сторінки безцінного альбому, з сімейними фото, на яких щасливе подружжя Лесиків тримає на руках донечку, відповідає: «за любов до життя».
Щороку 22 серпня в День вшанування пам’яті загиблих працівників міліції, Юлію Лесик запрошують до Рівненського управління внутрішніх справ. Вона розповідає, що завжди приходить на заходи, адже цей день дуже важливий для неї. Саме тоді знову починаєш пригадувати усе з початку.
Познайомилося подружжя у 1995 році. Молодого солдата, який служив в армії поклали на лікування до військового госпіталю. Юлія й досі там працює. Вони познайомилися і стали спілкуватися. Завжди щасливі очі та сяюча посмішка на обличчі молодика ніколи не зникали. Він настільки любив життя, спілкування з людьми та самих людей, що це передавалося оточуючим. Перед таким хлопцем встояти було просто неможливо. А нестримна жага Владислава служити у міліції, щоб відстоювати справедливість і робити добро, переконали Юлію остаточно – це саме він, чоловік її життя.
Дочка Владислава перейняла від батька усі ці якості, адже теж хоче присвятити своє життя служінню у міліції. Як і сам Владислав, Яна навіть чути не хоче будь-яких відмовлянь від обраного шляху. Дівчина вступила до Юридичного ліцею імені Ярослава Кондратьєва. Першого вересня цього року вона їде на навчання до Києва. Юлії Вікторівні залишається усіляко підтримувати улюблену дочку, адже розуміє, вона така ж як батько, живе непереборним прагненням допомагати.
Ось така правда життя. Рідні люди, цілими сім’ями, горюють за любим батьком, коханим чоловіком та найкращим для матері сином, тому що він – герой, ціною у власне життя.
Юлія ЛОКОТЬКО,
СЗГ УМВС України
у Волинській області
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: У Львівській області у ...
Наступна новина: Ужгородські міліціонери ...
Хирургия в частной клинике: экспертное лечение и забота о вашем здоровье
Як правильно сервірувати стіл до сніданку?
Переваги смужок для депіляції
Як столи для барів і кафе здатні вплинути на дизайн закладів?
Переваги оцінки впливу на довкілля в Україні (ОВД)