5 травня 1993 року близько 5-ї години ранку патрульний наряд повертався до міськвідділу після чергування в районі вулиці Окружна, коли раптом із-за трансформаторної будки біля ресторану «Мукачево» вибіг незнайомець і майже впритул розрядив мисливську рушницю в двох сержантів міліції: Степана Дудаша та Андрія Басараба.
Сержант Басараб був поранений у голову, а Степан Дудаш – у живіт. Однак відповісти на постріли, застосувавши зброю, правоохоронці не змогли, бо були озброєні тільки гумовими кийками… Того ж дня від отриманих поранень Андрій Басараб помер у лікарні, Степана Дудаша медикам вдалось врятувати.
За кілька днів після трагічної події працівники спецпідрозділу «Беркут» в м.Мукачеві затримали нападників, які відбули заслужене покарання у місцях позбавлення волі. Однак непоправну втрату -- сина матері не поверне ніхто і ніколи…
Андрій Басараб народився 12 грудня 1970 року в с.Кальник Мукачівського району. У 1988 році закінчив середню школу. З грудня 1988 по листопад 1990 року проходив військову строкову службу, а потім навчався в Ужгородському МПТУ-5. Після закінчення училища працював на механічному заводі. З вересня 1992 року – міліціонер роти патрульно-постової служби Мукачівського міського відділу внутрішніх справ.
Напередодні відзначення Дня пам`яті працівників органів внутрішніх справ, які загинули під час виконання службових обов`язків, начальник сектору кадрового забезпечення Мукачівського міськвідділу міліції Олег Данько та начальник відділення ДАІ Томаш Дулов завітали до матері загиблого героя - Ганни Басараб.
--Ганно Юріївно, минули роки, однак для пам`яті немає часу. Розкажіть, яким був ваш син і чому вирішив обрати для себе професію правоохоронця?
--Мій Андрійко змалку був дуже порядним, добрим, хазяйновитим хлопцем. Навчаючись в школі, він нам з батьком у всьому допомагав по господарству. У нас завжди було багато худоби, землі, яку ми обробляли, сад, та для Андрійка не було такої роботи, яку б він не вмів чи не хотів зробити. Можливо, не надто брався за алгебру чи геометрію, однак мав чудову пам`ять, за що часто хвалили його в школі. Після закінчення сільської школи у с.Кальник, продовжив навчання в Ужгородському професійно-технічному училищі, а згодом влаштувався на машинобудівний завод. Він завжди піклувався про нас, батьків. Пам`ятаю, тільки-но переступивши поріг батьківського дому, одразу хапався за будь-яку домашню роботу, лиш би я не перероблялась.
В дитинстві він перехворів на астму. Настільки важкою була стадія хвороби, що лікарі вже не брались за його лікування. І тільки за рецептами народної медицини я повністю вилікувала сина, про що він пам`ятав і був мені вдячний.
А служба в міліції для нього була неосяжною мрією. Попрацювавши кілька років на заводі в Ужгороді, Андрійко «загорівся» і всі його думки були про те, що він хоче стати міліціонером, аби захищати людей. Почуття справедливості, чесності і допомоги у нього були, напевно, навіть загостреними. Тоді він чітко визначився з майбутнім – служитиме в органах внутрішніх справ.
-Як ви відреагували на таку мрію сина? Не відчували материнським серцем, що не треба обирати цю професію, яка щодня пов`язана із ризиком, фізичним і моральним напруженням?
-Звичайно, я хвилювалася за сина, категорично незгідним із його бажанням працювати в міліції був батько. Він нібито передчував лихо й всіляко намагався відмовити Андрія від його наміру йти служити до лав правоохоронців.
Але материнське серце - м`яке, я бачила, що у сина «горять» очі, що йому ця справа до душі. Та працювати було нелегко. Одного вечора прийшов він із чергування, я питаю, як робота, чи важко? Рідко він ділився зі мною своїми переживаннями, думками чи проблемами, однак тоді зізнався, що нарвався на стусана, вгамовуючи компанію нетверезих молодиків у найпопулярнішому ресторані Мукачева – «Зірці». Будучи молодим і ще не зовсім досвідченим працівником міліції, Андрій вмів поговорити з людьми, допомогти порадою.
Проте доля розпорядилась за нього, недовго довелось прослужити правоохоронцем, одягнувши омріяні погони. Тільки-но поїхав на курси першопочаткової підготовки працівників міліції на Львівщину, як 17 лютого помирає батько Андрія. Синові доводиться повернутись додому, підтримати мене і родину.
-Недовго випало служити Андрію в лавах працівників міліції. Чи пам`ятаєте ви той злощасний день, коли сина не стало?
- Звичайно, що пам`ятаю до дрібниць, - зі сльозами на очах згадує жінка. - Того дня Андрій мені запам`ятався веселим, підтягнутим, одягненим у міліцейську форму юнаком. Після обіду, коли я поверталась додому з роботи, він зі своїм товаришем на зупинці чекав рейсовий автобус до Мукачева. Ми перекинулись кількома словами, запитали, як справи і розійшлись.
Андрій того вечора о 18.00 год. заступив на нічне чергування, з якого вже не повернувся. Близько 5-ї години ранку, як пізніше розповіли мені працівники міліції, у нього вистрілив невідомий, який планував викрасти від хлопців зброю. Зловмисник розірвав міліцейську сорочку у пошуках пістолета, проте у молодих сержантів зброї не було…
Зранку, коли мені повідомили про трагедію, я одразу поїхала до лікарні, та заглянувши в очі лікарю, зрозуміла: шансів на життя майже нема... До вечора молодий організм Андрія боровся за життя, але потім його не стало...
-Ганно Юріївно, на вашу долю випало чимало випробувань. Після смерті чоловіка, загибелі сина чи знайшлись люди, які допомогли і підтримали вас?
- Звичайно, і тоді, у скрутні хвилини смутку й розпачі, і тепер єдиною радістю для мене залишається моя донька Оленка, двоє чудових вже дорослих онуків - Катеринка та Славка і зять Василь, які живуть поряд зі мною.
Крім того, мене завжди підтримували і допомагали працівники міліції, колеги мого Андрія. Я дуже вдячна вже покійному Івану Станковичу, який на той час був командиром роти патрульно-постової служби міліції. І.Станкович був людиною з відкритою щирою душею і великим серцем. Він завжди допомагав нам і матеріально, і, підтримуючи у важкі часи добрим словом. Зараз про мене пам`ятає, навідується і допомагає Олег Данько, начальник сектору кадрового забезпечення Мукачівського міськвідділу міліції. Я щиро вдячна всім тим правоохоронцям, які пам`ятають про мого Андрія, про його трагічну загибель, адже людина живе доти, доки пам`ятають про неї.
- лави української міліції поповнюються молодими працівниками. Що б ви хотіли їм сказати?
-Я, як ніхто, знаю про складність і небезпечність роботи міліціонера. Обираючи таку професію, кожен повинен усвідомлювати, що кожного дня він наражається на небезпеку. Однак, єдине, чого мені хочеться побажати молодим юнакам, це щоб здорові повертались додому. Хай завжди і у всьому вас охороняє Господь!
Олег Данько від імені керівництва Мукачівського міськвідділу міліції пообіцяв матері загиблого сержанта Андрія Басараба:
«Наш святий обов’язок дбати про родини загиблих колег, і нехай не завжди ми маємо змогу допомогти матеріально, але пам’ятайте, що ви можете розраховувати на нашу підтримку у будь-якій ситуації. Пам`ять про друзів та колег, загиблих при виконанні службових обов`язків, бережуть в органах і підрозділах внутрішніх справ. Обіцяємо, що ми і надалі будемо докладати максимум зусиль для того, щоб сім’ї загиблих міліціонерів не залишалися наодинці зі своїм горем та не відчували себе покинутими».
СЗГ УМВС України в Закарпатській області
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: У Тернополі міліція ...
Наступна новина: Людмила Літус: "Мій син ...
Простий та доступний запис до лікарів у Києві
Чому варто купити фарбу для волосся VITALITYS ART Absolute?
Переваги фарби для волосся Lakme Collage
Чому купувати все для своїх улюбленців потрібно в перевіреному магазині?