9 листопада 1938 року була утворена Організація Народної Оборони Карпатська Січ (командант Дмитро Климпуш) як військове формування Карпатської України. Через 75 років діяльність ОНОКСу залишається маловідомою, на адресу Головної Команди лунають різні звинувачення. Однак, як засвідчують історичні джерела, виникнення організації стало продовженням зусиль попереднього покоління борців за незалежність створити збройні сили, які б були надійною підвалиною української державності, стояли на захисті її суверенітету та територіальної цілісності. Карпатська Січ формувалася в дуже короткий термін і пройшла шлях від добровільної мілітарної організації до справжніх Збройних сил незалежної Карпато-Української держави.
Довкола Організації Національної Оборони Карпатська Січ точаться різного роду дискусії серед науковців, багато критики в історичних джерелах і спогадах учасників Карпатської України. Кожен намагається дати "історичну оцінку" діяльності ОНОКСу, дивлячись на неї крізь вузьку призму власного бачення історії Закарпаття та виходячи з власного політичного інтересу. З одного боку ця, начебто, "конструктивна критика" нашої еміграції з мельниківсько-уенерівського середовища, з другого – це вічний ліберальний вереск про "надто крайні" переконання січовиків-націоналістів, з третього – звинувачення у всіх смертних гріхах місцевими доморощеними (і не тільки) сепаратистами, які бачать у всьому українському ворогів неіснуючої "русинської нації на південь від Карпат".
Ці діаметрально протилежні сили об'єднує бажання безкоштовного політичного піару: ми не раз бачили, як на Красному Полі збиралися збіговиська пройдисвітів та політичних заробітчан-маргіналів різних мастей – від "Єдиного центру" до Партії регіонів. І байдуже, що їм чужа, більше того, – ворожа, ідея, за яку боролися січовики. Телебачення й преса показують нащадків "визволителів" і спонсорів "політичного русинства", що кладуть квіти до пам'ятника загиблим воякам Карпатської Січі. Проте ЗМІ чомусь вперто не бачать зібрання щирих, непроплачених, з наповненими ідеєю нації серцями, людей – українських націоналістів. Якщо про них і пишуть, то здебільшого бруд і наклепи, аби заглушити їхній голос правди, що лине понад Карпатами і берегами Тиси. Вони, очевидно, хочуть, щоб їхній голос був заглушений, як голос тих, хто загинув на Красному Полі, лежить на Замковій горі та Верецькому перевалі.
Легко критикувати карпатських січовиків у минулому столітті, зокрема, на еміграції, так як не було кому відстояти їхню позицію. Більшість із них полягли у бою з угорськими окупантами, або були репресовані в перші місяці, а ті, хто вижив у 1939 році, продовжили борню і полягли в 40–50-х рр. Нинішні тенденції у ставленні до українських націоналістів дещо подібні. Тому ми як спадкоємці та продовжувачі справи Карпатської Січі, спробуємо відповісті за них. Для цього слід глянути на перебіг подій 1938–1939 рр. з позиції самих січовиків.
У 1938 році в Європі пахло порохом – всі розуміли, що нова війна світових масштабів вже не за горами. Німеччина різними шляхами дестабілізує ситуацію в Чехословаччині. І в цій ситуації українці Закарпаття не могли стояти осторонь подій. Автономія нашого краю в межах федеративної Чехословацької держави була закріплена міжнародними угодами, але так і не була чехами надана. Тому очевидним було стремління українців до реалізації своїх прав, що в короткім часі вилилось в утворення автономної республіки Підкарпатська Русь, згодом перейменованої на Карпатську Україну.
Оточена ворогами – Німеччиною, Польщею, Угорщиною, які мали територіальні претензії до федерації, Чехословаччина постійно зазнавала нападів польських та угорських диверсійних груп. Особливо загострена ситуація була на Закарпатті. Для захисту Карпатської України потрібно було сформувати власну воєнізовану структуру, яка б окрім всього, виконувала й поліцейські функції. Власне так і виникла ідея створення ОНО Карпатська Січ. З іншого боку, було розуміння, що невдовзі в Європі вибухне чергова велика війна. Мати свої Збройні сили було крайньою необхідністю.
Проте керівництво держави в Празі чітко розуміло, що військове зростання українців в межах федерації нічим іншим, як проголошенням незалежності Карпатської України не закінчиться. Тому чеська влада всіляко перешкоджала зміцненню Карпатської Січі, в першу чергу – юридичним шляхом. Законодавство не регламентувало право січовиків на носіння та використання зброї, тотальний брак якої гальмував розростання Січі у повноцінну військову структуру, адже добровольців, які зголосилися вступити до ОНОКС, вистачило б на створення двох піхотних дивізій. З іншого боку – брак фахових військових кадрів. На Закарпатті у той час перебувала значна частина українських емігрантів, зокрема військових – колишні офіцери Армії УНР. Проте частина з них або скептично ставились до можливості реалізації незалежності України на цьому клаптику землі, або до них не було довіри в місцевих націоналістів. Єдину вагому допомогу в творенні збройних сил надала Організація Українських Націоналістів, члени якої нелегально перетинали кордон між Польщею та Чехословаччиною і долучалися до розбудови Січі. Таким чином до Закарпаття потрапили Михайло Колодзінський, Зенон Коссак, Роман Шухевич та інші.
Відсутність зброї стала підґрунтям для конфлікту між Карпатською Січчю та урядом Августина Волошина. Січовики були змушені вдаватися до актів експропріації зброї в чеської армії та жандармерії. І, звичайно, це не могло не викликати гострої негативної реакції з боку Праги. Це сприяло ще більшій дестабілізації ситуації, оскільки федерація замість спільної боротьби проти зовнішнього ворога вирішувала стосунки всередині. При такій позиції чеської влади січовики не мали іншого виходу із ситуації. Але і в такій складній обстановці вони змогли доволі ефективно протистояти нападам ворожих диверсійних груп з польського та угорського боків.
З наближенням весни 1939 року наставав розпад Чехословацької держави. Німеччина готувалася до її окупації під приводом наведення порядку. Для остаточного розвалу було ухвалено рішення дозволити Угорщині окупувати Закарпаття, а Словаччині – проголосити часткову незалежність. Таким чином Німеччина, яка позиціонувала себе як союзна щодо українських кіл, їх фактично зрадила, віддавши на поталу нащадкам мадярської орди з азійських степів. Угорська армія, що 14 березня напала на кордон Карпатської України в десятки разів переважала кількість озброєних січовиків. Чехи, розуміючи свій кінець, починають евакуацію із Закарпаття, якій передували збройні сутички між їхньою армією та Хустською залогою Карпатської Січі.
Прага здається на милість окупанта і Німеччина захоплює Богемію та Моравію. Без жодного пострілу. В цей же час погано озброєні січовики чинять запеклий опір угорській армії на всіх напрямках. З півночі на Закарпаття наступає відділ польських диверсантів, але його вдається розбити в районі Торуня. Тривають вуличні бої з угорцями у Виноградові, угорські генерали говорять про необхідність переходити до позиційної війни на Перечинському фронті, в Хусті формують п'ять сотень січовиків, що йдуть на Красне Поле…
Чехія окупована. Німеччина пропонує Карпатській Україні капітулювати та здатись на ласку хортиської Угорщини. У відповідь лунають слова: "В словнику українського націоналіста немає слова "капітулювати". І Хуст проголошує незалежність Української держави. Хай вона проіснує кілька днів, але вона проголошена! І це заслуга не "мудрих" мужів епохи УНР, що міняли чергову еміграцію, не заслуга бундючних "полковників-командантів", які повтікали тільки-но почули перші постріли. Це заслуга простих січовиків – молодих хлопців, відданих до фанатизму Ідеї українського націоналізму. Це заслуга простих українців, яких не вчили елітні офіцери СС чи специ НКВД. Це заслуга простих українців, які не мали модерної зброї – та вони часто і жодної зброї не мали! Це заслуга простих українців, що мали лише одне – усвідомлення українського чину. Усвідомлення того, що попереду – ворог-ординець, а позаду – Українська держава.
Якби не було цього чину, не було б цих геройських смертей, хтозна, чи було б Закарпаття зараз у складі України, чи не були б ми на цей час вже асимільовані, як наприклад, українці (так звані русини) Словаччини, яких ще сто років тому було близько 200 тисяч, а зараз – 30, не кажучи вже про українців Угорщини, які майже повністю асимільовані.
Тому – Слава Героям! Слава Карпатській Січі!!!
Про це повідомили в прес-службі Закарпатської обласної організації ВО "Свобода"
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: У Львівській області двоє ...
Наступна новина: ПАТ «Тернопільгаз» святкує ...
Зачем заказывать печать визиток у профессионалов?
Найти честного адвоката в Киеве: основы и советы
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві