На Хмельниччині наближається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

На Хмельниччині наближається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

06.12.13 12:08 0 848
Це вже потім країна прокинулась та увесь світ піднявся на боротьбу із стихією. А у перший, найпекельніший, місяць із незгасаючим вогнем змагалися рядові працівники українських пожежних частин, зокрема ті, хто працював на обслуговуванні атомних станцій.

Одним з тих, кому довелось побувати у Чорнобилі був підполковник міліції у запасі Віктор Миколайович Чорний. Містечко Прип‘ять, де він базувався разом з колегами, від зруйнованої електростанції відділяло лише поле довжиною у кілометр. І провів він там не три дозволених медиками місяці, а цілих шість. У десятикілометрову зону допускали лише за спеціальними пропусками, навіть жоден із працівників з 30-тикілометрової зони не міг просто так потрапити у Прип‘ять. На службу до органів внутрішніх справ Віктор Миколайович прийшов у 1985 році, за рік до Чорнобильської трагедії, яка стала справжнім випробуванням у кар‘єрі молодого лейтенанта. У грудні 1987 року, коли ліквідація наслідків вибуху на ЧАЕС була у самому розпалі, його, оперуповноваженого відділу БХСС Віньковецького райвідділу міліції викликав до себе начальник і повідомив, що його відряджають до Прип‘яті на допомогу працівникам Київського РВВС.

Ось так і став лейтенант міліції Чорний членом державної комісії по дезактивації міста Прип‘ять. Крім працівників міліції до складу цієї комісії також входили дозиметристи, працівники СБУ, військові. Їх головне завдання полягало у дезактивації квартир і знищенні усіх речей, які залишились від власників житла. «За шість місяців, — пригадує Віктор Миколайович, — ми дезактивували близько 14 тисяч квартир. Коли стався вибух, люди залишали свої помешкання, у чому були. Забували іноді навіть документи із собою взяти, не кажучи вже про якісь інші цінності. Хоча, усі ці речі все одно не можна було б використовувати, адже вони за долі секунд увібрали в себе тисячі мікрорентген шкідливого випромінювання. Наше завдання полягало у вилученні усіх документів, залишених власниками квартир, та знищенні меблів, побутової техніки, одягу та інших речей, аби ними не могли скористатись мародери. Виглядала ця «операція приблизно так. Ми відкривали чи вибивали двері у якійсь квартирі, розшукували паспорти, свідоцтва, коштовності, вилучали їх, а усе інше просто через вікна з поверхів викидали у КАМАЗи, які стояли унизу. Килими та одяг перед цим різали ножем, аби вони уже не були придатними для використання. В квартирах, які ми дезактивували, нам траплялось знаходити чимало цікавих речей, в тому числі і таких, які мали історичну та художню цінність. Так у одному помешканні ми натрапили на старовинну Біблію, яких у світі збереглося всього лише три екземпляри. Подібні реліквії не знищувались, а відповідним чином оброблялись і передавались на зберігання у різноманітні українські музеї. На кожну квартиру складався спеціальний акт, у який записували все, що було вилучене чи знищене. Потім держава відшкодовувала людям вартість втраченого майна. Довелось нам побувати і у квартирі директора атомної. Але вона була … пустісінька. Не знаю коли і яким чином, та він примудрився вивезти абсолютно усе своє майно. На підлозі валялися лише кілька загублених фотографій».

Разом із Віктором Миколайовичем до складу комісії увійшов ще один хмельничанин. Це був молодий лейтенант Володимир Поліщук, який працював дільничним інспектором у Хмельницькому міському відділі міліції. Працювали комісії щодня з восьмої ранку до третьої дня. Далі усі проходили чергову дезактивацію і йшли відпочивати. Жили у великому гуртожитку там же, у Прип‘яті, який перед цим обробили спеціальним розчином. «Спеціально для нас почистили місцевий басейн та три сауни, — продовжує пригадувати Віктор Чорний. — Але ж радіація, це така річ, для якої бетонні стіни — не завада. Справжній її рівень нам, звичайно ж, ніхто не доводив, але ми відчували на собі, наскільки вона висока. У мене, наприклад, кожних десять днів з рук шкіра повністю злазила, хоча ми і працювали у спеціальних рукавицях. Взимку працювати було особливо важко. Будинки не опалювались, внаслідок чого система опалювання руйнувалася, заливаючи водою під‘їзди і квартири. У морозні дні замерзла вода швидко перетворювала сходи та сходові майданчики на катки, і нам нерідко доводилося видряпуватися на верхні поверхи, неначе скелелазам — вчепившись за перила та тримаючись за мотузки».

Повернувшись додому, Віктор Миколайович до цього часу відчуває на собі наслідки роботи у зоні — часто підводить здоров‘я. Вони з дружиною завжди мріяли мати двох дітей. Старший син народився ще до Чорнобильської трагедії. А от народити другого сина вони наважилися лише через декілька років по тому — все боялися, аби перебування батька у Чорнобилі ніяк не вплинуло на здоров‘я майбутнього малюка. На щастя, все обійшлося. І тепер Віктор Чорний розповідає своїм нащадкам про ті часи, неначе про кошмарний сон, який, на жаль, йому довелося пережити наяву.

СЗГ УМВС України

в Хмельницькій області
Автор: УкрЗахідІнформ .
ОЦІНИТИ НОВИНУ
3 (голосів: 0)

КОМЕНТАРІ