Ліквідатор аварії на ЧАЕС Андронік Дундюк: "Нас уже не дивувала надмірна тиша, минула гострота перших вражень, ми звикли до порожніх сіл і зарослих, вище людського зросту, бур'янами дворів…"

Чорнобиль – страшна, кривава, непоправна сторінка в історії України. І вона не перегортається, а лише зринає і буде зринати жахливими епізодами в свідомості сучасних і наступних поколінь. Ми ще довго будемо здригатися від цього слова «Чорнобиль», на очах будуть виступати сльози, адже саме з 26 квітня 1986 року розпочинається страшна боротьба українців з радіаційною катастрофою. Вже пройшло 27 років з дня вибуху на Чорнобильській атомній електростанції, а час не стирає з пам’яті ці криваві події. Проте найбільше болить тим, хто відкрито дивився в очі цій світовій катастрофі. Величний подвиг здійснили всі, хто брав участь у ліквідації наслідків вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції.

Одним із таких безстрашних героїв став Дундюк Андронік Петрович – міліціонер відділу охорони при Рівненському міському відділі внутрішніх справ. Життя цього стриманого, впевненого, мудрого, доброго та сильного душею чоловіка з очима кольору неба, перетнула глибока борозна ядерної епохи. Проте цей поворот долі він зустрів з високо піднятою головою та відчуттям відповідальності.

Пригадує, повідомили, що їхати доведеться на Київщину, ліквідовувати наслідки аварії.

– Перестороги якоїсь не було. Ми з товаришами по роботі знали, що їдемо виконувати свою роботу, тому ані страху, ані небажання їхати не було. Ми помічники держави, тому завжди повинні бути першими в рядах тих, хто прийде на допомогу. Інформації було мало, проте ми розуміли, що ця справа таємна і надзвичайно відповідальна. Проте в силу своєї молодості і завзятості, ми не відчували небезпеки і не падали духом, – говорить Андронік Петрович.

Зведений загін УВС Рівненського облвиконкому в кількості 203 чоловік 18 травня 1986 року прибув у розпорядження Прип’ятсько-Чорнобильського МРВВС і приступив до виконання завдань з підтримання пропускного режиму та охорони громадського порядку, а також попередження злочинів на території першого сектора 30-кілометрової зони. Для їх виконання особовий склад було поділено на шість підрозділів – 5 на контрольно-пропускні пункти і групу для зміцнення відділення міліції в с. Дитятки. Андронік Дундюк із непідробним хвилюванням згадує своє перше чергування.

– Перша травнева ніч у зоні, перше нічне чергування видалось дивним. У весняних садах, наче снігова заметіль, кружляє яблуневий цвіт. Безлюдність і гробова тиша нагадувала пустелю. Тільки через певний час тиша прокидалась від ревіння моторів автомашин. Через КПП в обидві сторони рухались цементовози та бетономішалки з ввімкнутими фарами з різноманіттям номерних знаків. Уся 30-кілометрова зона – за колючим дротом, – розповідає Андронік Петрович.

Проте з часом уже менше стала дивувати навколишня пустинність. Кожна хвилина була присвячена виконанню поставлених завдань. Чоловіки регулювали рух транспорту, охороняли відселену територію та оглядали кожен будинок у селі, щоб бодай хтось не залишився у небезпечній для життя місцевості.

– Дозиметром контролювали кількість радіації на автомобілях, що залишали територію. Якщо вона перевищувала норму, ми відправляли машину на автомийку. Коли ж і після цього кількість радіоактивних речовин перевищувала встановлені показники, то авто відправляли на спеціалізований майданчик – «могильник». Загалом обсяг роботи був великим і досить тяжким. Велика увага приділялася патрулюванню зони в селах, щоб не допустити мародерства. Постійно перевіряли, чи не зірвані печатки з дверей та вікон, чи немає сторонніх людей, – пригадує рівнянин.

Працювали цілодобово, без вихідних і свят. Бездощові дні, тридцятиградусна спека, постійне поливання доріг автомобілями, дезактивація обочини, вода одразу ж випаровувалась, нагадувало сауну. Адже не дозволялось на вулиці бути роздягнутим, а лише в спецодязі. Після кожної зміни, три рази в день, їздили більш як за 10 км до села в лазню. Та все-таки і в цих практично нелюдських умовах для життя Андронік Петрович зберіг у собі силу і… спогади.

– У селі, де розташована баня, була кошара з вівцями. І кожного разу, як ми приїжджали, ставали свідками страждань тварин. Аж поки усі вівці не померли. На городах ще порсалися кури, яких евакуйовані люди не встигли забрати з собою. Бродячі облізлі собаки та коти шукали співчуття у людей. Прикро, але беззахисні тварини на собі відчули подих «мирного» атома, – з болем пригадує ліквідатор аварії.

Коли прийшов уже час повертатися додому, на заміну правоохоронцям прибули інші працівники міліції, інші ліквідатори. З ними лишались осиротілі будинки, здичавілі коти і надія на відродження повноцінного, щасливого життя зони.

– Коли ми від’їжджали, нас уже не дивувала надмірна тиша, минула гострота перших вражень, ми звикли до сіл-пусток і зарослих, вище людського зросту, бур’янами дворів. І ми поверталися додому з почуттям виконаної на совість справи, – завершує Андронік Петрович.

З часу тих моторошних подій пройшло вже 27 років, але в пам'яті кожного українця назавжди залишаться свіжим рубцем спогади про чорнобильський апокаліпсис і ми ще не раз будемо повертатися до подій весни 1986 року. Завдяки тим, хто сміливо стояв на рубежі між катастрофою та суспільством, хто своїми ж грудьми прикрив наступне покоління від смертельного подиху «мирного» атома, ми з вами вчимося жити без Чорнобиля.

Вікторія БОНДАР,

УДСО при УМВС України

в Рівненській області

Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ .

Попередня новина:

Наступна новина:

КОМЕНТАРІ

Сьогодні читають

Новини партнерів