Благословен,
хто усуває ворожнечу
Сергієві Самарику в юності найбільш привабливою видавалась десантна служба. За нагоди він захоплено спостерігав за парашутистами. «От би й собі повчитися стрибати з такої висоти!» – не раз гадав. І мрія збулася, коли призвали в Збройні сили України у 1997 році. Повітряна стихія підкорилася, і півтора року хлопець присвятив службі в аеромобільних військах 95-ї окремої аеромобільної бригади.
Рота, куди потрапив новобранець, – бойового значення, і десантники брали участь у спільних навчаннях з військовими країн-членів НАТО. І ось, якраз перед «дембелем», почув новину: згідно з наказом міністра оборони України, військовиків відряджатимуть у Боснію та Герцеговину (на Балканах не стихала війна). І вирішив старшина долучитись до цієї миротворчої місії. Два місяці, разом з іншими армійцями, проходив підготовку у смт Гвардійське, що на Дніпропетровщині. Удосконалював не тільки навики поводження зі зброєю, а й вивчав сербську мову й особливості культури народів, що населяли Югославію. Відтак його було призначено у 240-й миротворчий батальйон, який діяв у складі дивізії «Саламандра». І з квітня по листопад 1999 року сміливцю довелось виконувати різноманітні поставлені завдання.
Базу «Врабчичі» було розташовано поблизу міста Мостар. Місцевість тутешня дещо нагадує Карпати, але менше дерев, а більше скелястих схилів і ущелин. Про річку Неретву очевидці розказували, що в розпал війни води її були червоними од крові… Колись із цих земель насильно виселяли боснійських сербів, натомість на пустці осідали албанці.
Перед українськими миротворцями кожного дня поставали різні завдання. Приміром, поблизу міста Сараєво доводилося охороняти важливий об’єкт – аеропорт «Бутмір-2». Патрулювали і пішки, і «бетеерами» сільську місцевість, супроводжували автобуси з дітьми, які курсували з гірських поселень у школи та додому, перевіряли оселі місцевих мешканців на наявність зброї та вибухівки, доправляли гуманітарну допомогу, здійснювали повітряне патрулювання, розмінування територій, а ще охороняли мости, ГЕС, військовий шпиталь і табір для косівських біженців.
Окрім українських, тут служили німецькі, французькі, американські, італійські та російські миротворці. Місцеві жителі цілком добродушно ставилися до силовиків. Пригадує Сергій Самарик, як під час спілкування, розпізнавши за нашивками на формі, звідки миротворці, хтось зі селян вигукнув захоплено: «О, Бубка! Україна!», адже тоді весь світ, затамувавши подих, слідкував за успіхами нашого спортсмена. А ще запам’яталося, що місцеві мешканці за кожної нагоди намагались нагодувати військових, тобто проявити гостинність. Одного разу БТР з українським екіпажем (до слова, командиром відділення, інакше старшим машини, був Сергій Самарик) проїжджав повз село і зупинився, щоби набрати води. Селяни з найближчого будинку одразу ж заходились пропонувати наїдки та напої, щоб почастувати усім, що Господь дав.
Вочевидь, цивільні люди цінували те, що військові дбали про їхні спокій і безпеку. Авжеж, саме завдяки присутності миротворців стало можливим повернення до звичного, нормального життя! Конфліктів з населенням не виникало, ніхто не постраждав і не загинув, як, утім, і жоден миротворець з тієї 10-ї, останньої, ротації українського контингенту. Наші військові чули на свою адресу лише благословення, а командир батальйону навіть отримав нагороду – сувенірну зброю – за збереження особового складу. Не пощастило тоді, зокрема, французам: у горах загинуло троє членів екіпажу БТР, який патрулював місцевість. Водій не впорався з кермуванням, і їхній бронетранспортер упав в ущелину.
І досі щороку, в День аеромобільних військ, Сергій Орестович за можливості зустрічається з колегами, яких теж обпекли югославські вітри. Це Михайло Бублінський та Ярослав Набет, до речі, теж правоохоронець, служить у транспортній міліції. Побратими згадують непрості часи, і їм приємно відчувати, що й вони внесли свою лепту у стабілізацію обстановки в цьому балканському краї.
Міліція – логічний вибір
Повернувшись додому, Сергій Самарик зрозумів: надалі йому іти правоохоронною стежиною, оскільки за духом ця справа найближча до миротворчої місії, з якою добре впорався в армії. І не помилився! За 15 років у патрульній службі він подолав кар’єрні сходинки від сержанта до майора міліції. Оскільки проявився його організаторський талант, то свого часу став командиром взводу, заступником командира роти і ось уже шість років очолює п’яту роту БПС, яка обслуговує Франківський район міста Львова. Не знехтував Сергій Самарик і можливістю удосконалити себе, підвищити рівень юридичних знань, тому завершив факультет правознавства Львівського державного інституту внутрішніх справ (тепер – університету).
Минулоріч інспектори патрульної служби цієї роти розкрили, зокрема, 15 пограбувань, а нинішнього – і кілька крадіжок особистого майна. Особливо відзначився молодий правоохоронець – сержант міліції Богдан Дубенський, який, за словами командира, хоч усього два роки в патрульній службі, але вже проявив неабиякі здібності та вміння орієнтуватися в ситуаціях. Наприклад, днями під час патрулювання території він помітив хлопця, поведінка якого видалася підозрілою. Під час поверхневого огляду в кишені 17-річного містянина дійсно виявили металевий кастет, що є холодною зброєю.
Розповів Сергій Орестович і як патрульні розкрили злочин, пов’язаний з вимаганням грошей. Один таксист якось подзвонив мобільним телефоном львів’янці та повідомив, що її сина начебто «забрали у міліцію», а щоби «відпустили», треба три тисячі гривень. Перелякана мати повірила брехні й швидко зібрала частину грошей. Коли аферист очікував жертву з викупом біля під’їзду, повз нього саме проходив наряд патрульних, які звернули увагу на те, що номери автомобіля заляпані брудом і зовсім не проглядаються. Під час розмови з водієм з будинку вийшла жінка. «Ось, беріть гроші, тільки сина випустіть!» – у розпачі промовила вона й таким чином виказала вимагача, якого затримали на гарячому.
До речі, впадає в око, що у п’ятій роті склалася ділова і водночас товариська атмосфера. Який же організаторський секрет Сергія Орестовича? На це запитання почула таку відповідь:
– Мої батьки, які мешкають у селі Серники-Лани на Перемишлянщині, Орест Васильович та Віра Богданівна, завжди вчили мене не лише поважати старших, а й допомагати молодшим. Адже я – старший син у сім’ї, маю двох братів і сестру, тому звик бути для них взірцем, нести відповідальність. Мабуть, і до підлеглих схоже ставлення – прагну стати їм наставником, готовий, у разі потреби, підказати, дати практичну пораду, – пояснив Сергій Самарик. – І я дуже вдячний батькам, які є простими людьми (тато трудився на заводі, а мати – медиком на «швидкій»), що навчили мене основній життєвій мудрості.
Сергій Орестович – уже глава власної сім’ї. Цікава його «love story»: з майбутньою дружиною Мар’яною він колись навчався в одному класі. Під час служби в армії кортіло дізнатися про ровесників якісь новини. Кому ж листа написати? Вирішив, що відмінниці і старості класу дані про те, хто куди вступив, як склалась доля, відомо якнайкраще. Зав’язалась переписка, потім випало й побачення – перед поїздкою Сергія до Югославії. Виникла й взаємна симпатія, тож Мар’яна пообіцяла чекати нареченого. А як мужній військковик повернувся після виконання миротворчої місії живий-здоровий, то й побралися. Тепер у родині підростає двоє синів – 11-річний Ростислав і шестирічний Назар. Батько прививає їм паростки культурності, вихованості, поваги до людей, допомагає стати чоловіками. І головне не те, який фах вони колись оберуть, щоби зросли добрими і чесними людьми.
Наталя ЗАМЕДЯНСЬКА
На знімках: Сергій Самарик; із побратимами під час проходження служби; разом з американкою – пілотом вертольота «чорний яструб».
Фото з архіву Сергія Самарика
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: У минулому році на Волині ...
Наступна новина: Чернівці: Нові книжкові ...
Простий та доступний запис до лікарів у Києві
Чому варто купити фарбу для волосся VITALITYS ART Absolute?
Переваги фарби для волосся Lakme Collage
Чому купувати все для своїх улюбленців потрібно в перевіреному магазині?