- Недарма кажуть у народі, що вже з народження Бог пише людині у своїй Великій книзі життя її долю. Пане Миколо, а чи нарікаєте ви на свою долю?
- (Усмішка). Ні, я на свою долю не нарікаю. Адже у житті доля мені приготувала справжні випробування. Саме Афганістан мене навчив бути відповідальним за свої вчинки. Можу додати, що Афганістан з мене зробив справжнього та мужнього чоловіка.
Я народився в гірському селі Копашнево, що на Хустщині. Нас в сім′ї росло шестеро дітей, яких батьки змалечку привчали до різної роботи по господарству. Середню освіту я здобув у Копашнівській ЗОШ. І от в один прекрасний день листоноша принесла повістку до армії. У 1984 році я був призваний до лав Радянської армії.
-Як батьки віднеслись до звістки про те, що службу будете нести в Афганістані?
- Про Афганістан тоді говорили всі. Звістка ця батьків сколихнула. У матері з очей потекла перша сльоза... Вона мовчки спакувала мені нехитрий клунок у дорогу та дала як оберіг натільний хрестик, який я до бережу. Мама з першого ж дня почала Бога просити, щоб він мене з війни повернув цілим...
-Де ви служили і скільки місяців довелось бути в палаючому пеклі Афгану?
- На службу в армію мене призвали у грудні 1984 року в місто Ізяслав Хмельницької області у війська спеціального призначення - так званий “спецназ” СРСР. У квітні 1985-го був сформований батальйон “спецназу” й дислокований на територію Афганістану. Туди ж потрапив і я, прослуживши до 20 жовтня 1986 року.
На війні я був 20 місяців. За цей час бачив не одну смерть і біль людей, а також надію своїх побратимів повернутися додому живими.
-Яким запам’ятався вам перший командир?
- Першим моїм командиром батальйону був В.Федоров. Він прийшов на пересильний пункт закарпатського облвійськкомату, щоб забрати нас для служби в м.Ізяслав. У подальшому з молодих призовників був сформований батальйон для служби в Афганістані. Федоров командував нами протягом шести місяців. Потім командиром було призначено В.Лехітченка, а після нього нас передали С.Соколовському. Останній не тільки був бойовим командиром, але й справжнім зразком офіцера, мужнім прикладом для нас, солдатів.
-Яке завдання стояло перед вашим батальйоном в Афганістані?
- Основним завданням батальйону було перекриття караванних шляхів із Пакистана в Афганістан, через які йшла доставка зброї моджахедам. Охорона таких караванних шляхів з боку маджахедів налічувалася по тисячу бійців.
Прибувши в потрібне місце, ми робили засаду й чекали на караван. Тільки це не був караван верблюдів, як в кіно показують. Їздили вони на машинах, так званих бурбухайках індійсько-пакистанського виробництва, мали добре озброєну охорону. Найгрізнішою зброєю афганців були ДШК – кулемети Дєгтярьова, продані СРСР Китаю і які якимось чином перекочували в Афганістан. Дальність стрільби - три кілометри. Кілька таких кулеметів, поставлених на підвищеннях, здатні накрити всю долину.
Найближче до нас було містечко Калат, провінція Шахжой. Наш батальйон розмістили в чистому полі. Самі бійці ліпили з глини саман, вальки по-нашому, за добу-дві на 70 градусній спеці цеглини висихали, з них і збудували ціле військове містечко. Чотири дні ми були в ньому, наступні чотири - на завданні. Вирушали на бойові дії в пішому порядку в нічний час, щоб не привертати зайвої уваги, а взимку - на “бетеерах”. На вертольотах або на БТР-ах довозили нас за 40 кілометрів від місця засади, а далі йшли пішки, несучи на плечах по 50 кілограмів зброї та амуніції. Йти треба було ночами, вдень ми окопувались й маскувались, щоб місцеві не зауважили.
-Що вам запам’яталося під час війни?
- Ідемо якось на місце засади, зупинилися на перепочинок. Зробили собі окопи, по три особи на кожен. А позаяк це було в горах, то ми виклали стіни з каміння, ззаду ж нас прикривав великий валун. Раптом чую – знизу хтось піднімається до нас. Думаю, то наш каміння збирає, але придивився - а в нього чалма на голові! І має бінокль, з якого обдивляється гори. Командир наказує: “Ну,Миколо, йди бери його!”. Стріляти не можна, щоб не розсекретити групу, та й не зрозуміло, моджахед це чи мирний афганець. А за те, що застрелиш цивільного, могли притягнути до кримінальної відповідальності за вбивство. Хоча афганці як робили: удень він мирний селянин, а вночі йде в гори воювати...
Страшно було мені йти самому туди, але що поробиш? Тихенько вибираюся з бліндажа, підкрадаюся до нього. Б’ю прикладом автомата під коліна, а коли упав на землю, то я заламав йому руки. Пов’язали ми його, далі передали розвідці. Виявилося, що то один із польових командирів, повертався з Пакистану. Зброї він не мав, лише якісь фотографії та карти місцевості. Розповів дуже багато цікавого для розвідки. А мене за це, що взяв “язика”, нагородили медаллю “За відвагу”.
-У перервах між війною, чим ви займалися?
- Найперше писали листи додому, грали у футбол, святкували день народження, готували халву, писали вірші та пісні. А також готували зброю для наступного виходу на бойові дії.
-В таких суворих умовах, як вам вдавалося святкувати день народження?..
- Переважно коли було спокійно, ми могли собі дозволити невеличкий банкет. Основними стравами у нас були каша, м′ясна тушонка, консерви. А на десерт - згущене молоко та халва, яку ми власноручно робили.
- ви зустрічаєтесь зі своїми бойовими товаришами?
- Так. Найчастіше бачимось з Вадимом Долгошем з Ужгорода. Також маю добрих друзів-побратимів: в Івано-Франківську – Юрій Манчук, у Вінницькій області – Володимир Демчук та Василь Пічкур, а також багато інших. Під час зустрічі обов’язково згадуємо наших полеглих в бою друзів та ці гарячі 20 місяців служби...
Агнеса Куртяк
Хустський МВ УМВС
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Найстарша мешканка планети ...
Наступна новина: У Львові відбудеться Х ...
Топ-5 Лайфхаков: Как Открыть Сейф
Кому Насправді Потрібна Реклама На Білбордах По Всій Україні
Женские часы: как выбрать идеальную модель для делового стиля и летних образов
Понятие и признаки инфантильности: как распознать психологическую незрелость
Самі дієві мазі з трав