Про це розповідає учасник фестивалю Наталка Пісня, - повідомляє ТСН.
Покришки самовиносили з гаража. Напівкотили, напівтягли – притримуючи пальмовим гіллям. Не золотим, нагороджувальним, фестивальним. Сухим і жовтим. У Каннах вперше йшов дощ – сильний, шквальний. Ми накривали на стіл абсолютно некошерне поєднання – сало, яке привезли з України, і сир з французького супермаркета.
До перегляду було дві години. Спершу нашої «Небесної сотні» в програмі не було. Її взяли до перегляду документалок Майдану несподівано, завдяки диву, Богу і копії, яка несподівано швидко і вчасно матеріалізувалася в павільйон.
Нас показували другими – після «Жінок Майдану» Наталки Пятигіної. І я хвилювалася більше, ніж коли писала перший сюжет, захищала диплом, вперше включалася і стрибала з мосту в Кам’янці. Мені треба було представити особливе кіно в особливому місці, знайти правильні слова і не розревітися. Хоча я не з плаксивих. «Небесна сотня» для мене важливіша і ближча за «Страсті Христові» Мела Гібсона. Хоча жанри і масштаб різні.
І найменше б хотілося гнівити Бога. І взагалі-то, мова про кіно. «Небесна сотня» – кіно про мою країну, яка ніколи не заживе іншим життям. Про людей, які знали, на що і чому йдуть. І робили це чесно і сміливо. І теж ніколи не будуть іншими. «Душу й тіло ми положим за нашу свободу».
Боже, не гнівайся, але кожен з Небесної сотні (чи тисячі?) – страждав з гідною твого сина самопожертвою. «Небесна сотня» – кіно моїх колег, які лізли в пекло, щоб добути безцінні кадри.
Вони теж знали, на що йдуть. Всі ці 13 операторів, впертих у своїй любові до країни і професії. А ще робота колег, які монтували і писали – з тим самим комом в горлі, який неможливо проковтнути.
«Небо падає»,- говорив Устим. Небо в Каннах плакало і в моєму горлі з’явився знайомий ком. Прийшли люди і, попри дощ, їх було так багато, що прочинили двері. Тих, хто стояв ближче, просили присісти. Примітно, що французькою.
Показували без субтитрів і мова не мала значення – картинка була настільки промовистою, що можна було нічого не говорити. І всі це розуміли. І плакали щиро. Поляки, білоруси, французи і данці, австралійці, англійці і українці. І на довершення, розревілася я. А потім мене питали, де взяти копію і як знайти в Інтернеті.
І чому одні українці стріляли в інших у спільній столиці спільної країни. Дощ закінчився. І всі пішли на терасу.
Якась дама сказала: «Дивовижна нація: пережили страшну трагедію, зняли про неї кіно ще й нагодували. Ви завжди такі гостинні? « «Ми? Так. Усі». І я розказала їй про тисячі людей, які йшли через мости, трамвайні колії пішки на Майдан, коли в Києві зупинився транспорт.
Про жінок, які голими руками розбирали бруківку. Про жінок, які днями і ночами розливали чай і обпікали до рожевого руки. Про мам – мою і інших, які тягали на Майдан борщ і кашу. На горбу, у кравчучках, в рюкзаках і просто в руках.
А ще – про жінок Сходу, про яких розповів якось мій колега Гріша Жигалов. Вони спершу заблокували українське військо в своєму глухому селі під Донецьком. А потім прийшли до них з матюками і торбами продуктів – щоб ті не голодували, поки їх блокують.
Обличчя у дами витягнулось. Вона сьорбнула розе і сказала: у мого діда був роман з українкою. Ви вірите в телегонію серед людей? Ну, може в мені теж є українська кров? Я сказала, що вірю в телебачення. Ком в горлі кудись дівся: треба було переганяти в Київ відео і писати про те, як все пройшло.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Збитки від повені на ...
Наступна новина: Василь Хомінець: Завдання ...
Як обрати ідеальний крем під очі?
Облачный майнинг стал проще: инновационный способ MAR Mining увеличить криптовалютное богатство
Визначні місця Львова: ТОП-5
Крем під очі: секрет молодості вашого погляду
Как следить за насосом для полива?