Історичні алюзії, психологічні комплекси і навіть наша самоідентифікація тут ні до чого, – пише Тарас Паньо в своїй рубриці в espreso.tv.
Дискусії з жанру «Європа ми чи ні» супроводжують українців від моменту здобуття незалежності. Межі «вільного західного світу» малюються то по лінії Уральських гір, то по східному (а часом – і західному) кордону Польщі. В якості аргументів застосовується рішуче будь-що – опуси Гумільова, історичні нотатки Боплана, порівняння рівня грамотності станом на кінець сімнадцятого століття і що завгодно іще – в залежності від рівня фантазії автора.
При тому видається само собою зрозумілим, що доведення ефемерних історичних зв’язків України та Європи автоматично дає нам якісь права стосовно вступу до співдружності європейських держав . І навпаки – відсутність подібних зв’язків і заангажованість у російській геополітичній реальності таких прав нас геть-чисто позбавляє.
Ситуацію поглиблює й інформаційно-пропагандистська машина сусідньої держави. Добре ретрансльовану тезу на кшталт «на Западе вы никому не нужны, вы для них чужие» ми чуємо не тільки від яскраво виражених «кисельовців», але й від цілком адекватних, здавалось би, росіян – в багатьох випадках йдеться не про спробу пропаганди, а про щиру позицію росіян-лібералів, які по-перше, не вірять в існування українців – для них це дещо європеїзовані росіяни, а, по-друге, ці ліберали, розуміючи, що Росії Європа аж ніяк не світить, шукають братів по нещастю.
Останнім часом до хору подібних аргументів додається іще один, на перший погляд, цілком виважений: « Якщо нас не хотіли в Європі в часи миру і стабільності, то хто захоче мати до справи з країною, в якій іде війна?»
При тому у жарі подібних дискусій якось губиться той факт, що на рішення стосовно прийому України до ЄС (чи відмови у такому прийомі) історична спорідненість з поляками, співучість мови чи процент російськомовних у Подільському районі міста Києва впливає мало.
Політичні рішення Євросоюзу – як і будь-якої іншої адекватної держави чи наддержавного утворення – приймаються виходячи не з історичних передумов чи емоційних імперативів, а базуючись на чисто прагматичному розрахунку. Який, до речі, буває ще й коректним – або хибним.
Яскравим зразком прагматичного розрахунку євробюрократів є Сербія – регіон нестабільності, союзник і «православний брат» Росії, агресор – стосовно своїх сусідів і жертва натівської агресії за сумісництвом. Потенційно – джерело перманентної нестабільності як на Балканах, так і у всій Південній Європі.
Якщо коротко – в 1999 році НАТО бомбардувало територію Сербії, використовуючи ресурси і збройні сили чи не половини членів ЄС. В 2000 році режим Мілошевича впав.
В 2003 році Європейський союз підтвердив Сербію як потенційного кандидата на членство.
В 2009 році серби отримали безвізовий режим для короткотермінових поїздок в ЄС, а Сербія подала офіційну заявку на членство. В 2012 році вона стала офіційним кандидатом на вступ до ЄС.
В 2013 році була підписана угода між Сербією і ЄС про стабілізацію і асоціацію, і Євросоюз почав переговори про вступ Сербії. Не треба бути пророком, щоб припустити, що в найближчі 3-5 років Сербія стане членом ЄС. Нагадаємо, до цього моменту не пройде ще й 20 років від моменту, коли німецькі та французькі літаки бомбардували Бєлград.
Хорватія, яка здобула незалежність фактично разом із нами – в 1991 році, після чого впродовж 5 років вела криваву війну за незалежність і цілісність хорватської держави проти агресії сербських екстремістів у Хорватії, підтриманих сербами із Югославської народної армії (нічого не нагадує?) стала членом ЄС в 2013 році.
Незалежна з 3 червня 2006 року Чорногорія – яка, до речі, в 1991-1995 воювала разом з кандидатом на вступ до ЄС Сербією проти нинішнього члена ЄС Хорватії, з 17 грудня 2010 року є офіційним кандидатом на вступ до Євросоюзу.
Насправді, нерідко виникає враження, що саме нестабільні, схильні до відкритого конфлікту регіони отримують можливість вступу до ЄС в особливому, пришвидшеному порядку.
Врешті, що там враження – єврокомісар з питань розширення Штефан Фюле цілком відкрито говорить заледве не в кожному своєму виступі, що розширення – це найсильніша зброя ЄС. Яку, додамо від себе, Євросоюз використовує для подолання достатньо серйозних викликів – нестабільності на власних кордонах. Тому обпалені війною Балкани отримали вельми зриму європерспективу – яку далеко стабільніші сусіди здобували довше й важче.
Ми мали багато років стабільності за президенства Леонід Кучми – і ніхто особливо не хотів дивитись у наш бік. Натомість зараз розмови про перспективу членства – хай не надто сміливі й не надто конкретні – поновились.
Безумовно, зараз ЄС перебуває у помітній кризі – і, порівняно з початком двотисячних, скупіший на обіцянки та справи. Звичайно, на останніх виборах до Європарламенту до влади дорвалось чимало євроскептиків.
Але реальна політика – штука циклічна. шня криза не перша і не остання в історії ЄС, а купка маргіналів – навіть достатньо велика – не змінить політики ні Європарламенту, ні Єврокомісії. І рано чи пізно настане момент, коли, оклигавши від економічних негараздів, ЄС знову погодиться на розширення.
Натомість, критично важливим є до того часу забезпечити другий компонент успішної європейської інтеграції – бажання і готовність здійснювати цей процес з боку українського уряду. Готовність виконувати вимоги європейської бюрократії, навіть якщо це зашкодить інтересам пари-трійки дружніх підприємств, шоколадки стануть неконкурентними, а вміст начинок в цукерках доведеться привести у відповідність з параграфами європейських технічних вимог.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: У Львівській області ...
Наступна новина: В Закарпатській області ...
Замена экрана Xiaomi 12
Переваги агенства інтернет-маркетингу від Penguin-team
Почему стоит купить форсунки для полива?
Почему стоит купить молд силиконовый в интернет магазине Zabaganka?
Отличный выбор для стильных образов: красивые квадратные ногти
Переваги ІСТЕЛ 3000 - провідного українського постачальника