Фронтовий лікар, свободівець Костянтин Василькевич: "У батальйоні доводиться бути не лише хірургом…"

Фронтовий лікар, свободівець Костянтин Василькевич: "У батальйоні доводиться бути не лише хірургом…"

04.07.14 10:47 0 1355
Продовжуємо серію інтерв'ю зі свободівцями, які воюють на сході України. Цього разу спілкуємося з лікарем-хірургом Львівської міської комунальної лікарні Костянтином Василькевичем (на фото), який уже два тижні виконує лікарський обов'язок у спецбатальйоні "Азов" поблизу Бердянська. Батько трьох неповнолітніх дітей поїхав туди добровольцем. Кілька днів тому Костянтин приїхав у справах до Львова і знайшов час, аби розповісті про свою роботу на фронті.

– Пане Костянтине, скільки часу Ви вже перебуваєте на сході України? Що саме спонукало Вас піти добровольцем на війну, зокрема у батальйон "Азов"?

– Я тут уже два тижні. Зателеф¬нували з медслужби Майдану і попрос謬¬ли допомогти батальйону сформувати медичну службу. Я відмовити не зміг… Написав на роботі заяву за власний рахунок і поїхав туди. Найбільше імпонувало, що добровольці реально воюють і досягають результатів. Те, що побачив, підтвердило мої припущення: таку гібридну війну можна виграти лише з допомогою добровольчих частин. Це люди, які знають, куди прийшли і для чого воюють. Наприклад. За винятком одного тяжко пораненого, всі легко поранені, про яких я звітував після закінчення операції в Мелітополі, залишилися у строю. Один з пацієнтів навіть з гіпсом на руці та з раною, яка вже загоювалася, брав участь в одній зі спецоперацій. Тобто не знайшлося жодного військового, який би захотів лягти в лікарню, хоч тим, хто мав осколкові, вогнепальні поранення, лікарі це пропонували. Пишаюся, що можу працювати в такій частині, і бодай чимось їм допомагати. До речі, коли щойно приїхав у батальйон, там було 130 чоловік. Коли виїхав звідти у справах до Львова – 260, а коли знову приїхав (провів 27 годин у потязі), то батальйон виріс до 300…. Нещодавно я зв'язувався з командиром, який повідомив, що батальйон мусять розселяти, бо він не вміщається на базі дислокації – вже є понад 500 добровольців.

– Де саме Ви працюєте – у стаціонарній лікарні, польовому госпіталі?

– Маємо виділені приміщення на одній із баз відпочинку поблизу Бердянська: там у нас і медчастина, і склад ліків, і тимчасове помешкання. Вдалося створити маленьку імпровізовану операційну, є шафи з медикаментами, і загалом все необхідне. Зараз триває передислокація, військових перекидають ближче до Маріуполя, після визволення якого ситуація змінилася: батальйон мусить бути ближче до ворога.

Спочатку зі мною працював лишень один лікар, потім до нас приєднався фельдшер – добрий фахівець з Артемівська Донецької області. Згодом приїхали ще двоє колег-лікарів – зі Львова й Тернополя, та фельдшер з Луцької самооборони. Тобто я на короткий час поїхав і залишив на місці цілком функціональну медичну службу. Крім того, ще двох спеціалістів ми залишили в резерві: добровольця з Бердянська – капітана медичної служби у відставці, і травматолога з Чернігова.

– Чи забезпечені найнеобхіднішими ліками? Від кого отримуєте допомогу – від громадськості, місцевого населення чи держави?

– Ліки нам частково надала медслужба Майдану – рештки запасів із Революції. Також фінансово допоміг пульмонолог Юрій Лиховський з "Феофанії" і волонтери, які весь час телефонують, запитують, що треба. Дехто окремо купував хірургічні інструменти в операційну. Завдяки їм у нас є стерилізатори і лампа. Значну допомогу надали й місцеві мешканці, які за власний кошт купували ліки, заодно приносили полуницю й черешні. Керівництво Бердянського медичного коледжу дало нам навіть те, чого ми не сподівалися з Києва: шини, брезентові ноші для транспортування поранених з поля бою, інструменти, санітарні сумки. Тож саме завдяки небайдужим громадянам ми забезпечені всім необхідним – офіційно, за накладними, з Міністерства охорони здоров'я чи з МВС ми не отримали фактично нічого.

…Коли постало питання про передислокацію батальйону, до нас почали приходити делегації місцевих мешканців, які просили залишити тут хоча б частину людей, аби їм було спокійніше. У Бердянську до нас дуже привітно ставляться: коли їдемо, до нас сигналять, вітаючись, махають руками, вивішують синьо-жовті прапорці. Чесно кажучи, я такого не очікував. Їхав туди, думав, нас зустрінуть протестувальники з транспарантами, що кидатимуться під техніку, аби зупинити. А вийшло зовсім навпаки…

В Маріуполі нам так само допомагали: зібрали гроші і закупили 16 ампул дорогого антибіотика "Меронем" (флакон коштує приблизно 1000 грн). Маріупольці під час зачистки приходили до нас і казали, у яких підвалах ховаються сепаратисті. Тому думка про те, що нас нібито не потребують на сході, є хибною. …Ми багато спілкувалися зі східняками, та й у нашому батальйоні чимало військових саме зі Сходу. Переконалися: місцеве населення насправді не може дочекатися, коли вже українські військові визволять їх від тої банди. Те, що нас там не хочуть, – штучно створений телеміф.

– Чи часто допомагали пораненим?

– Пораненим вже неодноразово допомагав. Зокрема бойові поранення у військових були під час операції зі звільнення Маріуполя. Завдяки нашій праці один тяжко поранений був врятований і зараз перебуває в інституті Шалімова Академії медичних наук України, а четверо легко поранених вже в строю і жодного дня не перебували в стаціонарі. Ми надали їм допомогу, обробили рани, щодня перев'язували, лікували, як і всіх інших травмованих під час навчань (часом трапляються нещасні випадки і в батальйоні). Ще один чоловік, якого травмували недавно, зараз перебуває в Бердянську в лікарні.

Нові постачання медикаментів організовуємо так: розраховуємо наперед приблизну кількість доз на лікування десятьох чоловік протягом 7 днів. Якби раптом з ними щось трапилось, ми лікуємо людину на місці або ж передаємо із необхідними ліками в ту медичну службу, яка лікуватиме. У нас не було жодного випадку, коли у місцевій лікарні відмовилися б взяти пораненого на лікування. Завжди знаходимо порозуміння у приватній розмові з тими людьми, які обстежують наших хлопців. Тамтешні лікарі ставляться до нас із захопленням, приймають позачергово, надають максимальну консультацію. Не раз до мене приїжджали колеги з місцевих лікарень (прізвища не називаємо з міркувань їхньої безпеки), щоб передати гроші для батальйону.

– Порівняно з роботою у мирний час – навантаження більше чи ні?

– У батальйоні мені часто доводиться працювати не лише хірургом, а й терапевтом. Коли я приїхав на місце дислокації, п'ятеро наших хлопців мали краснуху, згодом у двох військових були отити – запалення середнього вуха, багато інших мали ГРВІ. Було двоє пацієнтів, які частково втратили слух на одне вухо після вибуху гранати. Довелося радитися по телефону з лорами, відправляли хворих машиною до спеціалістів Бердянської лікарні. Також я виконую багато роботи з малої хірургії, яку у мирних умовах роблять у поліклініках: нагноєння атероми, проблеми врослих нігтів від незручного взуття, різні мозолі і інше. Робота у батальйоні є фактично щодня. Приходять військові, яким просто треба чимось допомогти і бути не лише хірургом, а й медиком широкого профілю.

– Що таке війна для Вас, яка вона зблизька?

– Це війна, що стосується не тільки сходу. Коли почалася анексія Криму, у Донецьку і Луганську було спокійно. А зараз там воюють козачки, криміналітет, які перед тим воювали на півострові. Після того, як Україна вийшла з-під каблука Росії, усунувши її ставленика Януковича, Москва вирішила відірвати все, що зможе. Закінчивши з Кримом, вони перекинулись на Донецьк, Луганськ, і намагаються відірвати ще один шмат: чи то у вигляді псевдодержавки, чи федерації. І вони ніколи не приховували того, що хочуть дійти до Львова, бо не збираються зупинятися, в них немає гальм. Крим їх надихнув, і так само може надихнути Донецьк і Луганськ. Тобто наступний буде Харків, далі – Херсон, Запоріжжя… І сценарій вони хочуть застосувати той самий: із появою зелених чоловічків, з застосуванням вогнепальної зброї, терором і з виходом на Одесу та Придністров'я, де зараз перебувають російські війська. Це може тривати роками: для фінансування такої війни Росія має безмежні можливості: нафтодолари, газоєвро тощо. Тому не можна чекати і сподіватися, що ми просто віддамо схід – і війна закінчиться. Ні, як тільки ми це зробимо, вони підуть далі. Україна мусить їх розчавити.

– Після того, як збили два літаки, загинули люди, – як військові і Ви зокрема сприймаєте так зване перемир'я?

– Я особисто вважаю злочинним рішення про перемир'я і припинення вогню, навіть якщо воно має добрі наміри. Скільки людей загинуло за час перемир'я? Десятки. Тому воно не має жодних виправдань. Бо коли люди гинуть, визволяючи землю, то одне. А коли їх обстрілюють звідусіль і змушують тікати, бо вони не мають права стріляти – то вже зовсім інше. Це вже називається платою життям. Ба більше, ведучи переговори з бандитами, держава їх визнає воюючою стороною. Це свідчить про те, що в Україні є не конфлікт з криміналом, а мало що не громадянська війна. І це нонсенс. Тому позиція людей з нашого батальйону полягає в тому, щоб "залізною" рукою те все знищити. І, чесно кажучи, добровольчих частин вони бояться найбільше, бо знають, що добровольці не відсиджуватимуться в блокпостах, а підуть вперед і будуть знищувати агресора. P.S. Під час нашої розмови з паном Костянтином, до нього телефонує директор Бердянського медичного коледжу – запитує, чи батальйону щось потрібно. Просить, щоби до них завжди зверталися – бо готові допомагати. Поклавши слухавку, Костянтин Василькевич усміхається і каже: "Як за таких людей не воювати?"

Про це повідомили в прес-службі Львівської міської організації ВО "Свобода"
Автор: УкрЗахідІнформ .
ОЦІНИТИ НОВИНУ
3 (голосів: 0)
Наступна новина: У Рівненській області ...

КОМЕНТАРІ