Дідусь в 34, а бабуся в 33 – фантастика? Ні, реальність!

Дідусь в 34, а бабуся в 33 – фантастика? Ні, реальність!

30.07.14 10:20 0 302
Уся футбольна громадськість України знає Руслана Муца як помічника тренера флагмана жіночого футзалу «Біличанки» та збірної України. Однак мало хто здогадується, що Руслан разом із дружиною Оксаною стали справжнім всесвітом для багатьох тих, хто шукає свою дорогу в житті, хоче самоствердитись та досягти поставлених цілей. Ідеться не лише про дітей (після народження двох діток подружжя всиновило ще троє), а й про дорослих. Та що там, їх сміливо можна вписувати у Книгу рекордів України як одних із наймолодших дідусів та бабусь, адже онука їм Бог подарував, коли чоловікові було 34, а його дружині – 33. То наша розмова про найбільші життєві цінності.

– Руслане, розкажіть історію своєї сім’ї.

– Якщо коротко, то знайомі ми були з дитинства, тому що проживали недалеко одне від одного в невеличкому містечку Дунаївці, що на Хмельниччині. Але частенько бачитися у місті чи церкві – це ще не означає знати одне одного. Наше дружба та кохання розпочалися, коли ми були доволі юними, мені було 16 років, а Ксюші – 15. І тривала ця дружба три роки. Насправді довго підбивати клинці мені не довелося, тому що відразу стикнувся зі щирою взаємністю у почуттях та стосунках, за що я дуже вдячний Ксюші. Одружилися ми 1997 року, і вже більш як17 років разом. Переживали і радісні, і складні моменти, але головне – ми залишаємося щасливими та закоханими. Насправді я дуже вдячний Богу за мою дружину, і сприймаю її як Його безцінний подарунок.

– Напевно, в молодій сім’ї мав статися якийсь переломний момент, якщо вона вирішила всиновити/вдочерити діток. Як це сталося у вас?

– У цьому також є величезна заслуга моєї дружини. Через місяць після одруження ми допомагали одній організації у проведенні літнього дитячого табору для сиріт. Тоді Ксюшка поділилася зі мною мрією про усиновлення дитинки. Вона вірила, що таким чином ми змогли б допомогти принаймні одній дитині відчути батьківську любов та турботу, якої вона позбавлена з дитинства. Скажу відверто, тоді і впродовж наступних 12 років я не був готовий до цього… Час до часу у нас виникали розмови на цю тему, але мені все одно складно було наважитися на такий крок. За цей період у нас народилося двоє діток. Ми були зайняті їхнім вихованням та турботою про них. Але думки про те, щоб узяти дитинку в сім’ю, не давали мені спокою... Я відчув та зрозумів, що це думки від Бога, і це, напевне, одна з тих місій, яку ми покликані виконати у житті. Увечері я поділився цими думками з дружиною. Уже наступного дня ми пішли у соціальну службу та почали процес оформлення документів. Тому зараз Бог дав нам п’ятеро діток. Двоє з них, Рувимко та Богданка, – народженні, а Вікуля, Вовчик та Катюша – прийомні.

– Як сталося так, що із Хмельниччини переїхали на Київщину?

– Це непросте рішення було прийняте 2011 року у зв’язку з моєю роботою у міжнародній громадській організації та Альянсі зі сприяння у підготовці та проведенні футбольного Євро-2012. Через зайнятість та графіки зустрічей мені доводилося десять днів проводити у Києві, а п’ять – удома. Саме тому ми прийняли рішення на наступну п’ятирічку переїхати до Києва. Зараз це дає мені можливість проводити достатньо часу з сім’єю і продовжувати допомагати у сфері спорту.

– У 34 роки ви стали дідусем! Напевно, це рекорд не тільки для Волині й Поділля, а для всієї України. Тут батьками аж ніяк не всі наважуються стати в такому юному віці, а ви вже дідусь...

– Коли подумаю про це, то мені самому часто у це не віриться (Сміється. – Авт.). Такими молодими дідусем та бабусею нас зробила старша донька Катя. Ми прийняли її у нашу сім’ю, коли Каті було 16 років. Як батьки ми допомогли їй з влаштуванням на навчання та адаптацією до дорослого життя. Пізніше вона вийшла заміж і народила нам онука. Отака історія. Які відчуття? Взагалі не почуваємося старими. Насправді статус «дідусь» і «бабуся» – це в першу чергу не вік, а роль! Скажу вам більше, моя дружина досі допомагає випускницям інтернатних закладів у підготовці та адаптації до самостійного життя.

– Зараз у вас велика дружна родина, а що порадите тим, хто тільки вирішує – стати батьками для сиріт чи ні?

– Скажу відразу, що виховувати діток, які приходять у твою сім’ю в дорослому віці, – не зовсім просто нам, батькам, але це дуже важливо та потрібно для них як дітей та майбутніх свідомих громадян. І тут вже питання особистого рішення та готовності жертвувати своїм часом, зусиллями, емоціями та всім потрібним, аби виховати гарних, фізично здорових, духовних та моральних людей. Пораджу добре подумати… Може, не так довго, як я (Жартує. – Авт.), але добре подумати про це. І ще одне – порадьтеся з тими людьми, які вже мають прийомних діток.

– Ви є таким собі духовним наставником для команди. Знаю, навчаєте любити один одного і не виплескувати злість на партнерів. Чи відразу сприйняв таку філософію футзальний колектив?

– Так, моя роль у команді – допомога тренерові у духовній та психологічній підготовці команди. Скажу відверто, що коли я познайомився з «Біличанкою» та почав допомагати, то зрозумів, що головний тренер Володимир Васильович Колок дуже багато зробив для того, щоб виховати в команді такі якості, як повага, любов, турбота, співчуття, бажання допомогти, щедрість і патріотизм. Тому мені не довелося ламати якісь неправильні принципи і вчити їх чогось нового. Моя роль більше в тому, щоб розвантажити тренера і дати можливість бути зосередженим на технічному і тактично-тренувальному процесах. Я вірю, мрію і працюю над тим, щоб в Україні у кожному клубі чи збірній, незалежно від віку та виду спорту, був духовний наставник, який допомагав би формувати у спортсменах також і духовні цінності: віра в Бога, правильне ставлення до церкви, Біблії та молитви. Адже це фундаментальні цінності, від наявності та міцності яких залежить усе наше життя, майбутнє, сприйняття минулого, здобутки, настрій, сприйняття поразок та перемог і стосунки з людьми. Саме так формуються професійні клуби у США, у латиноамериканських та європейських країнах, що також впливає і на результат гри.

– Чи є у вас якісь особливі сімейні традиції?

– Наприклад, на Різдвяні свята ми усією родиною збираємося в домі наших батьків. Стараємося збиратись разом для святкування усіх днів народжень та сімейних річниць. У нашій сім’ї є маленькі традиції. 1 січня кожен з нас пише свої мрії, запаковуємо їх у конверт, який відкриваємо рівно через рік, читаємо і разом радіємо з того, що справдилося, думаємо, що потрібно зробити, аби реалізувати несправджені мрії. Кожного разу перед прийняттям їжі ми сидячи за столом беремося за руки і дякуємо Богу за те, що маємо їжу на столі. Після трапези кожен обов’язково дякує мамі або тому, хто готував, поцілунком. Щовечора ми також читаємо якийсь невеличкий уривок чи історію з Біблії і також дякуємо Богу в молитві за прожитий день, за рідних нам людей та за Україну. Стараємося разом готувати їжу та проводити цікаво відпочинок. Ми з Ксюшкою намагалися взяти усі позитивні моменти від батьків та зробити їх нашими сімейними цінностями.

Спілкувався Андрій СОБУЦЬКИЙ

Джерело: Сім’я і Дім
Автор: УкрЗахідІнформ .
ОЦІНИТИ НОВИНУ
3 (голосів: 0)
Попередня новина: Чернівецька область: ...
Наступна новина: У Луцьку вшанують пам’ять ...

КОМЕНТАРІ