Харківська журналістка Інна Варениця для телеканалу ZIK взяла інтерв’ю у Ігоря Лещишина.
«Ты пришёл нас убивать? – Чи не єдине питання, яке задавали Ігореві, худорлявому 19-річному хлопчині з Івано-Франківська, у підвалі будівлі СБУ в Луганську. Волонтер Ігор Лещишин, який віз продукти й передачку українським військовим, пробув у полоні з 7 по 22 липня. Ці два тижні він згадує двома словами – «били, катували…», оминаючи подробиці свого поневолення. Cвобода Ігоря Лещишина та інших мешканців підземелля луганської «ізбушкі» має свою ціну - це свобода «терористів», свобода ідейних противників, людей з іншого боку конфлікту.
Надвечір до будівлі, де розквартирований батальйон «Айдар», привезли молодого хлопчину.
«Ти голодний, напевне? – запитує його Валентина «Віночок» - одна з добровольців батальйону. Вона, як і більшість «айдарівців», прийшла сюди з Майдану.
- Так, але мені багато не можна… - Ігор намагається їсти повільно».
На запитання «Ти звідки?» відповідає між третьою та четвертою ложкою польової солдатської каші: «З Луганска. В полоні був».
Ігор перериває свою вечерю – більше може зашкодити. Він голодував декілька днів поспіль. Віночок вдивляється в «гостя».
«Я на Майдані в 31-й сотні був…», – згадує хлопець.
Коли мова йде про полон у Луганську, постійно повторює лише два слова: били, катували… Хлопець не звик жалітись, а свою історію мені розповідає майже потайки.
«Я чув, що війна йде, і наші хлопці в Нацгвардію записуються. І пішов у військкомат, не взяли мене – сказали, після 25 років приходь. Тоді я влаштувався волонтером. У мене є знайомі – дали мені сигарети, каву, продукти. Віз на Луганськ. Два рази віз, і все добре було. А третій раз…».
Як і більшість волонтерів, Ігор не розкриває «адреси-паролі» – куди саме віз, до якого відділення. Навіть після побоїв у підвалі, навіть у надійному тилу «айдарівців», навіть у приватній розмові.
«На третій раз я поїхав до Луганська – мав три ящики і два пакети. Зібрав особисто сам, сам собі організовував, сам собі відвіз. Кава, чай були, поповнення рахунків, шкарпетки, труси.
Такі дрібниці – чим ми могли, тим допомагали. Карток поповнення було на 1800 гривень.
Взяв квитки на потяг з Одеси до Луганська. Бо не було прямого потяга до Луганська. І провідниця, яка перевіряла білети, подзвонила «сепаратистам».
Вже на під’їзді до Луганська від іншого провідника Ігор дізнався, що його «здали». Перейшов до сусіднього вагону, проте на пероні на нього вже чекали.
«Було шість-сім людей із автоматами. Форма солдатська, жовта така, і російські нашивки-прапори на плечі. Сказали мені – лягай, руки за спиною. Вони були в масках. Люди дивились, і ніхто нічого не робив.
В машині їхали троє ще – двоє спереду та один позаду. Вони мені наручники одягнули.
Просто скрутили, мішок натягнули на голову – й повезли. Потім на другий день мене током били. Питали: «Ти откуда? Ти приехал нас убивать?».
Паспорт у мене забрали, два телефони, картку банківську, годинник і ще п’ятсот гривень у мене було… І нічого не віддали».
Підземелля «ізбушкі»
«Я сидів в СБУ («ізбушка», як називають іще цю будівлю). В підвалі їсти п’ять днів не давали мені, потім принесли півстаканчика гречки і кусок хліба дали. Води не давали взагалі. Потім приставили автомата до мене й заставляли туалети шурувати їм.
В СБУ було багато росіян, багато чеченців. Били паском, вибили зуба мені. Щелепа болить. Зав’язували пасок на шиї, водили мене як собаку, били мене, казали: «бандерівець», «майданутий». Щодня вони приходили й сміялись.
Там були й інші люди – луганчани. Вони порушили комендантську годину, їм ребра ломали, катували.
Вони говорили: «Нам не треба ніякої України, ми хочемо бути вільними». Я з ними не говорив, бо вони на мене наїжджали, казали, що у всьому винен Майдан.
Сидів у камері, там був голий бетон, сиро й темно, холодно. А я в самій футболці. Я не спав майже – ходив. Купатись нас не водили, не було й туалету. Стояла фляжка – і все…
У підвалі постійно чути було, як щось бухає».
Обмін волею
У полоні Ігор пробув рівно два тижні. На 12-й день полону його поневолювачі стали розпитувати, чи був хлопець на Майдані, в якій сотні. І вже за два дні його вдалось обміняти – на полонених українськими військовими терористів. Поки Ігореві робили тимчасові документи, він жив з «айдарівцями».
«Згадала! Саймон! – «Віночок» пригадала «позивний» Ігоря. – Ми познайомились на Грушевского, біля Лобановського. Він любив співати, але знав лише по одному куплету з пісні!».
Віночок і Саймон розглядають фото із Майдану.
«Що робитимеш далі, хлопче?
- Поїду додому, треба ж далі жити. Нове життя в мене – робота і таке інше. А ще я планую сюди повернутись – як волонтер, – вже наступного дня ділився зі мною своїми планами Ігор. Він протягує мені папірця зі списком того, що треба привезти батальйонівцям».
Ми сидимо на подвір’ї, коли військові привозять полонених – з того боку війни. Терористи. Є кавказці. Але попри все вони – теж люди. Людський обмін тут уже поставлений на конвеєр. Проте це одна з небагатьох гарантій, що полонені з обох боків повернуться живими.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: У Львівській області додому ...
Наступна новина: Медики Тернополя працюють у ...
Преимущества восстановления после COVID-19 в санатории «Золотой берег»
Як обрати ідеальний крем під очі?
Облачный майнинг стал проще: инновационный способ MAR Mining увеличить криптовалютное богатство
Почему стоит взять кредит без поручителей?
Зачем нужно знать прогноз погоды заранее?
Визначні місця Львова: ТОП-5