«Що з рукою?» – «Та… В акацію заїхав»
«А як нам без жартів?» – каже один із наших співрозмовників Григорій, зовсім ще юний боєць із перебинтованою рукою та ногою. Зізнається, що без жартів та добрих кпинів важко було б на передовій. Нерідко саме це й рятувало від того, щоб не зірвало дах.
«Що з рукою?» – запитуємо. «Та… В акацію заїхав, – жартує він. – Отако рукою, ногою… Так і котився. А як серйозно, то слава Богу, є руки, ноги. А рани з часом затягнуться».
А ще, каже Григорій, саме на передовій усвідомив ціну справжньої дружби. Такої, коли один одному без жодних застережень спину прикривали. Такої, що не шкода за своїх і життя віддати. «Нехай краще я загину, а хлопці живими лишаться», – каже солдат.
Найбільша мрія Григорія – взяти на руки донечку-сонечко, якій зараз усього півтора рочку. Бачити, як вона росте, знати, що їй нічого не загрожує, що ніхто не прийде й не вижене його сім’ю з домівки. Знати, що вони живуть у мирній країні.
Найважче, зізнаються хлопці, було повідомляти рідним товаришів прло їхню смерть… Відчували навіть якусь провину в тому, що не зберегли їм життя.
«Я не розумію тих людей, які свідомо йдуть убивати, – розмірковує Григорій. – Бо хіба я Господь Бог, щоб вирішувати, кому жити, а кому покласти голову? Не ми давали життя людям, не нам його й забирати. Інша річ, коли постаєш перед вибором – аби тебе, або ти…»
Тата – в госпіталь, маму – в пологовий
Руслан, якого поранили під Савур-Могилою, розповів, що спочатку лежав у госпіталі в Дніпропетровську, тепер доліковується у Луцьку. «Після поранення уночі нас перевезли на невідкладну допомогу, це просто в полі, – пригадує недавні події боєць. – Там нам дуже оперативно надали першу допомогу, повиймали деякі осколки, перебинтували і – на «вертушки», потім у Запоріжжя й на Дніпропетровськ. Покаталися трохи. Забирали нас сюди переважно волонтери. Один осколок мені ще наживо витягли, а другий «сувенір» так і сидить у зап’ясті. Від мене за метрів п’ять міна розірвалася, то так зрикошетило. Врятували бронежилет і каска. А от комбата, він був за метрів три від міни, добряче зачепило».
«Та що там, затягнеться, – чуємо з іншого кутка палати голос комбата Олександра. – Голова ж на плечах лишилася».
На Руслана вдома чекає дружина з двома донечками. Молодшенька народилася якраз у ту пору, коли татка поранили. І він дуже хоче повернутися до них живим. Бачити, як підростають дітки, любити дружину. Просто жити! А для цього, переконаний, мусить забезпечити їм мирне майбутнє.
Каже, дружина його зразу розколола. Бо коли вже був у Дніпропетровську, у телефоні почула, як близько машини їздять. «Ти де?» – запитала. «На полігоні», – збрехав Руслан. І лише коли кохана натиснула, зізнався, що «зачепило трохи».
На шиї в Руслана – два хрестики й іконка Божої Матері. То його обереги, яких ніколи не знімає. Бо вірить, що саме вони й щира молитва рідних захистили його від смерті.
Кожний день – як «російська рулетка»
Про те, що відбувалося там, хлопці говорять неохоче. Одразу смутніють навіть найвеселіші балагури. Однак кажуть – страшно не було. Бо… звикли вже до обстрілів і до того, що кожний день для них був як «російська рулетка»: влучать чи не влучать? В один голос кажуть, що не боялися, бо поряд були хлопці, з якими один одному спини прикривали. А на запитання, чого найбільше бракувало на передовій, відповідають: «Питної води».
«Та що там, нормально ми жили на блок-посту, – приєднується до розмови Василь. – Пельменів із шашликами не було, але й не голодували. Ми хлопці не балувані. Звісно, іноді й скрутно доводилося, надто тим, хто на передовій. Але то таке...»
Про начальника луцького гарнізонного військового госпіталю Олександра Хоменка поранені солдати дружно кажуть: «Він нам – як батько. Нема такого дня, щоб не заглянув у палату. Заходить, жартує з хлопцями, цікавиться у кожного, як справи. Побільше б таких, як він».
Медсестра Надія Воробей на те, що додалося роботи, не нарікає. Як і решта її колег. Бо нині такий час. «У мирний час у відділенні людей 50–60 лікується, – каже Надя. – Нині понад 80. І ще на поповнення очікуємо. Але головне – щоб хлопці одужували».
Загалом щодня на перев’язки в госпіталі йде приблизно півкілометра бинта. «І трилітровий слоїк зеленки!» – додає жартівник Григорій.
«Чи бувають у вас тут свята, чи є якісь розваги?» – запитуємо. «А в нас тут щодня свято! – знов усміхається Григорій. – Бо – живі! А якщо серйозно, то, звісно, є. Минулого тижня святкували день народження мого товариша по палаті. Навіть з тортом і свічками! А днями волонтери концерт нам зорганізували».
Виконувач обов’язків начальника хірургічного відділення Максим Байчук (начальник відділення нині у відрядженні на сході разом із групою луцьких лікарів – рятує життя на передовій), зауважує: «Роботи в нас, звичайно, побільшало. Десь відсотків на 150. Це і забезпечення медикаментами, і організація роботи. На першому плані – робота з хворими: перев’язки, огляди, коригування лікування, консультування з різними спеціалістами, щоб надати допомогу в рамках можливостей нашого госпіталю, аби забезпечити і лікувальний ефект, і реабілітацію. Роботу побудовано таким чином, що хірургічне відділення дорозгорнуто, тобто і терапевтичне відділення у нас, по суті, зараз є хірургічним. Медикаментами відділення повністю забезпечене, перебоїв із постачанням не виникає».
Усе під контролем!
Дуже важливою для солдатів є не лишень медикаментозна, а й психологічна допомога. Адже душевні рани, як відомо, іноді гояться повільніше, ніж тілесні.
«Хто готовий спілкуватися, той сам до мене звертається, – каже психолог госпіталю Олена Маркевич. – Звісно, ті, хто щойно поступив, мусять ще адаптуватися. Специфіка роботи психолога в тому, що тут силою не подієш і за руку не приведеш на прийом. Людина має сама до цього «дозріти». Спілкуюся з колегами, раджуся, як допомогти цим хлопцям, допомагають і волонтери-психологи».
Найчастіше пацієнти скаржаться на нічні жахіття, багато хто не може змиритися, прийняти те, що довелося пережити. «Намагаємося вивести їх з цього стану, – каже пані Олена. – Для мене в роботі з такими пацієнтами зараз усе нове, як і для моїх колег. Бо ніхто не був готовий до цього. Але те, що бійці, які повернулися із зони АТО, потребують допомоги не лише медикаментозної, а й психологічної, це стовідсотково».
Рідним солдатів психолог радить бути терпеливими, готовими вислухати і спілкуватися, дарувати їм якнайбільше позитивних емоцій. Але не бути нав’язливими. А от м’яка турбота їм зараз дуже потрібна.
Не оминули ми цього дня й кухні. Заклопотані дівчата-господиньки поралися біля величезної плити з багатьма баняками-каструльками. Усе тут кипіло: і робота, і обід. Забезпечення продуктами у госпіталі просто шикарне. Бо окрім того, що постачають у госпіталь, смаколики несуть і небайдужі лучани, усім хочеться побалувати захисників смачненьким, аби швидше одужували. Так що холодильники, кажуть дівчата, насилу зачиняються.
Зарядившись позитивом, ідемо в кабінет до начальника госпіталю – полковника медичної служби, заслуженого лікаря України Олександра Хоменка.
«Дуже хочеться, щоб ця війна припинилася, – каже він. – Звісно, ми готові працювати. Але ліпше – у мирний час. Нині завдяки благодійним організаціям, бізнесменам питання з ліками навіть не стоїть. Десь хтось заявляв, що поранені купують ліки за свої гроші. То я хочу сказати, що це цілковита брехня. Нема в нас такого! Просто комусь було вигідно створити цю напругу. У нас операції відбуваються вчасно, ніхто не лежить і не кричить від болю. Усе під контролем».
І тут направду все під контролем. Бо хіба може бути інакше там, де працюють справжні професіонали й щирі патріоти?..
Оксана ГОЛОВІЙ, Інна СЕМЕНЮК
Апарату МРТ у госпіталі – бути!
Волонтери розпочали роботу із збору коштів на апарат МРТ для Луцького гарнізонного військового госпіталю. Адже це набагато прискорило б у часі діагностику. «Уявіть собі: поранений із переломом руки чи ноги. Веземо його у міську, обласну, в онкодиспансер на діагностику, – пояснює Олександр Хоменко. – Звісно, у жодному із лікувальних закладів нам не відмовили, усіх приймають на обстеження. До того ж усе вирішується у максимально короткий термін телефонним дзвінком. Не маю жодної інформації, що хтось із фахівців узяв за це гроші. Але є інший бік медалі: треба цього пораненого повантажити в машину, протрясти в інший кінець міста й назад… Самі розумієте, як для нього це «приємно». Окрім того, що це додаткове навантаження на цивільні заклади, це й незручності для нас. Бо нині наш автомобіль постійно в роботі: ми або до себе поранених забираємо, або відвозимо у Рівне чи Львів. А коли ми мали б свій апарат, свого фахівця, це дуже спростило і пришвидшило роботу. Сподіваюся, що спільними зусиллями нам це вдасться».
Реквізити для перерахування коштів на апарат МРТ для Луцького військового шпиталю
Картка у Приватбанку
5168 7420 1686 1621 – гривня;
5168 7420 16 86 1613 – долари США%
5168 7420 1686 1605 – євро.
Отримувач: Ариванюк Наталія Анатоліївна
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: В Чернівецькій області ...
Наступна новина: Луцьк обмінюється досвідом ...
Современные технологии для восстановления культи зуба
Почему стоит купить Futar, материал для регистрации прикуса?
Переваги стоматологічної клініки Слален у Києві
Чому важливо вчасно звертатися до жіночого лікаря?