– У нас справді багато спільного, – почав поет-батько Петро Коробчук. – Обидва пишемо, обидва – музиканти. У дитинстві я малював, мав талант до живопису, але не розвинув його. Згодом ці здібності успадкував син Тарас. У селі з’явився вчитель, який набрав зо п’ятдесят школярів навчати гри на баяні. З тієї групи я один став баяністом: закінчив культосвітнє училище за такою спеціальністю. Грав колись, тепер ні, бо моє життя – література. А Павло починав із піаніно. Півтора року ходив до музичної школи. Коли у нього змінилася вчителька, син категорично заявив: «Більше туди не піду». Але самотужки опанував гітару й ударні інструменти.
– А звідки вдома така велика бібліотека? – запитав батька Павло Коробчук.
– Ще шестилітнім я записався у шкільну бібліотеку і до восьмого класу все в ній перечитав. Потім мене пускали у всі дорослі: таким ненаситним був, – згадує пан Петро. – Дуже багато читав і вже тоді почав збирати власну бібліотеку. Передусім я читач. Людина, яка читає, живе набагато довше, бо то як зайти на кухню й приготувати самому поїсти. Відчуваєш смак, знаєш, скільки й чого покласти в ту чи ту страву. Організм тоді не спить – працює.
Пам’ятаю, як купив першу грубу книжку. У селі був магазин і в ньому стенд із книжками. В 1960-х роках мало хто їх купував, та й батьки мої були бідні. Але тоді я придбав Толстого… Коли вчився у Луцьку, там уже книгарень було більше. Усі гроші витрачав на книжки. Батьки за це сварили, я навіть у віршах те описував.
До речі, під час зустрічі пан Павло багато іронізував і змушував аудиторію щиро сміятися. Навіть коли розповідав про геть невластиву для поета роботу на будівництві, а свого часу він жив із сім’єю у Києві й багато літ працював (чи точніше заробляв, аби утримати родину) вантажником, шліфувальником, теслярем-бетонярем, різноробочим, монтажником, – навіть тоді жартував.
– А уяви собі, Павле, що в тебе інший батько, – зненацька мовив пан Петро до сина, не щадячи запитанням. – Став би ти таким, як є?
– Ні, не став би, – впевнено відповів молодший Коробчук. – Я виріс у спальному районі на краю Луцька. Там була доволі хуліганська школа, то якби не батькова бібліотека й виховання, певно, хуліганив би і я, – щира Павлова відповідь змусила зал розсміятися.
– Певний час ми жили в Броварах біля Києва – я, дружина і двоє синів, – додав Петро Коробчук. – Лопата, носилки, бетон, цегла, життя в гуртожитку… До речі, там я написав багато віршів, за що вдячний цьому місту. А за те, що став літератором, найбільше завдячую відомому письменнику Сашкові Ірванцю. З ним дружимо з 1986 року. Якось він повідомив, що є вакансія літредактора в журналі «ПіК». Я довго думав, – зізнався пан Петро і знову зіронізував: – Ото кинь лопату, а ради чого? Я ж не маю філологічної освіти. Взагалі не маю вищої освіти! – неабияк здивував. – Сподіваюся, на старвік здобуду, – хитро посміхнувся. – Так потрапив до журналу «ПіК», бо мав інтелект, був начитаний, орієнтувався у мові й літературі. Тоді ходив у київські видавництва, мені давали купи книжок. Писав на дві-три з них рецензії і таким чином на халяву збагатився, – пожартував. – На цій бібліотеці виростав і Павло.
– А як батько ставиться до синової популярності? –
прозвучало запитання з залу. Петро Коробчук відповів на нього доволі відверто.
– Я не рівняюся до слави Павла і радий, що він такий. Ми обоє раді, що є абсолютно різними поетами, – уточнив. – Ніколи не вчив сина, як треба писати, лише як не писати. Все інше він осягнув сам. Бог дав йому більше іскри та вогню, хоча я досі редагую всі його вірші.
До слова, Петро Коробчук уже десять років працює літературним редактором луцького видавництва «Твердиня».
– Сподіваюся, син не вкаже мені на двері й не скаже: «Досить мої вірші редагувати!» – сміючись додав старший Коробчук. – Приємно, що він мені довіряє… Насправді Павло в літературі – авторитет для мене. Якщо виникає бажання поставити під віршами поетів своє прізвище, то це означає – «мій» поет. Під багатьма речами Павла я хотів би підписатися…
ПРО ТЕ, ЯК ВОНО, БУТИ ПОЕТОМ В НАШ ЧАС?
Поет-батько:
– Молодим колись було легше, бо могли дописувати в районну газету. П’ять-шість публікацій – це як тепер третю книжку видати! Колись вчителька української мови зайшла в клас і каже: «У газеті постійно друкується Петро Коробчук», дивиться на мене, мовляв, не знаєш, хто це? Тоді мені було соромно, бо досі не зізнавався, що то я. А зараз що? Ну, пишу. Погане хіба роблю? Це нормальна річ для людини, яка тим живе…
Поет-син:
– Коли пишеш, то іноді це сильна емоційна розрядка і треба відходити, приміром, віджиматися від підлоги… Буває, підходиш розрахуватися в маршрутці за проїзд, несподівано зринає в думці «два п’ятдесят» і пішла фантазія… Тоді теж себе стримую, щоб десять хвилин не стояти, вірш у думках не писати…
За цими словами зал голосно зааплодував. Бо якщо «два п’ятдесят» може стати першою фразою вірша, то перед нами – справжні поети. Здоров’я їм і творчого натхнення!
CіД-ІНФО
Петро Коробчук – український поет, перекладач і літературний критик, з 2004 року живе і працює у Луцьку. Народився 14 лютого 1956 року в селі Покащеві Ківерцівського району Волині. Автор шести поетичних збірок, а також численних публікацій. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя (2005 р.) та Літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2013 р.). Член Спілки письменників України (з 2005 р.) та Асоціації українських письменників (з 1997 р.).
Павло Коробчук – український поет, публіцист і музикант. Живе й працює в Києві. Народився 12 липня 1984 року в Луцьку. Навчався на відділенні сходознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Грає на барабанах у гурті «Райдо». Автор десяти книг, лауреат багатьох літературних конкурсів. Дружина Оксана Коробчук працює виконавчим директором мистецького об’єднання «Остання барикада».
Жанна КУЯВА
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Бойова реліквія ...
Наступна новина: Буковина: на Сторожинеччині ...
Чому вуличні стовпчики та ліхтарні стовпи потрібно обирати надзвичайно уважно?
Критерії вибору автоматичних вимикачів Промфактор
Преимущества вентиляции в частном доме
Wellness value and effect of massage procedures