Через два роки виш дістав статус національного. А у 2012-му його перейменували у Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки. Того ж року Коцана вдруге було обрано ректором. Університет почав активно розвиватися, відкривалися спеціальності, налагоджувалася співпраця з міжнародними структурами та інвесторами. Працівники університету відверто зізнавалися: у цьому першочергова заслуга Коцана…
Втім, незнайомим волинянам лишається інший бік життя Ігоря Коцана. Тож «Сім'я і дім» вирішила ближче познайомитися з ректором, завітавши до нього додому.
ЗА СОЮЗУ РЕКТОРОМ НЕ БУВ БИ
Перший, хто зустрів у заміському будинку Коцанів, – їхній кількамісячний пес. Хоч оголошення на паркані просило бути обережним, все, чого хотіла собака, аби її погладили й побавилися.
Від грайливого пса нас рятує господар. Ігор Коцан запрошує у великий смерековий будинок у стилі кантрі. Направду неочікувано. Ректор розповідає, що задум збудувати саме такий дім виник невипадково, адже він з дитинства захоплюється темою Дикого Заходу. Тож вирішив втілити мрію. Процес будівництва контролював особисто, сам продумував деталі інтер'єру.
Ігор Ярославович демонструє свою невеличку, але дуже цінну колекцію ковбойських капелюхів, одягу і спорядження. Коли приміряє вбрання, яке купував у Чикаго, очі аж світяться дитячою радістю. До слова, зв'язок з Америкою у нього невипадковий, адже там поховані двоє його дідусів, які свого часу втекли з України, коли наступали «совєти».
– У цьому будинку наша сім'я проводить вік-енди. Тут у кожного є своя кімната, лазня, достатньо місця, аби приймати гостей. І атмосфера гарна, – розповідає він. – Але більшість часу ми живемо у квартирі в центрі міста. Це зручно, близько до роботи, до школи, та й із сином займаються педагоги і тренери.
Спілкуємося про роботу. Про неї, здається, ректор може говорити годинами. Посада зобов'язує багато часу віддавати університету, зокрема і вільного. Але ні сам Ігор Ярославович, ні його рідні не нарікають. Хоча чоловіка й тата вдома часом можна дочекатися тільки на ніч.
– Оскільки робота відбирає надто багато часу і сил, я дуже ціную ті моменти, коли є нагода побути вдома з сім'єю, – зізнається ректор. – Ще не ночував на роботі, хоч маю диван у робочому кабінеті. Та навіть удень ніколи його не використовував. Треба тримати ритм. Так, на науку часу інколи бракує… Але не можна організовувати роботу вишу і водночас бути кращим науковцем. Зараз думаю, як знайти кошти, відремонтувати корпуси і гуртожитки, як прожити новий навчальний рік... Головне - створити найкращі умови для наукової роботи. Для мене саме це пріоритет, а не бажання бути найкращим науковцем. Хоча й науковою роботою теж займаюся. У мене захистилося вже сім кандидатів наук, готуються до захисту два доктори наук. На кафедрі мене майже не бачать, та своє викладацьке навантаження маю.
Ігор Ярославович зауважує: якби йому випало бути ректором університету в радянські часи, то просто не зміг би обіймати таку посаду. Не ті, мовляв, можливості для розвитку й пошуку інвестицій, грантів. І, слава Богу, що ті часи закінчилися, каже він. Мовляв, раніше ходили на роботу, щоб отримувати зарплату, а зараз треба працювати, щоб заробляти гроші.
– Знаю, що відрізняюся від своїх попередників, які більше уваги приділяли науці, а не розвитку самого університету, – ділиться думками ректор. – Попередні ректори теж робили максимум для університету, залежно від умов, в яких перебували. Що більше знаєш – то більше розумієш.
ПЕРЕПЛУТАЛИ В ПОЛОГОВОМУ
Від розмов про роботу переходимо до розповідей про дитинство. Народився майбутній ректор у селі на Львівщині. Батько два роки тому помер, а мама мешкає разом із сестрою Ігоря Ярославовича у селі Лішні біля Дрогобича. Сам ректор на малій батьківщині буває рідко, та й Луцьк за ці роки для нього став рідним.
Виявляється, більше двох років Ігор Коцан жив у чужій родині. Сюжет кіношний: його випадково переплутали у пологовому з іншою дитиною.
– Визначили за зовнішністю. Довго домовлялися і врешті вдалося помінятися. Сам цього не пам'ятаю, лише з розповідей батьків, – зізнається ректор. – Коли мама приїхала мене забирати, я всім помахав рукою, сказав «па-па» – і пішов до справжніх батьків. А той хлопчик дуже плакав…
Хтозна як склалася б доля, якби батьки не відчули, що виховують чужу дитину… Сам Ігор Коцан каже, що своє життя творив самостійно. Уже в 15 років почав заробляти на життя. Батьки не балували, і розраховувати на їхню матеріальну підтримку було не варто.
– Я народився у сім'ї інтелігентів. Крім мене, батьки виховували ще брата і сестру. Мама була завідувачем дитсадка, тато – заступником директора школи. Звичайна тогочасна сім'я, яка жила від зарплати до зарплати. – пригадує він. – І під час навчання в університеті, і потім сам заробляв. Отримував стипендію як найкращий спортсмен, професійно грав футбол, за це мені платили. Крім того, щоліта підробляв у будзагонах і мав додатково 3–5 тисяч рублів. За цілий рік батько з мамою стільки не заробляли. Сам купив собі машину. Батьки мені сказали: або ти приїздиш і нам допомагаєш, або ми грошей тобі не даватимемо. Я не хотів їхніх грошей, тому старався всього досягати сам.
У СІМ'Ї КОЦАНІВ УСІ ЛІДЕРИ
Нашого товариства побільшало: приїхала дружина Лілія з 15-річною донечкою Соломією і 4-літнім сином Данилком. Ігор Ярославович знайомить нас і відразу наголошує: ці люди – його найбільша цінність. З Лілією вони знайомі уже півжиття. Симпатія виникла давно, але шлях до створення щасливої сім'ї був нелегкий, зізнаються обоє.
– Від цієї симпатії з'явилася Соломійка. Але обставини складалися так, що ми не могли створити тоді сім'ю, – розповідає Лілія Миколаївна. – І вже після мого розлучення у наших з Ігорем планах з'явився Данилко. Але тепер ми разом назавжди. І по-справжньому щасливі.
У Ігоря Коцана є старший син Роман від першого шлюбу. Він уже дорослий, має свою сім'ю. Живе і працює у Словаччині. І хоча з ним тепер бачиться рідко, та за сина вболіває.
– Старший син уже став на ноги, тепер моє завдання – дати все найкраще своїм меншим дітям, – пояснює Ігор Ярославович. – Мені 54 роки, а відчуваю себе на 33. Я і далі молодий – у мене ж щойно син родився! Та й спосіб життя у мене такий. Старість – це щось далеке. Людину вирізняють три речі: кохання, переконання і дружба.
Цікаве спостереження: про свої стосунки Ігор Ярославович та Лілія Миколаївна спокійнісінько говорять у присутності дітей. Данилко, звісно, нічого ще не розуміє, і поки ми балакаємо про життя, бавиться поряд.
А от Соломія додає:
– Наша сім'я дуже весела і дружна. Ми постійно жартуємо, підколюємо одне одного. А головне – розуміємо з півслова, – каже вона.
Коцани розповідають, що обожнюють подорожувати, навіть якщо це звичайнісінька поїздка на гриби чи риболовлю. Люблять приймати у себе гостей, а це буває нерідко. У такі дні готувати часто береться сам Ігор Ярославович. Дружина і донька підтверджують: кулінарні експерименти ректора завше успішні й дуже смачні. Чого лише варта дичина у меду або заєць з білими грибами, наголошує дружина.
– У нас в сім'ї всі лідери. Ігоря Ярославовича змусити до чогось практично неможливо, якщо він цього не хоче. Ми знаємо один одного і сприймаємо такими, якими є. А ще він постійно дарує мені квіти. Ну як не любити такого чоловіка?
– Головний у нас – Данило, – додає Ігор Ярославович. – До нього усі прислухаються. І найважливіші рішення приймаає саме він.
…Розмова у теплій атмосфері затягнулася допізна. Домовилися ще колись отак зустрітися і продовжити. Ділитися сімейними радощами Коцани вміють. Усім би так.
Ірина КАЧАН
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: На Волині триває операція ...
Наступна новина: Троє іноземних військових ...
Зачем заказывать печать визиток у профессионалов?
Найти честного адвоката в Киеве: основы и советы
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві