Через два роки виш дістав статус національного. А у 2012-му його перейменували у Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки. Того ж року Коцана вдруге було обрано ректором. Університет почав активно розвиватися, відкривалися спеціальності, налагоджувалася співпраця з міжнародними структурами та інвесторами. Працівники університету відверто зізнавалися: у цьому першочергова заслуга Коцана…
Втім, незнайомим волинянам лишається інший бік життя Ігоря Коцана. Тож «Сім'я і дім» вирішила ближче познайомитися з ректором, завітавши до нього додому.
ЗА СОЮЗУ РЕКТОРОМ НЕ БУВ БИ
Перший, хто зустрів у заміському будинку Коцанів, – їхній кількамісячний пес. Хоч оголошення на паркані просило бути обережним, все, чого хотіла собака, аби її погладили й побавилися.
Від грайливого пса нас рятує господар. Ігор Коцан запрошує у великий смерековий будинок у стилі кантрі. Направду неочікувано. Ректор розповідає, що задум збудувати саме такий дім виник невипадково, адже він з дитинства захоплюється темою Дикого Заходу. Тож вирішив втілити мрію. Процес будівництва контролював особисто, сам продумував деталі інтер'єру.
Ігор Ярославович демонструє свою невеличку, але дуже цінну колекцію ковбойських капелюхів, одягу і спорядження. Коли приміряє вбрання, яке купував у Чикаго, очі аж світяться дитячою радістю. До слова, зв'язок з Америкою у нього невипадковий, адже там поховані двоє його дідусів, які свого часу втекли з України, коли наступали «совєти».
– У цьому будинку наша сім'я проводить вік-енди. Тут у кожного є своя кімната, лазня, достатньо місця, аби приймати гостей. І атмосфера гарна, – розповідає він. – Але більшість часу ми живемо у квартирі в центрі міста. Це зручно, близько до роботи, до школи, та й із сином займаються педагоги і тренери.
Спілкуємося про роботу. Про неї, здається, ректор може говорити годинами. Посада зобов'язує багато часу віддавати університету, зокрема і вільного. Але ні сам Ігор Ярославович, ні його рідні не нарікають. Хоча чоловіка й тата вдома часом можна дочекатися тільки на ніч.
– Оскільки робота відбирає надто багато часу і сил, я дуже ціную ті моменти, коли є нагода побути вдома з сім'єю, – зізнається ректор. – Ще не ночував на роботі, хоч маю диван у робочому кабінеті. Та навіть удень ніколи його не використовував. Треба тримати ритм. Так, на науку часу інколи бракує… Але не можна організовувати роботу вишу і водночас бути кращим науковцем. Зараз думаю, як знайти кошти, відремонтувати корпуси і гуртожитки, як прожити новий навчальний рік... Головне - створити найкращі умови для наукової роботи. Для мене саме це пріоритет, а не бажання бути найкращим науковцем. Хоча й науковою роботою теж займаюся. У мене захистилося вже сім кандидатів наук, готуються до захисту два доктори наук. На кафедрі мене майже не бачать, та своє викладацьке навантаження маю.
Ігор Ярославович зауважує: якби йому випало бути ректором університету в радянські часи, то просто не зміг би обіймати таку посаду. Не ті, мовляв, можливості для розвитку й пошуку інвестицій, грантів. І, слава Богу, що ті часи закінчилися, каже він. Мовляв, раніше ходили на роботу, щоб отримувати зарплату, а зараз треба працювати, щоб заробляти гроші.
– Знаю, що відрізняюся від своїх попередників, які більше уваги приділяли науці, а не розвитку самого університету, – ділиться думками ректор. – Попередні ректори теж робили максимум для університету, залежно від умов, в яких перебували. Що більше знаєш – то більше розумієш.
ПЕРЕПЛУТАЛИ В ПОЛОГОВОМУ
Від розмов про роботу переходимо до розповідей про дитинство. Народився майбутній ректор у селі на Львівщині. Батько два роки тому помер, а мама мешкає разом із сестрою Ігоря Ярославовича у селі Лішні біля Дрогобича. Сам ректор на малій батьківщині буває рідко, та й Луцьк за ці роки для нього став рідним.
Виявляється, більше двох років Ігор Коцан жив у чужій родині. Сюжет кіношний: його випадково переплутали у пологовому з іншою дитиною.
– Визначили за зовнішністю. Довго домовлялися і врешті вдалося помінятися. Сам цього не пам'ятаю, лише з розповідей батьків, – зізнається ректор. – Коли мама приїхала мене забирати, я всім помахав рукою, сказав «па-па» – і пішов до справжніх батьків. А той хлопчик дуже плакав…
Хтозна як склалася б доля, якби батьки не відчули, що виховують чужу дитину… Сам Ігор Коцан каже, що своє життя творив самостійно. Уже в 15 років почав заробляти на життя. Батьки не балували, і розраховувати на їхню матеріальну підтримку було не варто.
– Я народився у сім'ї інтелігентів. Крім мене, батьки виховували ще брата і сестру. Мама була завідувачем дитсадка, тато – заступником директора школи. Звичайна тогочасна сім'я, яка жила від зарплати до зарплати. – пригадує він. – І під час навчання в університеті, і потім сам заробляв. Отримував стипендію як найкращий спортсмен, професійно грав футбол, за це мені платили. Крім того, щоліта підробляв у будзагонах і мав додатково 3–5 тисяч рублів. За цілий рік батько з мамою стільки не заробляли. Сам купив собі машину. Батьки мені сказали: або ти приїздиш і нам допомагаєш, або ми грошей тобі не даватимемо. Я не хотів їхніх грошей, тому старався всього досягати сам.
У СІМ'Ї КОЦАНІВ УСІ ЛІДЕРИ
Нашого товариства побільшало: приїхала дружина Лілія з 15-річною донечкою Соломією і 4-літнім сином Данилком. Ігор Ярославович знайомить нас і відразу наголошує: ці люди – його найбільша цінність. З Лілією вони знайомі уже півжиття. Симпатія виникла давно, але шлях до створення щасливої сім'ї був нелегкий, зізнаються обоє.
– Від цієї симпатії з'явилася Соломійка. Але обставини складалися так, що ми не могли створити тоді сім'ю, – розповідає Лілія Миколаївна. – І вже після мого розлучення у наших з Ігорем планах з'явився Данилко. Але тепер ми разом назавжди. І по-справжньому щасливі.
У Ігоря Коцана є старший син Роман від першого шлюбу. Він уже дорослий, має свою сім'ю. Живе і працює у Словаччині. І хоча з ним тепер бачиться рідко, та за сина вболіває.
– Старший син уже став на ноги, тепер моє завдання – дати все найкраще своїм меншим дітям, – пояснює Ігор Ярославович. – Мені 54 роки, а відчуваю себе на 33. Я і далі молодий – у мене ж щойно син родився! Та й спосіб життя у мене такий. Старість – це щось далеке. Людину вирізняють три речі: кохання, переконання і дружба.
Цікаве спостереження: про свої стосунки Ігор Ярославович та Лілія Миколаївна спокійнісінько говорять у присутності дітей. Данилко, звісно, нічого ще не розуміє, і поки ми балакаємо про життя, бавиться поряд.
А от Соломія додає:
– Наша сім'я дуже весела і дружна. Ми постійно жартуємо, підколюємо одне одного. А головне – розуміємо з півслова, – каже вона.
Коцани розповідають, що обожнюють подорожувати, навіть якщо це звичайнісінька поїздка на гриби чи риболовлю. Люблять приймати у себе гостей, а це буває нерідко. У такі дні готувати часто береться сам Ігор Ярославович. Дружина і донька підтверджують: кулінарні експерименти ректора завше успішні й дуже смачні. Чого лише варта дичина у меду або заєць з білими грибами, наголошує дружина.
– У нас в сім'ї всі лідери. Ігоря Ярославовича змусити до чогось практично неможливо, якщо він цього не хоче. Ми знаємо один одного і сприймаємо такими, якими є. А ще він постійно дарує мені квіти. Ну як не любити такого чоловіка?
– Головний у нас – Данило, – додає Ігор Ярославович. – До нього усі прислухаються. І найважливіші рішення приймаає саме він.
…Розмова у теплій атмосфері затягнулася допізна. Домовилися ще колись отак зустрітися і продовжити. Ділитися сімейними радощами Коцани вміють. Усім би так.
Ірина КАЧАН
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: На Волині триває операція ...
Наступна новина: Троє іноземних військових ...
Преимущества быстрых займов на карту онлайн
Український бренд дизайнерського одягу CAT ORANGE
Talvi Ukraine объявляет грандиозные скидки на Black Friday
Коли потрібна термінова консультація педіатра?
Услуга "Семейный водитель": Ваше спокойствие и безопасность ваших детей