Антон сидів на дивані, розгублено кліпаючи очима. Мовчки. Бо знав: коли Інна отак безперебійно цокотить, то встрявати у цей монолог – собі шкодити. А ще він був упевнений, що той черговий «бзік» коханої за два-три дні мине. Адже так було завжди: вона на щось образиться, втече до батьків, а потім, угамувавшись, «повівшись» на його вибачення-квіти-подаруночки, вертається в їхнє, хай і винаймане, але таке затишне гніздечко. Тому й не панікував.
Коли за дружиною голосно грюкнули двері, а таксі від'їхало від під'їзду, десь коло серця млосно закрутив якийсь черв'ячок чи то провини, чи то тривоги... Але Антон знав чудовий рецепт притлумлення отого ненависного черв'ячка.
«Алло, Максе, усі в зборі? Скоро буду, гульнемо...» – жваво торохтів у слухавку, вже натягуючи куртку.
Загуляв Антон на днів зо три. А може, й чотири. Хто ж їх рахував?
Якогось похмільного ранку, подивившись у дзеркало на неголену мармизу, зловив себе на думці: «Пора уже Інку в сім'ю повертати. А то у хаті бардак, холодильник порожній...»
Його сумні та невеселі роздуми перервав різкий дзвінок у двері. «Як серпом по... – бурчав, човгаючи в коридорчик. – Дідько! А раптом то Інка?! Оце зараз буде нотацій...»
Однак за дверима стояв кур'єр. Байдуже передав якогось папірця, змусив підписатися в отриманні й так само байдуже почалапав далі. А Антон стояв на порозі й витріщався на той папірець. Бо раптом майже фізично відчув, як шматок паперу руйнує його персональний всесвіт. Просто розбиває на тисячі дрібних уламків, яких уже, як той пазлик, докупи не збереш. То було повідомлення про судове засідання з приводу розірвання шлюбу.
...Їх розлучили швидко. Бо ніхто не мав ні до кого претензій. Інна забрала малого й переїхала до своїх батьків, Антон – до своїх. Обом треба було вчитися жити по-новому. Йому – щодня згадуючи, як смачно пахнув її борщик з усякої-всячини (ні-ні, мама теж смачно готує, але Іннин завше був, як він жартував, приправлений любов'ю). Їй – щодня пояснюючи синові, чому вони тепер живуть в однієї бабусі, а татко – в іншої (от як сказати трирічному малюкові, як йому пояснити, що вони вже – не сім'я?!)
І обоє, засинаючи в різних кінцях міста, вже не раз думали, що погарячкували. Але ні Антон, ні Інна першого кроку робити не хотіли. Клята гордість!
Він тепер не засиджувався допізна з друзями, хоч уже нібито й мав на це повне право. Просто ці посиденьки якось втратили для нього смак. Хлопці тільки біля скроні пальцями крутили. А Макс якось обмовився: «Чуєш, старий, ти може, вже помирився б з Інкою. А то несила дивитися, як ти себе їси». І Антон вирішив плюнути на ту свою дурну гордість та спробувати помиритися з дружиною. Бо ж, окрім того, шалено скучав за сином.
...Того ранку, коли він репетирував перед дзеркалом свою розмову з Інною, у двері подзвонили. «Може, кохана?» – блискавкою майнула думка. За хвилину Антон сидів на канапі, витріщаючись на папірець, який знову кроїв його життя. Повістка до військкомату...
Про те, що Антон воює на сході, Інна дізналася від його мами. Випадково зустрілися у супермаркеті. Перед очима все поплило... Того вечора вона довго сиділа, обнявши їхній альбом зі світлинами. Прокручувала у пам'яті спогади про щасливі миті подружнього життя. Адже вони були! «Чого ж ми такі гарячі, чого ж життя собі й дитині кроїмо?» – ковтаючи сльози, тремтливими пальцями шукала у пам'яті телефона Антонів номер. Дякувати Богові, виклик іде. «Слухаю, кохана...» – пошепки відповів. «Милий, тільки виживи, благаю, – захлиналася слізьми вона. – Заради мене і сина. Я обіцяю – ми чекатимемо. А коли повернешся, спробуємо знов стати сім'єю. Ти не проти?»
Звісно, він був не проти. Серце співало у такт кулям, що свистіли над головою. Але нині вони його не лякали. Бо там, удома, на нього, крім мами, чекає кохана з сином!
Раптом щось ужалило за руку, за ногу, запекло у грудях... Невже?! Невже він знову запізнився жити?..
...Із мороку забуття його висмикнув яскравий пучок світла і... шепіт наймилішого в світі голосу. Поволі розклепив повіки. Інна стояла на колінах. «Тільки живи... Благаю, тільки живи...» – шепотіла безугаву, ковтаючи сльози.
«Гаразд, але тільки за умови: жодних кухонних воєн», – силкуючись усміхнутися, прошелестів пошерхлими вустами. «Ні, не так. Більше жодних воєн», – і вона вперше за багато місяців ясно усміхнулася.
У шибку реанімаційної палати, гарцюючи в бабусі на руках, завзято стукотів їхній синочок...
Оксана ГОЛОВІЙ
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Луцьк: визначилися ...
Наступна новина: На Тернопіллі вуличних ...
Зачем заказывать печать визиток у профессионалов?
Найти честного адвоката в Киеве: основы и советы
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві