Того серпневого вечора вперше за літо вжалила бджола: нахабно, крізь рукав. Але попекло трошки – і все. "О-о-о, значить, вас бджоли люблять!" – сміючись, каже Веніамін Пирожик і натягує великий капелюх із сіткою.
Сашко, тримаючи в руці недогризене яблуко, допомагає батькові виносити з підсобки бідони з кормом для бджіл. Старий розливає суміш прикислого меду, води і цукру у відро, йде між вулики. Дивлячись йому вслід, Олександр Веніамінович Пирожик, перший заступник голови Волинської обласної ради, каже: "От вже й серпень надворі, бджіл годувати на зиму пора. А я за все літо тільки втретє до батьків на пасіку зміг приїхати…"
Бджоли замість "волги"
Мала батьківщина Олександра Пирожика – село Ягідне Турійського району. Коли заходиш у стару батьківську хату Пирожиків, доводиться пригинати голову – низенька дерев'яна будівля добряче осіла в землю.
– От тут я народився. До третього класу жив, аж поки у село з хутора не перебралися. А це та гасова лампа, з якою я уроки вчив! – Олександр Пирожик радіє, як доброму другові.
Зараз у хутірській хатині – склад бджолярського начиння. Одна з кімнат під стелю забита старими ковдрами і пальтами.
– Взимку тут порожньо – усе на вуликах, щоб бджоли не померзли, – коментує "екскурсію" Пирожик-старший.
Старшого Пирожика у селі звуть не інакше, як "дід Вєнька" і жартома обзивають "куркулем": у нього є свій хутір. Ще на початку 1990-х Веніаміну Пирожику вдалося викупити колгоспну пасіку, за якою доглядав багато років. Вулики у селі ставити не було де, тоді й згодилася місцина біля старої хати. А згодом, коли колгосп розпався, два гектари хутірської землі Пирожики приватизували.
– Колгосп почали розтягувати, не стало чим годувати бджіл, – пригадує Веніамін Олексійович. – Потім узагалі пасіку – під заставу, хто заплатить, той забере. Але на зборах проголосували, аби продати мені. А грошей-то нема! На майновий пай я мав шість тисяч рублів. Вісім тисяч ще треба заплатити. За ці гроші тоді можна було "Волгу" купити. "Запорожець" взагалі чотири тисячі коштував. То я напозичався тих грошей, але пасіку викупив.
Зараз бджоляр тримає дві пасіки: на одній – 150 вуликів, на другій – 80. – Маю коло чого ходити, – сміється життєрадісний дід Вєнька. – То вже думали тут меліорацію робити! А я кажу: "Ні, я перевожу пасіку! От вам так: два гектари – "запрєтна зона"! І нічого не вдіяли, мусили документацію переробляти. А тепер маю і дрова свої, і садок, і ставок, і поле, і сінокіс… Тільки от отава цього року зогнила. Вже мали згрібати, як пішли дощі. Тільки поворушили – знову дощ…
Традиційно по-селянському бурчить на погоду чоловік. Хоча й тоді посміхається: здається, нічого не може зіпсувати його доброго настрою.
Більшовики не захотіли "Німого"
Пирожики – родина пасічників. Бджіл розводили обидва діди Сашка. А ще дід Олексій, якого в селі прозивали "Німим", бо в дитинстві переніс невдалу операцію на горлі, після якої втратив голос. Німий був знатним на всю округу чоботарем. За це колись родина й поплатилася.
– Дід ще в дев'ять років глухонімим став, – розповідає депутат-свободівець. – Добротні чоботи шив. І от якось більшовики зловили одного повстанця. "Хто чоботи робив?" Німий! Ага! Але навіщо їм глухонімий "ворог народу"? То вони думали недовго – за "соучастіє" посадили жінку Німого, мою бабусю Надю. На п'ять років – в Архангельск, на лісоповал. Правда, повернулася на півроку раніше – амністували після смерті Сталіна.
– Тоді в селі взагалі мужиків не зосталося, всі по тюрмах сиділи, – дід Вєнька й собі пустився у спогади. – Жінки самі мусили поля обробляти. А в нас, навпаки, маму забрали, батька глухонімого залишили. Мені тоді було два роки. А братові Володі – всього пару місяців. Його, можна сказати, від материнської цицьки відірвали. І от малий вночі під ліжко закотиться – кричить-заходиться! А батько глухий – не чує. Мац-мац – нема дитини... Шукає, а той під ліжком уже синій від холоду. Пройшло так пару ночей – і пішов батько просити сусідку, щоб годувала, бо нема спасу.
Пройшлося по родині Пирожиків і криваве колесо польсько-українського конфлікту: бабусю Веніаміна Олексійовича Палажку поляки вбили, порубали на шматки і вкинули у колодязь, з якого родина воду брала.
У хаті Пирожиків досі зберігається дерев'яна статуетка Божої матері: у 1943-му хтось із родини знайшов її на згарищі сільської хати, знищеної поляками. Бережуть її як наочний доказ Божого дива: хата і все, що в ній було, згоріло, а фігурка – ні. Тільки на обличчі у Богоматері залишився слід від сокири, а знизу – чорна засмалена пляма.
Пасіка без спадкоємця?
Веніамін, батько Сашка, одружився з на рік молодшою Галею 1969 року. Бог дав двох синів і двох дочок: Олександра, Богдана, Олену та Антоніну.
– У нас – повна хата: дочка Тоня, зять, жінка моя, і троє внуків – внук і дві внучки, – розповідає пасічник. І уточнює: восьмеро внуків. У хлопців – по одному, в дівчат – по троє.
– Помічників не думаєте собі взяти? Важко біля стількох вуликів одному, – запитую.
– Був син Богдан у мене помічником… У Любешові школу пасічників закінчив… Але в 1995-му розбився на мотоциклі, – каже батько.
І відразу сумнішає на обличчі, тихішає голосом… Виявляється, загинув Богдан через півроку після народження свого сина. На надмогильному пам'ятнику – його весільне фото.
– То внуків до пасіки привчайте! – переводжу тему.
– Та! Як тільки одна бджола десь забжижчить, а ще якщо вжалить – всьо, ходу! – на обличчя Веніаміна Анатолійовича повертається посмішка. – Хіба, може, наймолодший онук охоту матиме, малий ще, рано казати.
Онука Леся цьогоріч вийшла заміж. А через п'ять днів після весілля чоловік поїхав не в романтичну подорож з дружиною, а в складі першого волинського батальйону територіальної оборони – у зону АТО. Впливовий дядько не став втручатися – війна є війна…
– Ще й зятя викликати у військкомат. Але поки не взяли, просто дивилися, чи "годєн". Сусіди вже піддьоргують: кажуть, що відкупив зятя за мед, – і тут не втрачає гумору Веніамін.
Пасіка
– Хоч після двох операцій на ногах, а так на весіллі в онуки витанцьовував, що ого-го! – хвалиться 69-річний дід Вєнька.
Він уже не перший рік ходить з протезами у ногах: через ревматоїдний артрит довелося замінювати суглоби на штучні. Втім, хто не знає – той і не помітить: пасічник жваво бігає між вуликами, їздить на велосипеді і навіть лазить по деревах, якщо доводиться бджолиний рій звідти знімати.
– Тільки от жінка свариться. Каже: "Куди тобі, старий!" – каже пасічник, снуючи між вуликами з відром корму та димарем.
Хто знає, чим пахне від пасічника? – Ні, не медом. Димом. Обов'язковий інструмент бджоляра – спеціальний димар, у якому тліє порохно – шматки старого трухлявого дерева.
Підвечір'я, бджоли сонні. Пасічник дмухає на них димом, ставить обережно годівницю, наливає коричневу медяну рідину. Місяць після Спаса – важлива пора. Бджолам, у яких забрали мед, треба дати корм, аби вони запасли його у сотах і змогли перезимувати. Щодня Веніамін Пирожик готує два бідони, де у воді розводить цукор і за наявності – старий прикислий мед. У середньому кожному роєві треба дати 15 кілограмів такого їдла.
– Зараз на пасіці спокійніше, – каже старий бджоляр. – Заготівля меду скінчилася, лишилося підготуватися до зими. Бо після Спаса – рукавиці до паса.
– А скільки меду збираєте за сезон?
– Один рік був такий, що 58 бідонів 25-літрових зібрав. А цього року – не дуже. З весни добре було. А як взялася посуха, то й бджоли перестали мед носити…
Повернувшись у хату, знявши бджолярський капелюх, пасічник заглядає у медогонку: "Е-е-е, та тут добра півлітра меду. Треба зцідити – буде на закуску" – каже дід.
На столі з грубих дощок, тут же, на пасіці, сіли вечеряти. На чільному місці не пляшка – тарілка меду.
Піднімаємо чарки, хтось вирішив сказати "в тему" тост: "Щоб роїлося й гулося!"
– Е, ні! – дід Веніамін аж відставив чарку. – Якщо роїться – то на користь хіба тому, хто починає пасіку розводити. А мені такого не треба. Новий рій ослабляє сім'ю. От відділились – і вже ні одна сім'я, ні інша стільки меду не нанесе. Бо вже вони не про мед думають, а про розплід. Це он як ті донецькі сепаратисті, які теж хочуть відділитися. Хто хоче собі їх забрати – тому добре. А господарству – біда…
Про це повідомили в прес-службі Волинської обласної організації ВО "Свобода"
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Івано-Франківщина: урок ...
Наступна новина: У Львівській області у ...
Преимущества восстановления после COVID-19 в санатории «Золотой берег»
Як обрати ідеальний крем під очі?
Облачный майнинг стал проще: инновационный способ MAR Mining увеличить криптовалютное богатство
Почему стоит взять кредит без поручителей?
Зачем нужно знать прогноз погоды заранее?
Визначні місця Львова: ТОП-5