Як таке служіння земному володарю, в кращому випадку, а то і володарю зла і темряви, співпадає з покликанням релігії нести мир, добро та спокій? Який погляд церкви на війну як спосіб захисту життя та добробуту людини та на війну як метод утвердження влади та вищості одного народу над іншим?
Про все це, а також про питання об’єднання українських церков на фоні Майдану та російської агресії у єдину помісну метрополію, розмова кореспондента із представниками УГКЦ, УПЦ (КП), УАПЦ та УПЦ (МП). О. Степан Сороківський (церква св. влкм. Георгія Побідоносця УПЦ (КП) вул. Чернівецька, 4)
Господь створив нас для любові і добра, але коли злі сили повстають проти добра, то його треба захищати. Адже Євангеліє каже, що не можна кидати перли перед свинями. А ці перли, то якраз і є добро, Божа благодать і мир.
Чому ж це зло повстало проти України? А воно і не зупинялось впродовж останніх десятиліть. Це ми думали, що незалежні і господарі у своїй хаті, а насправді це зло було поряд і під’їдало нас. І коли воно побачило, що Україна формується, об’єднується, живе з Богом – то й повстало. Нас пробували посварити за національними ознаками, мовними, конфесійними – але ми показали, що для існування держави України то не проблема. Нам то не заважає. Тоді ворог і пішов у наступ, коли зрозумів, що нас не пересварити.
Насправді ці питання можна було вирішити просто, у кабінетах, на переговорах, дипломатично. Але наші можновладці, які не цінували народ, цю землю, яка їх годує, постійно піддавалися спокусам, продавалися і, врешті, опинились у ситуації, коли люди вийшли відстоювати свою думку, що страшно не сподобалась ворогу.
Але за людьми стоїть правда, а за правдою – Бог. А Бога ніхто не переможе. Треба лише твердо вистояти і пережити цей етап. Як би тяжко не було нашому народу, він завжди перемагав, виживав – і зараз переможе, з Божою поміччю.
За всі помилки історії, гріхи народ повинен попросити вибачення. Так зробили німці перед усією Європою, так українці вибачились перед поляками, а поляки перед нами. І лише російський народ продовжує плекати у собі агресію і бажання поневолити інших – якраз через це, що не хоче визнати помилки історії. Вони далі творять помилки (а це слово грецькою звучить як Гріх) і не хочуть їх визнавати. І так гріх породжує гріх, а далі – жадання чужого і вбивства. Але Бог каже: «Хто взяв меч, той від меча і загине». І аж мороз пішов по тілі, коли побачив у якомусь телешоу, як російський політик закликав Путіна ввести війська в Україну, а зал стоячи довго і радісно йому аплодував. В Україні напевне такого не було б. Це страшні речі і великий гріх, який буде спокутувати весь російський народ.
Україна постійно була батьківщиною для різних націй, релігій і завжди вони знаходили спільну мову. А зараз мені в голову не вкладається, як православні брати зі Сходу напали на православних братів із Заходу, щоб навести якийсь порядок, а посіяли – навпаки – дестабілізацію, хаос, зло.
І зараз перед лицем загрози нам потрібно об’єднуватись. І позиція патріарха Філарета в цьому питанні – буде держава і буде церква, з’єднана, канонізована українська та яка служить Україні. Бо є і в інших державах різні церкви, конфесії. Але вони служать цій державі, цьому народу, який є їх паствою, а не сусіду і тим більше ворогу. А скільки буде церков, скільки конфесій, то річ другорядна, головне, аби вони служили Україні. Адже Бог при вежі вавилонській перемішав народи і мови, і від цього світ став тільки яскравішим. Тому, то не є проблемою, бо коли всі будуть служити одному народу й одній державі, то вони вже будуть об’єднані спільними цілями й інтересами, а там дійде і до церковної єдності.
У цьому контексті я також не бачу проблеми Московського патріархату, адже процес їх виправлення вже пішов знизу, від людей. А Церква – це покаяння. Якщо вони покаяться, то будуть продовжувати служити, якщо ні, підуть служити тому Пану, в якого вірують. Але не на нашій землі. Нехай ідуть служити тому, хто їх дурить, а де обман, там життя ніколи не буде. Навіть їхня теперішня велич і сила є дочасною, бо неправдою ще ніхто нічого не збудував. О. Микола (ц. св. арх. Михаїла (УАПЦ), вул. Каховська, 32)
Церква дивиться на ці події через Ісуса Христа. Господь дав територію – кожній нації, кожній сім’ї і людині також. Є вона і в України. І хто ступає на неї – той або загарбник, або злодій. А хто стоїть на своїй землі, має право захищатися від брехуна чи бандита. Що зараз і змушений робити український народ. Бо казав Христос відому всім мудрість: Хто на кого йде з мечем, той від меча і погибає. І це чекало всіх завойовників, усі імперії, які врешті-решт гинули. Вони вважали себе сильними і непереможними, але Божа мудрість була вищою.
Ще Христос казав: «Немає більшої нагороди, аніж віддати життя за свого ближнього». І наші хлопці, наші патріоти, наші солдати ідуть у бій за друзів своїх, свій народ, а вороги – йдуть нищити, підкопувати і красти. І це є дві дуже великі різниці, які з точки зору християнства є діаметрально протилежні. І вельми прикро, що московська церква мовчить, коли ці злочинці проливають кров, кров слов’янську, кров християнську, кров українську, забувши, звідки пішла їхня церква і звідки їхали до них просвітителі.
Колись вони віроломно забрали з Києва осередок церкви, сплюндрували його – тому розпалася Російська імперія, розпався Радянський Союз, розпадеться і Російська Федерація. Бо хоч форми російської держави і змінюються – імперські ідеї та методи що царів, що Леніна, що Путіна не міняються.
Так само зайшла у блуд і гріх російська церква, яка не говорить правди своєму народові. Зокрема, і про цю війну. Але прийде той час, коли прокинуться російські матері і спитають, за що їхні сини проливали кров, бо у війні переможців немає. І на мою думку, тут якраз найбільше страждає Росія, яка нищить свою духовність, свою культуру, своє лице перед світом.
А Україні, як і українській церкві, допоможе лише об’єднання. Ви знаєте, що вже більш як 500 років над Україною висить прокляття, бо коли утворювалась УГКЦ, то обидві церкви прокляли одна одну. І з цим ми живемо вже так довго. Священикам обох конфесій заборонено служити разом і про це знають наші єпископи і митрополити. Як казав Тарас Шевченко: «Іменем Ісуса Христа ділять нашу Україну». Люди свідомі вже давно кажуть про об’єднання церков. Цим переймався і митрополит Сабадан, через що мав великі клопоти, перепони і передчасно пішов із життя. Про це говорить і кардинал Гузар, але зараз і він відсторонений від рішень своєї церкви. Таким чином і Рим, і Москва зацікавлені у тому, щоби ділити Україну. Справжнє об’єднання наступить тоді, коли обидві столиці згодяться дати волю українській церкві, дати патріархат.
Коли я обирав, у якій конфесії мені служити, то багато читав зокрема Йосифа Сліпого, який казав, що у таборах він був у тілесній в’язниці, а у Ватикані опинився в духовній, адже він виступав за єдину помісну українську церкву. Те ж саме питання і щодо митрополита Андрея, якого Папа ніяк не може канонізувати. Він також був відвертим прихильником українського патріархату, про що написав і в своєму заповіті. Патріарх Мстислав також був прихильником помісної церкви. Таких закликів є багато, але їх ніхто не виконує. Ми тішимось таким закликам, але до виконання не доходить. І знаєте чому, бо церковники бояться анафеми з тої чи іншої сторони. Але є й ті, що не бояться, і помісна церква обов’язково буде. О. Матей Гаврилів (ЧСВВ, УГКЦ)
У вченні Церкви є біблійне поняття війни. У Старому Завіті Ізраїль провадив війни з сусідніми народами у боротьбі за виживання, і Бог йому чудесно допомагав, тому, що цей народ мав релігійне покликання щодо універсального спасіння. З приходом Христа Месії поняття війни набирає ще більше есхатологічне значення у трьох вимірах: житті Ісуса Христа, який веде війну зі Сатаною, в історії воюючої Церкви знову ж таки з дияволом, який є брехун й батько брехні, та в завершальній апокаліптичній війні, коли антихрист буде переможений і вкинений на саме дно пекла, опісля наступить Царство добра та справедливості. Церква у своєму історичному бутті перебуває на цьому другому етапі і зараз, можемо сказати, що Україна є ареною цієї боротьби, бо чітко видно, за що стоїть наш народ, видно також методи, які використовує противник, серед котрих брехня та обман, прикмети суто диявольські. Очевидно, що наявність війн показує глобальну хворобливу кризу людства, коли основні світові потуги намагаються шукати компроміс і навіть вигоду у стосунках зі злом, яке, використовуючи сприятливі для себе нагоди, пускається в атаку. Однак, останнім часом ми бачимо також і позитивні зміни, певну консолідацію, об’єднання навколо Добра проти диявольського агресора. І тут постає питання зброї і методів християнської боротьби зі злом.
Якою є зброя християн? Христос заснував свою Церкву на Петрові, як камені-фундаменті, Церкву, яку сили пекельні не подолають, Церкву, яка молиться за мир і старається цей спокій утверджувати. Основною євангельською заповіддю і запорукою миротворення є любов. Любов до ворогів – це унікальна заповідь, яка притаманна саме християнській релігії. Христос наказує: «Любіть ворогів ваших!». Коли вони ранені – полікуйте їх, коли спраглі – напоїть, коли голодні – нагодуйте.
Другою важливою зброєю є віра. Що мали греко-католики у підпіллі, яку зброю? Лише віру, якою жили і якою боролися. Вони вірили, що імперія зла – «великий Радянський Союз» – не буде вічно існувати. І справді, він, побудований на атеїзмі і брехні, розвалився, а наша переслідувана Церква продовжує своє служіння народові.
Щодо методів, то Церква чітко вчить, і це описано у папських документах, що війна – це останній, крайній спосіб, яким повинні вирішуватися конфлікти. Коли не допомагають переговори, заклики до миру, компроміси, то лише тоді війна – бо в інший спосіб неможливо знешкодити агресора. І це все ми яскраво бачимо на прикладі України.
До речі, 4 вересня ц. р. Шимон Перес, екс-президент Ізраїлю, висловив цікаву думку про те, щоби створити своєрідну «ООН від релігії» і звернувся він з цим до Франциска Папи Римського, який мав би її очолити як глава найбільшої церкви і певний моральний авторитет. Ця структура збирала би глав усіх церков і вони мали б упереджувати усі «війни в ім’я Бога» на релігійному ґрунті, виключати певний релігійний фундаменталізм, а також засуджувати взагалі будь-які збройні конфлікти і намагатися їх вирішити мирним шляхом, впливаючи на своїх вірних.
Цю ідею свого часу намагався реалізувати Папа Іван Павло ІІ, він тричі – у 1986, 1993 та 2002 роках – збирав у Асізі представників усіх релігій, щоб вони спілкувалися між собою. Не всі зрозуміли Папу і не однаково сприймали цю ідею, але такі зустрічі відбувалися. Основним їх наслідком була спільна молитва за мир.
Також релігійний погляд на проблему конфліктів в свою основу ставить мир в собі. Бо коли людина заспокоєна, на підвладна демонам, має внутрішню гармонію – вона ніколи не розв’яже суперечки, а тим більше війни.
Адже війна – це порушення майже всіх Божих заповідей, всіх загальнолюдських моральних принципів. І завжди війни – це досягнення короткострокових результатів і завжди втрата чогось важливого на далеку перспективу.
Але у питанні війни є ще й інший аспект. Коли є виробництво зброї, торгівля нею, то є й її нагромадження, гонка озброєнь, військові союзи, а відтак, і недовіра та бажання продемонструвати силу чи боротьба за сфери впливу. Чи не це ми зараз бачимо у нашому конфлікті на Сході?
Щодо справедливої, оборонної війни, в якій зараз змушена брати участь Україна, то погляди Церкви на поведінку у цьому випадку опрацювали ще середньовічні святі отці церкви Тома Аквінський та святий Августин. Вони зазначають, що війни – це завжди зло, яке викликає біду, а також бажання помсти. Але коли на тебе нападають, ти маєш право на захист.
Справедливою є війна, яка покликана встановити мир, а не навпаки. І ще один дуже важливий момент, описаний ними і з яким ми зіткнулися . Війна є принаймні чесною, коли володарі відкрито оголошували її, інакше це гріх подвійний, помножений на віроломство і підступ. Натомість законна влада жертви має право оголосити оборонну війну, бо має обов’язок боронити свою землю і свій народ і має причину оголошувати війну.
Це все ми дуже яскраво бачимо у сучасній українсько-російській війні. Підступ, віроломство, брехня, порушення домовленостей, релігійний фундаменталізм – з одного боку і законний захист життя та цілісності території від законного уряду – з другого. До того ж Україна яскраво демонструє наміри примирення, вирішення конфлікту шляхом переговорів, збереження життів людей способом припинення вогню, відмовою від помсти.
І це все ми також могли бачити на прикладі Майдану, коли люди мирним, духовним, справедливим способом почали боротьбу зі злом, яке вселилося у нашу владу. Тоді народ України продемонстрував усьому світу, і це очевидно, вершину моральності і сили миру. Безперечно, саме тому люди й перемогли. Але також цілком очевидно, що зло, диявол не здаються, вони знову пішли в наступ. І коли Україна вичерпала мирний спосіб протистояння агресору, втративши при тому частину території, змушена використати збройний захист.
Щодо РПЦ, то ще з часів Петра І, який зруйнував Синод і підпорядкував церкву державі, вона, на превеликий жаль, перестала відігравати роль захисника справедливості, моральних, етичних, Божих цінностей, натомість йде шляхом підпорядкування себе державі, служіння володарю. Якщо західна Церква зуміла відстояти свою самостійність, незалежність від державного підпорядкування, то у Росії цього, на жаль, не сталося.
Коли Христос прийде вдруге, то він буде судити не лише кожну людину зокрема, а й усі народи. Кожен з них нестиме певну суспільну відповідальність за те зло, що він приніс іншим народам. Адже війни мають не лише індивідуальний вимір, а й політичний і соціальний. І народи, які їх ведуть, спільно стануть перед судом Господнім за вчинені кривди.
Найкращим виходом з цієї ситуації і початком якісного примирення між обома християнськими, православними народами могла би бути зустріч представників Церков і спільна молитва за мир. Але чи можлива вона? З українського боку – так. Що і було продемонстровано підчас Майдану, коли всі церкви України (окрім однієї) молилися за мир. Задля справедливості треба сказати, що й у РПЦ є здорові сили, які мають моральне обличчя, а тим більше, серед російського народу, який по своїй суті є добрим і глибоко віруючим. Думаю, що така спільна молитва зробила б дуже багато, але чи усім вона потрібна, адже війною керують зовсім інші інтереси, про які ми навіть не здогадуємось.
Також ця спільна молитва поклала б початок процесу об’єднання конфесій в єдину помісну українську Церкву, що є нашим ідеалом, до якого треба прагнути.
І успіх цієї справи залежить від мудрості церковних керівників, адже богословсько-еклезіальні принципи спрямовані і закликають до єдності. Хіба надаремно Христос молився у Гетсиманському саду: «Отче! Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав».
Дійсно, всі церковні поділи були суто людського характеру і дуже дріб’язкові. Прямуючи до єдності, ми виконуємо задум Ісуса Христа. Таку ідею об’єднання підняв і плекав митрополит Андрей, наполягаючи, що нас практично нічого не розділює, лише питання юрисдикції. І кроки у цьому напрямку повинні робити наші церкви на всіх рівнях, також і прості миряни. Недарма ми зараз бачимо не один приклад, коли влада реалізовує ініціативи, які підняли знизу звичайні, але шани і подиву гідні прості люди, миряни. А коли наступить ця єдність? Можна мріяти і треба мріяти, однак й докладати всіх зусиль та з вірою гаряче молитися за цю єдність. О. Маркіан Каюмов, прес-секретар Львівської єпархії УПЦ (МП)
Усі ми як християни усвідомлюємо, що наша основна Батьківщина на Небі. Але чи можна справжньою синівською любов’ю полюбити нашу Небесну Батьківщину, якщо не полюбимо земну, тому Бог завжди патріотизм людини ставив на важливе місце. Господь ніколи не забороняв захищати свій дім, навіть говорив, що віддати життя за ближнього свого є найвищим проявом любові. Звичайно, ми знаємо, що Бог є любов, але захист від супостата – це святий обов’язок. Тому наша Церква молиться за мир і якнайскоріше розв’язання конфлікту, молиться за наших воїнів і молиться за убієнних.
У дні великих скорбот Церква завжди нагадує приклад праведного Іова, який мав все, але диявол вирішив випробувати його віру в Бога і забрати це. Господь спостерігав за цим збоку, а Іов після кожної втрати і випробування не ремствував, а прославляв Бога і вважав, що така його воля. Врешті навіть у найкритичніший момент важкої хвороби Іов не зрікся Господа, тоді диявол відступив, а Іов отримав сторицею благодать і любов Божу. Ця біблійна історія вчить нас в будь-якій ситуації покладатися на Господа, сприймати нещастя і випробування як Божий замисел. Напевне, зараз нашому народу потрібно щось змінювати, навчитися єднатися, а не сваритися, любити один одного, незалежно від мовної, релігійної чи етнічної приналежності. І коли ми проявимо таку правдиву єдність і любов, тоді диявол відступить, а Бог візьме нас під свою опіку.
Ми всі є українцями. Зараз ми побачили, що російськомовні східняки є не меншими патріотами і героями, аніж наші галичани. У нас є багато конфесій, але ми повинні навчитись толерувати і розуміти один одного, бо лише через порозуміння може прийти єдність.
Зараз об’єднанню заважають суто людські, побутові причини, а також історичні нашарування. Та все ж діяти потрібно згідно з канонами. Наше православ’я однозначно є києвоцентричним, але історично склалося, що для його порятунку після розпаду Київської держави, довелося перенестись до Москви. А далі почалися процеси суто мирські, великодержавні. Обмеження самостійності Синоду, теорія Третього Риму – це ті нашарування, які утворилися навколо Церкви.
І зараз більше говорять про об’єднання, аніж роблять щось. Ці захоплення храмів з одного боку, підтримка сепаратизму – з іншого. То все зовнішні фактори, які однозначно треба враховувати, але їх можна полагодити. Я дотримуюсь думки, що без втручання з боку Церкви уже б давно порозумілись.
Наша Церква взагалі останнім часом перебуває у досить складному становищі. Ми пережили гострі протистояння, грубе втручання влади у церковні справи, коли Янукович відсторонив особистого секретаря митрополита Володимира, фактично залишивши його у важкій хворобі без доступу до світу і важелів керівництва. Далі смерть предстоятеля і процес обрання нового. А в той час в Україні відбуваються такі події.
Про РПЦ я взагалі говорити не можу, бо їхня позиція є цілковито незрозумілою. В нашій же церкві останні події розкрили свого роду секту, яка виступила на боці війни, підтримала сепаратизм, вчення про Третій Рим, ікони Путіна – все це не від Бога і не від нашої структури. Також є певне середовище, яке піддалося гріху надмірної розкоші, і це також велика проблема. Але основна частина – то адекватні служителі, які правильно оцінюють ситуацію й активно працюють з мирянами навіть у надскладних умовах на Сході і у Криму.
Цю ситуацію добре описує мій колега з Донецької єпархії, який ось цих сектантів називає ряженими, самозванцями і схибленими на пропаганді, які займаються свавіллям.
Офіційна ж позиція Церкви – ми не підтримуємо ніяких банд і антидержавної діяльності. Наші отці навпаки залишаються з паствою, підтримують її, допомагають чим можуть, визволяють полонених, вивозять дітей із зони активних бойових дій.
В період хвороби митрополита Володимира голос нашої Церкви не був почутий, але ми маємо чітку позицію – служити народу України. І це видно також з рішень Всеукраїнської ради церков, в якій ми головували і готували всі документи, а вони однозначно демонструють підтримку законної влади. Та й покійний предстоятель, коли останній раз, на початку грудня, звертався до вірних, то осудив побиття і спробу розгону Майдану, закликав до переговорів і навіть запропонував для цього свою резиденцію у Лаврі. Та й за відсутності глави Церкви від свого імені висловлювали заклик до миру і порозуміння місцеві митрополити, наш львівський владика сам чотири рази робив такі звернення. Останнім часом вони також виступають із закликами до Путіна про припинення агресії. Та й на соборі, який обирав нового предстоятеля, всі одноголосно висловилися з вимогою до незаконних формувань здати зброю. Про те ж постійно говорив і наш офіційний речник протоієрей Георгій Коваленко – церква розділяє біль свого народу і молиться за швидке повернення миру.
Насправді наша церква сприймається крізь призму стереотипів. Своєю діяльністю ми намагаємось їх подолати і нам це добре виходить на місцевому рівні. У нас у Львові немає жодних непорозумінь з іншими церквами. Але проблеми, про які ми вище говорили, залишаються і щоразу доводиться виправдовуватись за них.
Головне, з чого я радію, – Церква змогла вистояти під тиском влади і зберегти свою незалежність, в той час, коли на нас тиснули і з Банкової, і з Москви. І це для нас має стати уроком на майбутнє – Церкву треба оберігати від надмірного зближення з владою і мирськими спокусами.
Підготував Богдан Білан, Новости
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: На Тернопіллі рятувальники ...
Наступна новина: В Чернівецькій області в ...
Простий та доступний запис до лікарів у Києві
Чому варто купити фарбу для волосся VITALITYS ART Absolute?
Переваги фарби для волосся Lakme Collage
Чому купувати все для своїх улюбленців потрібно в перевіреному магазині?