Ігор ЛАПІН: «Сім’я у безпеці, чоловік на війні. Ось це я розумію»

Ігор ЛАПІН: «Сім’я у безпеці, чоловік на війні. Ось це я розумію»

14.10.14 13:19 0 565
Ігоря Лапіна раніше знали у Луцьку насамперед як адвоката. Нині свої адвокатські справи він передав старшому синові Олегу. А сам захищає людей не в суді, а на полі бою із зброєю в руках. Революція гідності, яка у грудні покликала Лапіна до Києва, переросла для нього у війну. Справжню, жорстоку. Зовсім не ту, про яку ми дізнаємося з телевізійних новин чи інтернету.

ВІДЧУВАВ, ЩО КОЛИСЬ ВОЮВАТИМУ

– Відчував, що настане час, і я буду воювати. Мабуть, саме тому мені мріялося стати військовим, – розповідає Ігор Лапін. – Хоча більше перспектив у мене було пов'язано із юриспруденцією.

Народився у Іваничах, мама працювала фармацевтом в аптеці, а батько – вантажником на цукровому заводі. Коли Ігор пішов до школи, батько вступив до університету вивчати право, аби здобути гідну освіту. Згодом молода сім'я переїхала до Турійська. А коли Ігор був у сьомому класі, Лапіни ще раз змінили місце проживання – переїхали у Ковель. Там Ігор закінчив школу.

Спершу мав намір вступати до військового училища, навіть подав документи. Однак після того як друг провалив екзамени, забрав свої документи й пішов на історичний факультет до Луцька.

– Добросовісно цілий рік відучився, потім добросовісно його кинув. І знову поїхав вступати до того ж училища. Відчував, що це моє, – пригадує Ігор Олександрович. – Після року навчання на істфаці мав право йти без екзаменів. Але не вистачало якоїсь довідки з університету, і до училища мене не прийняли.

Відтак Ігор Лапін повернувся додому, одружився, відслужив в армії. Рівно через рік після весілля народився син Олег.

– Після армії знову вирішив вступати до того ж сибірського авіаучилища. З інституту, без екзаменів, ще й після армії, із тією злощасною довідкою. Вступив без проблем, – пригадує Лапін. – Закінчив навчання у 23 роки з червоним дипломом.

Це був 1992 рік, Україна стала незалежною, і чоловік зміг повернутися в Україну. Упродовж кількох років поспіль проходив службу на військовому аеродромі «Луцьк». Був заступником командира аеродромної експлуатаційної роти, дістав звання старшого лейтенанта. А 1996-го закінчив факультет правознавства Львівського держуніверситету імені Франка.

Через проблеми зі здоров'ям мусив кинути службу. Маючи за плечима юридичний факультет, Ігор Лапін взявся за адвокатську практику.

З ОСТРАХОМ ШУКАВ ЛАПІНА У СПИСКАХ ЗАГИБЛИХ

Цим і заробляв на життя Ігор Олександрович до кінця 2013 року.

– Я добряче образився на владу, почав їздити на Майдан, власне, й оселився там, – пригадує Ігор Лапін. – Потім дізнався від сина, що він теж їздить на Майдан. Не забороняв йому, а лише дав настанови, як там бути, де стояти, коли йде дим, коли ефект натовпу. Син мені тоді сказав: «Якщо ти вирішив мене відмовляти, то не витрачай на це часу. Ліпше допоможи». У нас відбулася серйозна розмова, я ще раз пересвідчився – він дорослий, на нього можна покластися.

Юрист Олег, до слова, у першу поїздку до неспокійного Києва їхав грамотно підготовленим. Оскільки тоді багатьох розвертали і не пускали до столиці, він підготував документи, ніби їде до Києва із судовим позовом як адвокат. А друзі, з якими він їхав, нібито мали бути свідками у суді.

На Майдані Ігор Лапін був до останнього. Вже після того як все закінчилося, він з революційними побратимами ще два тижні відловлювали тітушок, виконували функції міліції. Повернувся додому аж у березні.

– Коли почався Крим, готові були прихистити у себе біженців. Але з єдиною умовою – якщо чоловік воює. Родина мене підтримувала, – каже адвокат-революціонер. – Сім'я в безпеці, чоловік на війні. Ось це я розумію.

На Донбас вперше поїхав у травні. Побув там тиждень, повернувся до Луцька і через тиждень-другий знову відбув у зону АТО. Цього разу надовго. Вирішив воювати у складі добровольчого батальйону «Айдар», що дислокується на Луганщині.

Тож літо 2014-го почалося для Ігоря Лапіна з війни. За старшого вдома лишив 26-річного сина Олега. Той відповідальний виклик прийняв, заперечувати батькові не міг. Все-таки знав, що це і є батькове покликання.

– Я, звісно, не хотів його відпускати, але це мало приблизно такий самий вигляд, як я їхав на Майдан, – розповідає Олег. – Коли тато був на Майдані, то ми переживали. Але, звичайно, не так, як усі ті довгі три місяці, коли він був на війні.

Ігор Лапін передав синові не тільки відповідальність за сім'ю, а й усі свої адвокатські справи.

– На другий місяць вже почав думати: а що я робитиму, якщо він не повернеться з війни? – розповідає син. – На третій місяць я вже був готовий до всього. Особливо тоді, коли SMS-ки приходили раз на 11 днів, як от коли вони брали село Хрящувате. Коли переглядав в інтернеті списки загиблих, з острахом шукав своє прізвище… Слава Богу, не знаходив. Утім бачив прізвища знайомих…

БАТЬКО – У ТРЕНДІ

Ігор та Олег Лапіни називають себе найкращими друзями.

– Наші стосунки навіть більш дружні, як сімейні. Тато – мій кращий друг, – зізнається Олег. – Тому я не побажав би нікому відчути того, що пережив я, коли батька не було поряд.

Нерідко буває й таке, що їх приймають за рідних братів. Ігор Лапін тішиться, що батьки дали йому такі гени, адже він у свої 45 має напрочуд молодий вигляд.

– Більшість молодих людей не може поділитися з батьками чимось інтимним, душевним. А ми можемо говорити про все. Ми живемо в одному світі, – переконує Олег. – Я навіть йому можу більше відкритися, аніж близьким друзям. Ніколи не визначав, хто для мене найліпший друг. І так зрозуміло – це мій батько. Він у моєму тренді. Не я в його, а він у моєму.

До слова, навіть музичні смаки у сина й батька Лапіних – схожі.

– Я люблю слухати важкий рок. «AC/DC» – це моє покоління, «Rammstein» – це вже більше синове. Але і він, і я однаково кайфуємо від цієї музики. Або ми з ним і справді такі близькі, або в якомусь іншому житті були братами, – каже Ігор Лапін. – Річ у тім, що я з ним завжди говорив, як з другом і намагався не тиснути своїм батьківським авторитетом. Іноді треба суворо – тоді суворо. Але завжди позиціонував себе як друга, якому можна довірити все.

Ігор Лапін переконаний: якщо бути для дитини тільки батьком, то стати ліпшим другом не вдасться. Попри це, зізнається, сварив сина, але ніколи не бив.

– Пригадую лише випадок, коли вдарив одного разу по дупі, ще зовсім маленького. Олег ліз до розетки, і я його легенько шльопнув. І хоча він навіть не заплакав, але так ображено глянув, що я донині пам'ятаю той погляд. Відтоді я жодного разу не підняв на нього руку, – розповідає він. –Вважаю, що фізичне насилля – ознака розумового безсилля. Звісно, вже коли Олег був старший, то я міг на нього добряче гавкнути. Але син на це реагує спокійно, мовляв, для чого ображатися на військового, якому іноді «положено» бути суворим.

Тому нині після суперечок Ігор та Олег Лапіни, які, до слова, обоє називають себе впертюхами, швидко відходять.

– Недавно був випадок, коли я несправедливо на нього гаркнув по телефону. Усвідомив це, коли заспокоївся. Він міг би на мене дуже сильно образитися. А я тим часом мучився і розумів, що мушу встигнути вибачитися. Бо війна непередбачувана, – каже Ігор Лапін.

Олег, як і батько, став адвокатом не тому, що не мав вибору. Каже: просто не уявляв себе кимось іншим. Хоча нині вивчає ще й графічний та веб-дизайн, мовляв, себе треба розвивати.

Меншому сину Лапіна Сашку скоро виповниться 12 років. Він дуже переживав, коли тато був на війні. Завдяки інтернету вивчив напам'ять карту Луганської області, адже там воював його тато. І, цілком очевидно, ще повернеться на війну.

– Я неодноразово замислювався, що буде, коли, не дай Бог, мене не стане. І, чесно кажучи, найважче було із меншим сином, – зізнається Ігор Олександрович. – Усі рідні люди пережили б, принаймні зрозуміли б мій вибір, а от як найменшому пояснити? Маленьку дитину можна забавити, вигадати гарну казку, але як повідомити про смерть батька 11-річному хлопчикові? Я й досі не знаю, що вигадати на такий випадок, аби йому було легше.

У будь-якому разі Ігор Лапін вважає себе оптимістом і вірить, що в Україні настане мир й не доведеться вигадувати заспокійливі історії для своїх близьких. І готовий докласти всіх своїх сил, аби цей спокій прийшов якомога швидше.

– Я знаю одну важливу річ, – каже він, – Щоб не сталося зі мною у майбутньому, в мене є надія і міцна опора. Це мої найрідніші люди.

Ірина КАЧАН

Джерело: Сім’я і Дім
Автор: УкрЗахідІнформ .
ОЦІНИТИ НОВИНУ
3 (голосів: 0)
Попередня новина: В Чернігівській області ...
Наступна новина: Міліціонери вилучили у ...

КОМЕНТАРІ