Чесно кажучи, досі повністю не можу зрозуміти: а що таке почуватися європейцем? Аж надто багатогранна і різноманітна ця Європа, а моя подорож була не такою тривалою, як цього хотілося б. Утім завдяки певному досвіду мій вінегрет поповнився кількома новими інгредієнтами та приправами. Основа цього вінегрету – почуття захищеності, яке відчувається за допомогою роботи держави, влади, силових інституцій. Однак є куди більш приземлені речі, через призму яких показала мені себе Європа.
Звичка № 1. Європейці не кажуть, що вони – європейці. Для них важлива їхня приналежність до батьківщини та історії. Вони – французи, англійці, німці, поляки, каталонці (не плутати з іспанцями!), шотландці (не плутати з англійцями!). І дуже важливо пояснювати, що й ми, українці, – не росіяни. Втім у Європі нині більше розуміють, де Україна, що це не частина Росії, а самостійна держава. Трапився навіть кумедний випадок у Франції, який доводить, що Україною цікавляться.
На запитання француза, як нас звати, один хлопець із нашої групи відповідає: «Слава (Святослав)». Француз перепитує: «Як це? Слава Слава?», згадуючи вислів «Слава Україні!».
Чого справді не можуть второпати європейці, то це того, як можна було всю зиму простояти на Майдані і профукати так швидко Крим. Чого їм не зрозуміти, то як можуть армію фінансувати волонтери і чому народ, який стояв під кулями з фанерою замість щита, не може вигнати до біса корупціонерів. Але, найімовірніше, це загадка і для самих українців.
Звичка № 2. Європейці відкриті і готові пізнавати, ми ж часто замкнуті в собі. Упевнена, що серед сотні фотографій легко можна лише з вигляду обличчя впізнати людину, яка живе до і після шенгенської зони.
Чому так? Не поділяю думки, що ми з європейцями – кардинально різні. Або з американцями чи японцями. Люди усюди однаково різні, незалежно від того, який вони мають соціальний статус, де народилися чи виросли. Спробую пояснити цю заплутану думку. Однакові ми в тому, що є людьми, а отже, схильні до схожих гріхів чи чеснот. Хтось ввічливий, а хтось грубий. Є товсті, а є худі. Хтось інтелектуал, а дехто вагається, шукаючи на карті Тихий океан. Народжуємось ми однакові з однаковими можливостями. Різнитися починаємо тоді, коли набуваємо звичок, традицій. Якщо загальна традиція одна – ми переймаємо її. Умовно кажучи, що більше людей, які звикли не смітити, то менше сміття буде на вулицях, то соромніше буде нечепурам.
Простий приклад, який характеризує для мене Європу, – привітання. Спочатку думала, що це такий маркетинговий хід, обов'язкова умова для сервісу. Адже заходиш до магазину і чуєш: бонжур, ола, хелоу, джень добрий. Але ні – це традиція, яка живе скрізь. Коли жила в Каталонії у порту, зі мною віталися всі сусіди, хоча я їх бачила вперше і найчастіше – востаннє. Ця чудова звичка вітатися, бути привітним, дуже заразна і її треба нам, українцям, перейняти.
Якось нещодавно, шукаючи в луцькому ЦУМі одяг, зловила себе не думці, що з десятків магазинів, де я була, зі мною привіталася лише продавець у бутику зі спідницями. Згадується вислів: це вже не хамство, але й не сервіс. До слова, гарний сервіс – це ще одна звичка, яку варто було б перейняти. Та де.. Цього мені бракує в Україні куди більше, аніж рівних доріг.
Звичка № 3. Більше працювати, менше скиглити. Якось, розмовляючи з Петром Верзуном (сподіваюся, він мені пробачить, що винесла цей фрагмент розмови на загал), запам'ятала такі слова: «Можна посперечатися, що українці – це найспівочіша, найпрацьовитіша і найрелігійніша нація. Так може казати той, хто не чув, як співає німецький чоловічий хор, не бачив, як працюють поляки і ходять до церкви американці по неділях». Працювати доводиться всюди і тяжко, аби після сплати податків, величезних рахунків за комунальні послуги залишалися гроші на забезпечену старість і відпочинок. Нам наводили приклади, коли заради хорошої роботи люди щодня їздили з Німеччини до Швейцарії. Або ні для кого не секрет, що для кращої зарплатні поляки їдуть до Німеччини чи Англії. Світ став глобальним і конкуренції не уникнути. Аби мати більше, треба більше знати, краще вчитися, бути швидшим та вимогливішим. Безхатченки та алкоголіки є й у Європі. На думку самих же європейців, це ті люди, які просто не хочуть працювати.
Українці, які потрапляють до Європи, добре це знають, адже отримують зазвичай тяжку фізичну роботу, аби мати гроші, щоб прогодувати свою сім'ю вдома. Вдома нерідко діти бездумно прогулюють зароблені гроші, а потім скаржаться на погану державу і корупцію. Тому звичка цінувати працю і менше скиглити на важке життя варта уваги саме для молоді. За кордоном рідко одружуються до 30 років чи народжують дітей не лише для того, щоб «нагулятися», а тому, що цей час для того, щоб заробляти гроші, будувати кар'єру і самостверджуватися як особистість.
Звичка № 4. Уміти гарно і корисно відпочити. У нас часто відпочинок зводиться до банального лежання на пляжі, шашликів із пивом і застіль. Упевнена, мені справедливо дорікнуть: коли німці чи поляки приїжджають до України, то їх не відтягнути з генделиків від наших страв. Так, у п'ятницю клуби, паби, кафе Європи переповнені. Це теж часто не зайве, але не їжею єдиною.
За моїми спостереженнями, гарний відпочинок для європейця має бути активним. Лижі, походи, велосипеди, волейбол, байдарки, фестивалі… Ба навіть – марафон. Це чудова забава, в якій кожен може взяти участь, стати ліпшим, здоровішим і сильнішим. У сусідній Польщі забіги відбуваються ледь не щомісяця. Тут кожен до чогось готується: до веломарафону, до бігу, до лижного фестивалю… Це насамперед враження, емоції, гарні спогади, почуватися живим. Перше, що впало в око у Барселоні, – це засилля бігових і велодоріжок. Культ здорового й гарного тіла панує. Мені траплялися старенькі бабусі, які захоплювалися скелелазінням або ходили в гори. Скажете, у наших бабусь не ті турботи? Різниця в іншому: вони очікують, що всі довкола вважають, що у бабусь мають бути інші турботи. Склався стереотип про гарний відпочинок, який так важко зрушити. На щастя, Луцьк переймає любов до велосипедів, міські стадіони поповнюються звичайними людьми, які бігають, гірським і зеленим туризмом цікавляться все більше людей. При чому тих, хто робить це усвідомлено.
Звичка № 5. Цінувати свій комфорт, спільні гроші і не бути байдужим. Здається, що зупинки, фасади приміщень хулігани розмальовуватимуть доти, доки це буде комфортно для решти суспільства, доки воно буде хотіти оплачувати зафарбовування цих каракуль. У мене в під'їзді кілька років тому ніхто не прибирав. Хотіли чистоти – взяли й підмели. Хотіли гарні стіни – зібрали гроші на фарбу. Втім прибирання під'їзду закладене в тариф, який оплачують мешканці кожної з квартир. Моїй сусідці стало некомфортно терпіти те, що вона має платити за послугу, яку мусить сама робити. Скарги до «жеку» були регулярні, але принесли результат. У під'їзді прибирають працівники «жек». А що можна було б зробити, якби справді некомфортно було всім мешканцям будинку, зокрема і мені? Якби ми щиро турбувалися про те, куди йдуть наші сплати, податки, якби ми цінували свій комфорт, спільну власність? Якби ми, крім щирої турботи, ще щось робили? Як мінімум, у нас були б ліпші дороги.
Звісно, і гостям є чого у нас повчитися. Наприклад, ми дуже смачно готуємо. Крім цього, українки направду надзвичайно жіночні і доглянуті. Головне – не боятися пізнавати щось нове й робити правильні висновки.
Тетяна ГРІШИНА
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: В Закарпатській області ...
Наступна новина: У Львові водій отримав ...
Conquering Industrial Vibration: A Case Study in ...
Види та призначення мідних дротів
Программа '12 шагов': поддержка и восстановление с клиникой "Stop-зависимость"
Чому купувати все для своїх улюбленців потрібно в перевіреному магазині?
Чому вигідно придбати нерухомість в ОАЕ