На вареники до Чепелюків

На вареники до Чепелюків

01.11.14 08:00 0 424
Побут відомих людей ми завше уявляємо багатшим, а їхні потреби – примхливішими. Насправді усе не зовсім так – переконалася ми, завітавши в гості до народного артиста України Василя Чепелюка.

БЕЗ МІЩАНСТВА І КУЛЬТУ МАТЕРІАЛЬНОГО

Мешкає Василь Чепелюк із дружиною Тетяною на вулиці Мазепи у звичайнісінькій луцькій дев'ятиповерхівці. Живуть тут із 1986 року. Щоправда, помешкання не зовсім звичайне: чотирикімнатна квартира на першому поверсі стала п'ятикімнатною та ще й з власним гаражем та подвір'ям. Наче й квартира, а власний будинок.

– Сусіди не були проти, – запевняє Василь Адамович. – Ми не наймали дорогих професійних будівельників, бо я й сам це діло люблю. …Можливо, якби не доводилося бувати за кордоном, узагалі не зважав б на те, що мене оточує вдома. Та часті поїздки закордон підштовхують до того, аби вдосконалювати житло.

Гостей зазвичай приймають у світлиці – тій самій п'ятій кімнаті, зробленій у мисливському стилі. Сам господар полюбляє іноді полювати. Тут же є приховані східці у підлозі, які ведуть у підвал-гараж. Дуже зручно: щоб потрапити до автівки, не треба виходити через під'їзд. «Сам придумав!» – тішиться Василь Чепелюк.

Попри це улюбленою кімнатою є та, де стоїть престижне фортепіано «Petrof», яке сімейство придбало ще на початку 1980-х у розстрочку. Василь Адамович каже, що любить зачинитися і музикувати.

БАТЬКИ МРІЯЛИ ПРО СИНА-ІНЖЕНЕРА

Дружина Василя Чепелюка припрошує до столу. Вмощуємося на кухні, вечеряємо, балакаємо. На столі картопля, домашня ковбаса, оселедець, вареники з картоплею. За столом – господарі, сини та внуки, які надвечір прийшли до Василя Адамовича та Тетяни Миколаївни.

– Я люблю і будувати, і водити машину, але без музики не уявляю своєї долі. З 2007 року працюю в Інституті мистецтв, але навіть моя викладацька робота пов'язана з музикою, – каже Василь Чепелюк. – Хоча після школи цього не планував, адже батьки мріяли зробити мене інженером. Старша сестра вчилася на фізматі, і рідні хотіли, аби я вступив до автодорожнього інституту. Утім, приїхавши до Луцька, я натрапив на оголошення про набір до училища культури. Успішно пройшов прослуховування, мене не захотіли відпускати. І от саме тоді я ухвалив перше доросле рішення, яке, як виявилося згодом, стало доленосним. Батьки були невдоволені, але довелося змиритися.

Музикою Василь Адамович став захоплюватися ще у третьому класі. Був самоучкою, оскільки в селі не було музичної школи. Вчився від старших хлопців. У ті часи, пригадує співрозмовник, було престижно уміти грати на музичному інструменті. Завдяки такій самодіяльній школі він і опанував гітару, баян, гармошку, бубон.

– Відучившись три роки в луцькому училищі культури, вступив до Київського інституту культури, філіал якого був у Рівному. Там стаціонарно вчився, жив у гуртожитку, – розповідає Василь Чепелюк. – Тоді у мене почало формуватися усвідомлене ставлення до професійного мистецтва. Із першої платівки, записаної у 1974 році, й почалося справжнє творче життя.

ЗЕЛЕНА ВАЛІЗКА РЕВНОЩІВ

Саме в інституті Василь зустрів Тетяну, яка родом із Дубна. Він співав в академічному хорі, а вона – у народному. Подружжя разом уже понад сорок років.

Тетяна Миколаївна розповідає, що спершу навіть не звернула уваги на сільського хлопця й не запам'ятала його імені.

– Піднімаємося сходами в інституті, і я торкаюся до її руки, – пригадує Василь Адамович першу спробу позалицятися до одногрупниці. – А вона каже: «Льоню, ти що?». Я був шокований. Вона навіть не відала, як мене звати. А я думав, що мене уже знають як співака.

– Уперше звернула на нього увагу на прослуховуванні, коли почула, як Василь співає «Чорні брови, карі очі». Тоді йойкнуло не тільки у мене, а й в інших дівчат, – зізнається пані Тетяна. – Залицятися він умів, але не був нахабним, трішки соромився.

На другому курсі, у 1975 році, пара побралася. Тетяні було 18 років, Василю – 21. У 1976-му народився син Ігор, у 1980-му – син Олександр.

Після закінчення інституту молодий співак Василь Чепелюк проходив службу в ансамблі пісні й танцю Прикарпатського військового округу у Львові. Були пропозиції лишатися там, пропонували роботу і в Житомирі, але його тягнуло до Луцька. Дружина не заперечувала.

– Коли мені було 23, померла мама. Батько у мене донецький, виїхав жити на Харківщину. І Василь став мені за тата, за маму, і за чоловіка. Дуже мене глядів, – розповідає Тетяна Миколаївна. – Попри це, я була дуже суворою жінкою. Коли була зовсім молода, то дуже ревнувала. Зараз, звісно, пристрасті вляглися. Життя в артистів насичене – багато концертів, опісля застілля. Часто приходив пізно, мені важко було з цим миритися.

Василь Адамович і сам зізнається: дружину має темпераментну, тому доводилося подеколи ночувати в друзів, адже Тетяна часто не погоджувалася з моїм денним і нічним графіками. Бувало, на порозі мене чекала зелена валізка. Тепер це сімейна реліквія.

– Та саме завдяки їй я є тим, ким є, – не приховує вдячності пан Василь.

Творчої конкуренції у сімействі Чепелюків ніколи не було, головна зірка тут – Василь Адамович. З 1985 року Тетяна Миколаївна працює в університеті, співала в інститутській капелі. Нині – методист Навчально-наукового центру післядипломної освіти Східноєвропейського національного університету.

Як і Василь із Тетяною в молодості віддавали синів бабусі, так і їхні діти тепер довіряють їм внуків.

– Маємо традицію на вік-енди їздити з дітьми і внуками у басейн. Борсаємося у воді, веселимося. Це водночас і сміх, і сповідь. Бо маємо гарну нагоду розповісти, чим живемо. Усі про всіх знають усе, – каже пан Василь. – Ми сучасні. У нас в родині заведено жартувати, підколювати один одного.

Сини голосистого Василя Чепелюка успадкували від батька гарний голос, але пішли у спорт. Раніше працювали вчителями фізкультури, згодом обидвоє здобули юридичну освіту. Тепер кожен має невеличкий бізнес.

Доки говорили, непосидючий внук Влад крутився між дорослими і не вмовкав. Коли господар, пригадуючи котрийсь із випадків минулого, затягнув тенором пісню, малий відреагував миттю: «Діду, тільки не співай зараз. У мене вуха оглохнуть!».

«НА СТАРОСТІ ПОЧУТТЯ СИЛЬНІШІ»

Свою Тетяну чоловік називає ідеальною господинею. Каже, вона не може з хати вийти, щоб не підмести після всіх. Тому в Чепелюків завжди порядок. Посуд немитий у них категорично заборонено. Немислимо і лишити незастеленим ліжко.

– Тисячу разів переконувався, що ніде і ніхто краще не приготує голубці, холодець і відбивні, як моя Тетяна. Навіть у найрозкішнішому ресторані, – пишається Василь Чепелюк. – Вона дуже тонко відчуває мій смак. А іноді знає наперед, чим мені хотілося б посмакувати.

А от сам Василь Адамович не приховує, що йому смачно вдається капустяний борщ із грибами. Тільки-от готує тепер рідко.

* *

Проживши разом багато років, подружжя Чепелюків запевняє, що не можуть одне без одного довго. Не приховують – і донині кохають.

– Він без мене не може спати, а я без нього не можу жити, – із усмішкою констатує Тетяна Миколаївна. – Насправді так і є, не можемо заснути одне без одного. Мусимо обійнятися, аби відчувати спільну енергетику. Мені здається, що на старості почуття ще сильніші.

Василь Адамович у свої 60, як і в молодості, ласкаво називає дружину кохана, або матуся. А та його – коханющий.

– Люди, які поряд чують, як я з ним розмовляю по телефону, просто мліють, – запевняє дружина.

Ірина КАЧАН

Джерело: Сім’я і Дім
Автор: УкрЗахідІнформ .
ОЦІНИТИ НОВИНУ
3 (голосів: 0)

КОМЕНТАРІ