Про це пише у своєму ессе на сайті Грани.ру російський публіцист Лев Рубінштейн.
Є така розхожа фраза: «У цієї країни немає майбутнього».
Зараз ця стерта формула якось майже узаконена. Причому на найвищому рівні. Категорія майбутнього в офіційній риториці практично відсутня.
В СРСР колись щосили, з усіх родів "зброї" культивувався міф «світлого майбутнього» (а симетрично – і «проклятого минулого»), і саме цьому утопічному ідолу багато років приносилися рясні жертви, в тому числі і людські.
Але цей же міф, ця утопія зуміли підстьобнути до цілком реальних і щирих творчих поривів безліч молодих і немолодих людей, спокушених і одержимих нехай і не зовсім виразною, але від цього ще більш інтригуючою ідеєю «нового світу» і переконаних у тому, що і форма, і зміст цього прийдешнього світу будуть багато в чому залежати від їх зусиль, від їх особистого і колективного ентузіазму.
Пропагандистська риторика тих років, що базувалася на адаптованому до нашого невичерпного самобутнього марксизму, оперувала, з одного боку, такими зловісними категоріями, як диктатура, нехай навіть і пролетаріату, з іншого ж – такими, як, наприклад, науковий світогляд. А тому культивувалося шанобливе ставлення до науки взагалі, та й до культури теж. А якщо той чи інший напрямок в науці вважати як «лженаука» або навіть «продажна дівка імперіалізму», це лише підтверджувало непідробний інтерес і батьківську турботу держави про «найпередовішу науку».
Ну, і майбутнє, зрозуміло. І воно, майбутнє, завжди було важливіше справжнього, яким би променистим це справжнє ні поставало зі сторінок газет і в кінохроніці. Справжнє завжди було лише прологом до вже остаточно здійсненого майбутнього, що постійно маячить в історичній перспективі, як жадана морквина перед мордою віслюка.
Спочатку «майбутнім» був соціалізм, який будували в одній окремо взятій країні. У якийсь момент будувати його набридло, і було оголошено про його повну перемогу, а також про те, що жити стало краще, жити стало веселіше. Ця, спущене зверху бурхлива веселість, явлена у вигляді кінокартини «Волга-Волга» і Всесоюзної сільськогосподарської виставки, невимушено поєднувалася з енергійними заходами, пов’язаними із загостренням класової боротьби, яка з кожним роком загострювалася настільки, що у величезній країні вже не вистачало місць для нових таборів.
Цей час, втім, я знаю в основному по книжках, фільмам і спогадам батьків.
А ось початок 60-х, коли загальним фоном соціального життя служив плакат «Партія урочисто проголошує: нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі», я вже пам’ятаю чітко. З приводу комунізму було безліч дискусій. Не тільки публічних, але і, так сказати, приватних. Не про те, зрозуміло, сперечалися, настане вона чи ні насправді, – це-то якраз не обговорювалося, а малося на увазі само собою, – а про те, яким саме він буде.
Одні (їх була більшість) бачили комунізм як універсальну і всеохоплюючу халяву, де всього до хрініща і все безкоштовно. Інші (їх була меншість) розуміли його як остаточне і безповоротне торжество розуму, моральних начал і вільної творчої праці, як порятунок від забобонів і родимих плям «проклятого минулого». Одним словом, ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, як було сказано набагато раніше і, загалом, по дещо іншому приводу.
Письменники-фантасти тих років – ті, які з «прогресивних», – зображували майбутнє як світ, заселений виключно розумними, чесними, сильними, хоробрими, при цьому веселими і дотепними людьми, лижниками, туристами з рюкзаками і гітарами. Прийдешнє людство виглядало там як дружний колектив якого-небудь науково-дослідного інституту 60-х років, що розрісся до глобальних масштабів.
Про комунізм було також і безліч найвлучніших анекдотів. Особливо привабливим для усної народної творчості була повсюдно вживана формула, що позначала основний принцип комуністичного суспільства: «Від кожного за здібностями, кожному за потребами».
Більше жартів було, зрозуміло, не про здібності, а про потреби, що й зрозуміло, якщо врахувати скромний, м’яко кажучи, рівень тодішнього товарного забезпечення – «постачання», як тоді говорили.
Мені запам’ятався такий, наприклад, анекдот. При комунізмі людина відправляється за продуктами з метою задоволення своїх потреб. На двері магазину він бачить оголошення: « потреби в маслі не буде».
Або інший. На великому заводі виступає лектор, що розповідає про недалеке прекрасне майбутнє. «Через п’ять років, товариші, кожна радянська сім’я матиме власний автомобіль. (Оплески.) А через десять років, товариші, у кожної сім’ї буде свій літак!» Голос із залу: «Товариш лектор, а навіщо ж кожній щось родині потрібен літак?» «Пояснюю на прикладі, – каже лектор. – Уявіть собі, що ви живете в Хабаровську. А в Красноярську викинули муку...».
До 70-х років до «комунізму» якось непомітно охолонули і він остаточно перетворився на ритуальну, ні до чого не зобов’язуючу фігуру внутрішньопартійного етикету. Генсек ЦК КПРС товариш Брежнєв свою багатогодинну, монотонну і заколисливу, як східний епос, доповідь на черговому з’їзді незмінно закінчував словами «Хай живе комунізм!» Після чого делегати вставали і аплодували рівно стільки, скільки належало за регламентом. А потім, втомлені, але задоволені, веселою юрбою йшли отоварюватися «за потребами» в рамках тимчасово побудованого в одному окремо взятому Палаці з’їздів комунізму.
Але «комунізм» вже перестав бути майбутнім. Він зберігався лише в повсякденній мові громадян як рудиментарний синонім ситості і товарно-грошового благополуччя. Про декого так і говорили – «живе як при комунізмі». В тому сенсі, що у нього «все є».
А сьогодення і майбутнє зім’ято в одну купу в невиразному і позачасовому «розвиненому соціалізмі», творчо збагаченому Продовольчою програмою і економікою, якій чомусь було наказано неодмінно бути економною.
З настанням нових часів, коли утворився глибокий ідеологічний вакуум, загубилася і чарівна перспектива. Стало раптом зовсім незрозуміло, до чого і куди слід спрямовувати безгоспну енергію мас.
З комунізмом-то було простіше: його ніхто не бачив. А ось просте, здавалося б, завдання – взяти та й направити деяку кількість зусиль а також і громадянську і політичну волю, щоб просто приєднатися до сучасного цивілізованого світу, – виявилося нездійсненним.
Категорія майбутнього кудись поділася. Або в крайньому випадку майбутнє бачиться як вічно триваюче сьогодення, краще якого просто і бути не може. Ну чим, скажіть, погано наше сьогодення? Всього досягли, всього домоглися, з усіма благополучно пересварилися. Та й досить вже вчитися у кого попало! Не маленькі, слава богу! Вчителі теж знайшлися. На себе хай подивляться. Ще їх навчимо.
Яке майбутнє, якщо у нас і так все є. А у них там немає ні хріна крім одностатевих шлюбів. У нас ось, наприклад, є Путін. А у них є Путін? Отож-бо. А Крим у них є? А у нас є. І він наш.
І яке взагалі майбутнє, якщо у нас таке минуле! Ні в кого немає такого минулого. А якщо над цим минулим як слід попрацювати з допомогою єдиних підручників, то ще й не таке минуле можна забацати – всім минулим минуле, пальчики оближеш.
А майбутнього немає. Зовсім ні. Ніякого. Його немає хоча б вже і в тому сенсі, що про нього просто намагаються не думати. Ніхто – ні влада, ні так звані прості громадяни, в тому числі й ті, хто примудрився в наші дні зберегти тверезе ставлення до реальності та історії.
Страшенно не хочеться думати про майбутнє, це правда. Однак треба, діватися все одно нікуди. Бо якщо про нього не думати, його вже точно не буде.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: В Закарпатській області у ...
Наступна новина: В Чернівецькій області ...
Зачем заказывать печать визиток у профессионалов?
Найти честного адвоката в Киеве: основы и советы
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві