Промовиста виставкова афіша з репродукцією малярського портрета Грушевського пензля Труша, на якій рот історика заліплено скочем, підкуповує прикладом чистоти стилю постмодернізму й неабияк провокує інтригу глядацьких очікувань.
Іван Труш. Портрет Михайла Грушевського. 1900 р. Полотно, олія, НМЛ 32438, Ж–550
При цьому німе «волання» патріарха української історіографії викликає гостро осучаснені метафоричні асоціації. Оскільки після подій Євромайдану конотації «Грушевського» розширилися ще й до уявлень про запальну суміш, пляшками з котрою оборонялися демонстранти на вул. Грушевського у Києві. Відтак очікується, що й виставка «Про що мовчать музейні пам’ятки» із не меншим запалом покликана сказати своє революційне слово в актуальній музейній практиці та змінити уявлення глядачів на проблему протистояння «свій-чужий» у культурі.
Головний лейтмотив інноваційної виставки – відповідальне ставлення до культурної спадщини незалежно від її етнічної, релігійної або іншої приналежності та впливу політичної кон’юнктури, а також важливість врахування динаміки змін значень, сприйняття та інтерпретації об’єктів культурно-мистецької спадщини.
За задумом оригінальність й інноваційність цього проекту полягала в тому, що на відміну від статичних лінійних виставок, упереваж досі широко притаманних українським музеям, «Своє/Чуже» намагався показати динаміку змін значень певних кодів культурної спадщини через залучення сучасних форм музейної комунікації. І вінцем у цьому мало стати створення інтерактивної карти-схеми музейного ландшафту Львова, де морфологічно чітко й доступно у багатошаровому поглибленому відкритті інформаційних вікон подавався би численний текстовий та іконографічний матеріал. Тому не виявилося дивиною, що амбітний проект отримав ґрантову підтримку Програми і3 «Ідея-Імульс-Інновація» Фонду Рината Ахметова «Розвиток України».
Однак насправді інтерактивними технічними засобами третього тисячоліття виставка аж ніяк не переобтяжена, бо одне лише написання програми до електронної мапи підважувало проектний бюджет на диспропорцію, котра б позначилася на загальній якості проекту. Тому вирішено було зробити виправданий вибір на користь апробованих класичних комунікацій: двомовних (англійською та українською) експлікацій, інформаційних щитів у кожному залі, каталогу, буклетів, афіш тощо.
Відтак оцінювати інноваційність проекту можна лише на прикладі ефективності експонування й інтерпретації, а також тих екстраординарних подій, що стали наслідком «прямої дії» культурного «коктейлю Грушевського». Але про це – згодом. Солідарна співпраця vs неусвідомлення мотивації
Отож виставка вражає не стільки кількістю представлених артефактів, скільки їхньою «вписаністю» у контекст історичної нарації завдяки злютованій вмонтованості в загальне тло візуального ряду, що його вибудував дизайнер експозиції Остап Лозинський.
Цей молодий і перспективний художник-реставратор та експозиціонер Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького нещодавно очолив Асоціацію музеїв та галерей Львова, котра виступила одним із співорганізаторів проекту «Своє/Чуже», і власне від цієї громадської організації Лозинський зробив свій інтелектуальний внесок у те, щоб дана виставка здивувала свіжістю представлення старожитностей, а ті своєю чергою виявили свій потенціал музейних предметів, вказавши на можливість їх різнобічної інтерпретації в контексті експозиційного простору.
Та найперше, що варто зазначити: виставку, яку зреалізовано в межах проекту Українського національного комітету ІСОМ «1914-2014. Від війни імперій до діалогу культур. Культурна спадщина: спільна відповідальність», що відбувається за сприяння Міжнародної ради музеїв (ICOM) та комітету ІСОМ-Europe, виготовила не одна особа й навіть не одна інституція.
До створення експозиції, яка розташувалася у 5 залах Музею етнографії і художнього промислу Інституту народознавства НАНУ, своїми фондовими експонатами долучилися ще й такі відомі своїми багатими колекціями культурні заклади, як Львівський історичний музей, Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького, Львівська національна галерея мистецтв ім. Б.Г. Возницького та Львівський музей історії релігії.
Ідея та концепція проекту «Своє/Чуже» належить відомому вітчизняному теоретику музейництва Зеновію Мазурику, заступниці директора музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків Катерині Чуєвій, директору Музею етнографії Роману Чмелику та ст. науковому співробітнику цього ж музею Ірині Горбань. Саме на її плечі більшою мірою лягли численні клопоти, адже саме Ірина Горбань зводила все до спільного знаменника, виступивши і куратором виставки, і авторкою текстів, і упорядницею буклету, маючи «на все про все» лишень три місяці, хоча подібний проект вимагав би не менше двох років ретельної підготовки. Отож – місія посвятна й виконувана за умови повної самавіддачі.
Солідарна співпраця різних інституцій над організацією цієї знакової виставки мала розвінчати враження (що, на жаль, побутує) про українські музеї як такі, що не вміють ані збирати, ані зберігати, ані виставляти колекцій через відсутність усвідомленої мотивації. Наскільки це відповідає дійсності, і наскільки вдалося розворушити інертне болото, – лишилося за лаштунками підготовки експозиції «Своє/Чуже». Глядачі натомість отримали достойну поживу для роздумів і розважань над питаннями, що їх організатори виставки показавши, як колись митрополит Андрей Шептицький купував твори польського маляра Яцека Мальчевського, проартикулювали дуже акцентовано: що то значить «своя» культура? чи етнічні і релігійні критерії достатні для визнання культури «своєю»? чи може бути чужою культурна спадщина на території своєї держави?
На думку координаторів проекту, саме нехтування цими питанннями спричинило до нерозуміння один одного в українському суспільстві, а політичні спекуляції ними призвели до фактичного стану війни в Україні. Поліфонія діалогу понад віки, культури і кордони
Виставка «Своє/Чуже: про що мовчать музейні пам’ятки» вийшла, образно кажучи, поліжанровою: вона водночас і аналітична, бо примушує глядача дошукуватися ціннісних орієнтирів та відповідей на згадані питання, і гостросюжетна, бо розповідає про такі карколомні мандри музейних артефактів крізь віки й лихоліття, що хоч детектив із них виписуй!
Підгорецький замок. Лицарський зал. Фото Е.Тшемеського. Бл. 1880 р.
Скажімо, один із виставкових залів, переносить глядів до замку в Підгірцях, яких упродовж останнього століття зазнавав і бомбардування й пожеж будівлі, і мародерства колекції, і використання його під функцію туберкульозної лічниці. Ретроспекція вдалася: видруком на банерній тканині склали враження про інтер’єр Підгорецького замку. Фрагмент стелі, який був втрачений, відтворили за формами ліпнин, що збереглися у Польщі. До цього додали копії фрагментів бордюру, свічада й виставили малярські твори, портрети, кольчуги та обладунки однокрилих крилатих гусарів, що тепер зберігаються у Львівському історичному музеї.
«Загалом колекція Підгорецького замку була пошматована між різними країнами й музеями, але ця виставка стала претекстом майбутнього відновлення замку. Хоч, звісно, це вельми далека перспектива, але про майбутнє варто думати вже нині. Готуючись до виставки, ми проаналізували збірки різних музеїв, узагальнили статистичні дані про те, що й де зберігається, що є і чого бракує, – це прислужиться ревіталізації замку», – стверджує Остап Лозинський.
Інша частина експозиції під назвою «Sacrum versus profanum» розповідає історію львівських сакральних споруд, які в часи войовничого атеїзму комуністичної влади були перепрофільовані під інші функції. За приклад узято Вірменський собор, в якому від 1952 року містилося сховище фондів давного мистецтва (іконопис, скульптура, дерево декоративне) Музею українського мистецтва. Також представлена історія костелу кларисок, де зараз музей Пінзеля. А ще – церкви св.Онуфрія, де був музей книгодрукування, й Домініканського монастиря і костелу, де свого часу комуністи «проповідували» безбожництво. Згодом, коли в 1990-их роках культові споруди стали повертати церковним громадам, ті домагалися й повернення їм ікон, котрі, однак не знаходили застосування в обрядах й наражалися на небезпеку нищення.
«Це ілюстрація неправильного підходу до колекцій, коли музеї йшли на поводу в держави. Історія тих творів є дуже плачевна: частина їх опинилася в столичних приватних колекціях, частина – просто неба, частина була спалена. Держава ніяк не моніторила наслідки таких переміщень, не надавала статусу окремих пам’яток іконостасами 16-17 століття», – звертає увагу Остап Лозинський.
Фігурка танцівниці. Італія, Капо ді Монте. Фарфор, полива, золочення. МЕХП, ЕП 11911. Щит. XVII ст. Виготовлений у Криму, срібні деталі – у Львові ювеліром-вірменином. ЛІМ, З–3546. Збірка Болеслава Ожеховича у Львові. Східна зброя. Фото М.Мюнца. Бл. 1922 р.
Один із залів виставки – місце зустрічі розрізнених предметів колись цілісної збірки, що її, рятуючи від російської навали 1915 року, заповів Львову колекціонер Болеслав Ожехович. В угоді про дарування було зазначено: колекція в усі часи повинна складати неподільну цілісність. Та не так сталося, як гадалося. Ось уже впродовж десятиліть за партійною вказівкою галерея картин польських та чужоземних художників, колекція зброї, військових відзнак, монет, мініатюр, годинників, старих гаптувань, золототканих поясів, меблів, виробів зі скла, порцеляни, бронзи тощо роззосереджена по різних львівських музеях згідно з їхніми тематичними профілями. Але ці два місяці, що триватиме виставка, вони таки будуть разом! Яскравим символом відновлення статусу кво стало демонстрування колекційного щита на тлі збільшеної репродукції інтер’єрного фото, саме там де колись було його питоме місце. Оточення до цього склали картини, оригінальні меблі та шафки з порцеляною. «Ми зібрали їх в одному просторі уперше за 70 років», – зазначає Остап Лозинський.
Не оминула виставка увагою й історії дрібніших музейних збірок Львова, представляючи колекцію вірменського музею, збірку юдаїки Максиміліана Гольдштайна чи археологічних знахідок із колишніх Музею НТШ, Львівського університету, Народного дому, Ставропігії, Національного музею, музею Любомирських тощо, більшість з яких із початком Другої світової війни розформували...
Витинанка єврейська на свято Шавуот. Кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Папір, витинанка, МЕХП, ЕП 82387 Проскрибовані й викрадені: фігури відсутності повертаються
Утім упродовж століття зникали не тільки музеї, а й те що їх становило їхню основу – тобто артефакти, які не пройшли тест на лояльність щодо тоталітарного режиму. Визнані чужими й ідеологічно шкідливими, вони повинні були перестати існувати. Минуле видавалося підозрілим, спадщина – ворожою. Культурний діалог не складався жодним чином, а риторика єдиноправильного партійного монологу прирікала ці твори на небуття. Так, скажімо, мали згоріти в печі всі мистецькі згадки про український визвольний рух.
Загалом тоді вже про мистецтво й не йшлося, бо його замінила пропаганда. Численні комісії перевіряли музейні збірки, вилучаючи у спеціально створені фонди «ідеологічно шкідливі» твори, що мали «відверто націоналістичний характер».
На превеликий жаль, доля таких пам’яток досі залишається невідомою. Так, вилучені до закритого фонду із Музею українського мистецтва твори формалістичних течій, портрети кліру УГКЦ чи Січових стрільців, мали бути в середині 1952 року розбиті або спалені. Та згодом з’ясувалося, що дещо із того, що за списками вивезли, насправді лишилося в музеї, і навпаки – дещо забране у списках не числилося. Більше того: у помешканні головного виконавця цього одіозного вилучення згодом знайшли картини, що їх вдалося потім повернути музею. Ось про це й мовчить усміхнений Михайло Грушевський на полотні Івана Труша, адже це він повернувся саме в такий спосіб! А разом із ним – і пейзаж Василя Кричевського «Ріка Псьол у Ворожбі», і олійний етюд Миколи Анастазієвського, і «Портрет сотника УСС Сеня Горука», що його написав Осип Курилас.
Осип Курилас. Дивлюся, аж світає. 1918 р. Полотно, олія, НМЛ 32946, Ж–562
Тут же й інша картина Куриласа «Дивлюся, аж світає», котра була репродукова 1920 року в журналі «Світ дитини» під назвою «Шевченко межи стрільцями». Та з приходом більшовиків автору довелося замалювати стрільців хмарами. Однак кілька постатей таки можна розгледіти …
Олекса Новаківський. Мойсей (Портрет Митрополита Андрея графа Шептицького). 1915-1919 рр. картон, олія, збірка «Студіон»
У залі, де експозиція розповідає по трагічні сторінки історії нищення українського мистецтва, представлено й «Мойсея» роботи Олекси Новаківського, – цей портрет Митрополита Андрея Шептицького упродовж 50 років також вважався знищеним. Але 2001 року його серед будівельного сміття знайшов о. Севастіян Дмитрух і від «Студіону» дав його на музейну виставку.
Юрій Магалевський. Портрет Володимира Самійленка
це не єдиний випадок, коли до музею повертається те, що довгий час мали за втрачене. Дивовижну історію про депозит Юрія Магалевського розповідає Данута Посацька, головний зберігач фондів Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького: «Магалевський 1921 року передав нашому музею галерею історичних портретів сучасників, військових та політичних діячів УНР, – усього 53 твори, із яких 40 вилучили до спецфонду, щоб знищити. Однак частина повернулася до музею, бо 1973 року був складений їхній перелік. Але наприкінці 1984 року їхня наявність не підтвердилася. Депозит пропав. Однак то в столиці, то в інших містах стали спливати відомості про портрети роботи Магалевського, які походять із нашого депозиту, що ними перепродувачі намагалися зацікавити національно свідомих збирачів, але честь колекціонера не дозволяє володіти краденим. Так портрет Івана Огієнка повернула нам його онука Алла Марушенко з Києва, а Тарас Лозинський зі Львова – «Портрет Євгена Богуславського». Зараз Роксолана Лемик передає нам в дар портрет поета Володимира Самійленка. І з кожними таким випадком сподівання на повернення інших втрат збільшується до ймовірної вірогідності».
Ось він – «коктейль Грушевського» прямої дії, коли виставка стирає білі плями, відновлюючи історичну справедливість, міняє світ! По вибуху – тиша, Грушевський на портреті усміхається, мовчить і усміхається знову: виставка таки плекає усвідомлення цінності культурної спадщини та формування відповідальності за неї у громадян.
«Було б добре, якби виставка внаслідку посприяла створенню електронних каталогів колекцій Львова. Це цікаво з огляду на те, що наш час, можливо, не потребує згромадження власне самих артефактів в одному приміщенні, – важливіші знання про історію. За століття, що його озираємо, так багато всього переплелося, що тепер годі розмежувати, що вважати своїм, а що чужим, та й чи варто відкидати цінності, які можуть збагачувати навзаєм різні культури. Якщо ми оцифруємо колекції і відкриємо галерею в інтернеті, то віртуальні екскурсії будуть набагато цікавішими для звичайних глядачів, адже кожна людина зможе тоді мати до всього безперешкодний доступ, дивитися, отримувати максимум інформації, а ще – особистими розмірковуваннями прилучатися до загального діалогу про ідентичність», – таким реально практичним бачить Остап Лозинський вислід виставки «СВОЄ/ЧУЖЕ».
Марта Гартен, для IA ZIK
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Львівські школярі ...
Наступна новина: В Житомирській області 16 ...
3D Ручки: Творчество без Границ
Маршрутизатори з підтримкою Wi-Fi 6: Чи варто оновлюватись для підвищення швидкості Інтернету вдома?
Замена экрана Xiaomi 12
Почему стоит купить молд силиконовый в интернет магазине Zabaganka?
Отличный выбор для стильных образов: красивые квадратные ногти
Переваги ІСТЕЛ 3000 - провідного українського постачальника