Материне серце не може змиритися з втратою єдиного сина. «Він у мене такий рослий, сильний, ніколи не слабував, – каже жінка. – Хто би не попросив помочи, нікому не відмовляв. У лютому Михайлові виповнилося лише 22 роки. А тут раз і нема… Скажіть, чому така несправедливість?»
Мирослава Василівна разом із покійним чоловіком Анатолієм Михайловичем усе життя тяжко працювали, виростили п'ятьох дітей. Михайло був четвертою дитиною. В молодших класах батьки віддали його в музичну школу. Хлопець грав на басі в духовому оркестрі. Коли йому було вісімнадцять, пішов з життя тато. Анатолій Михайлович згорів від раку за кілька місяців. Так і не побачив свого Михася у військовому однострої.
У 2011 році Михайло Погорєлов пройшов вишкіл у навчальній частині внутрішніх військ у Золочеві, а потім ніс службу в столиці. Мати каже, що він дуже хотів служити в президентському полку, але туди сиріт не беруть. Тільки-но демобілізувався, заявив удома, що йде на роботу в міліцію. Мирослава Василівна була проти. «Ви знаєте, що то за робота така: ніколи нема чоловіка вдома, буває, що люди проклинають, бо кожному ж не вгодиш, – жінка притискає до грудей натруджені руки. – Я того своєму синові не бажала. Він мене послухав, поїхав на заробітки в Москву. Але в травні цього року, коли взнав, що беруть хлопців до міліцейського батальйону, я вже не могла його втримати.
То така добра дитина була! Ніхто нічого поганого про Михайла в Обертині не може сказати. Мав багато друзів, і не тільки серед однолітків. Мені вже було надоїло, бо двері в хату не зачинялися. Ще до школи ходив, коли прийшли до нього двоє газдів. Михасю, що ти з ними маєш, в них самих є діти? Мамцю, то мої друзі, – відповів. – Прийшли помагати косити кукурудзянку. Як Михайла привезли додому, то один з них, Сашко Нічведа, припав до труни. Каже, братику наш, прости, що не вберегли!»
Завжди життєрадісний, з почуттям гумору Михайло Погорєлов був душею колективу і в батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ». Після напруженого навчання він разом із товаришами патрулював вулиці обласного центру. А коли настала потреба виїхати в зону проведення АТО, щоб захищати територіальну цілісність держави та її громадян, Михайло зголосився туди добровольцем. Спочатку ніс службу на блокпостах у Старобешево та Комсомольську, а потім його разом із трьома десятками бійців «Івано-Франківська» перекинули під Іловайськ. Про те, що там справжнє пекло, можливі втрати серед особового складу хлопці знали.
Старшина батальйону «Івано-Франківськ» старший сержант міліції Іван Верстюк прийшов у підрозділ в один час із Михайлом Погорєловим. «Міша був фізично й морально підготовлений до міліцейської служби, – каже Іван Верстюк. – Відчувалося, що він пройшов хороший вишкіл у внутрішніх військах. Дуже відповідальний, не губився в найбільш складних ситуаціях, завжди казав, що все буде добре. Здавалося, що Міша не знав страху, він справжній герой.
Усі хлопці, які там загинули, вони реально є героями. Зробили для держави все, що було в їх силах. І в мене є така мрія, щоби тепер держава зробила для них якомога більше. Йдеться не тільки про матеріальну підтримку їх батьків, дружин чи дітей. Головне – щоб ніколи не забували про їх подвиг, самопожертву. Адже це патріоти, добровольці, які знали, на що ідуть.
Крім трьох загиблих побратимів, ще семеро наших бійців під Іловайськом зникли безвісти. Ми очікуємо результатів ДНК, і водночас дуже сподіваємося, що хтось із них живий».
Не втрачає надії на диво й Мирослава Погорєлова. Все в домі нагадує їй про сина: Михайлові речі, фотографії. Їй так його бракує…
Ігор Голинський,
редактор газети «Версії.Факти.»
Івано-Франківська область
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Житомирські правоохоронці ...
Наступна новина: Что такое таможенные ...
Простий та доступний запис до лікарів у Києві
Чому варто довірити своє здоров'я професійній клініці ортопедії та травматології у Дніпрі?
Переваги хірургічного лікування онкологічних захворювань в урології за допомогою лапароскопії та ендоскопії
Что такое гемостатические салфетки и зачем они нужны?