Якби не цей запах і не сила-силенна народу в армійських одностроях та білих халатах, то тому, хто вперше 1986 року потрапив у Чорнобиль, могло б здатися, що він у царстві первісної природи, яка досягла вершини свого розквіту. Стояв липень. Милували око розмаяні зеленню сади, в яких до самої землі гнули віття налиті соком паперівки, за гарячо-червоним кольором стиглих вишень ледь проглядалося листя, навколо буяли хліба, що визрівали добірним колоссям, вигнавшись стеблом майже у зріст людини... І білі лілії у заплавах річок. Вони повільно плавали тихим плесом, фосфоруючи на тлі чорної гладі води. Їх було так багато, що видавалося, наче хтось розкидав тиховоддям величезні полумиски. Серед цього буйноцвіття і зеленого розмаю, як чужий, рудів міддю похмурий ліс. У неприродному кольорі ще недавно заселених галасливим птаством дібров відчувалося щось неземне і від того – зловісне. Тут блукала смерть – невидима і невблаганна. А вдалині, над станцією, пихкав своєю атомною люлькою “дід”. Так охрестили четвертий реактор ліквідатори катастрофи.
Коли Тимофій Сало, лікар-епідеміолог, один з керівників бригади медиків львівських правоохоронних структур, ступив на чорнобильську землю, йшов четвертий місяць від того дня, як не стримана людськими руками стихія вирвалася на волю, знищуючи все живе. Лише двадцять днів було відведено для відрядження п'ятнадцятьом медикам зі Львова в зону катастрофи. Довше бути там загрожувало небезпекою для здоров'я. А що казати про початок біди – пожежу на станції, перші дні евакуації, плачу, смертей! Перші дні замовчування глобальних масштабів катастрофи радянським урядом та високими посадовцями!
Праця розпочиналася о 6-й ранку, після приїзду з-за меж тридцятикілометрової зони, де львівський “десант” медичних працівників ночував у сільському клубі. У зоні на ніч залишалася лише чергова зміна. Після оперативної наради у штабі, на якій визначалися плани та завдання перевірки об'єктів, санітарно-гігієнічна служба виїжджала на місця розквартирування формувань ліквідаторів аварії для того, щоб з'ясувати стан й організацію харчування людей, якість продуктів та своєчасність забезпечення ними. Робота нібито не особливо важка. Але виснажувала дорога, дошкуляли липнева спека, пилюка, що прилипала до одягу, який, здається, ніколи не висихав від поту, і час, що тратився на довгу кількаразову дезактивацію транспорту. Ця обов'язкова процедура відбувалася через кожні десять кілометрів шляху. Мили машини, “забруднені” радіацією, по кілька разів на день люди міняли респіратори. Та одяг все одно “шкалив”. Особливо ввечері після приїзду на постій. Однак замученим дорогами тридцятикілометровою зоною людям не вдавалося відразу відпочити – машин не пропускали на територію, інколи по кілька разів завертаючи на додаткову дезактивацію. Лише після цього – щоденна заміна одягу на новий, “чистий”, вечеря й сон. І так щодня.
Побачене й пережите в чорнобильській зоні вражало своєю масштабністю. Наметові містечка, величезна кількість покинутої техніки, яку спочатку закопували у глибокі котловани, а потім залишали у спеціально відведених місцях, численні військові підрозділи, медичні пункти з червоними хрестами – все це нагадувало прифронтову територію, на якій кожен крок за межі дозволеного міг стати фатальним, бо невидимий ворог чатував усюди. І про його присутність міг дати знати лише дозиметр. Ступиш крок за знак із застережним написом – і він своїм тріщанням нагадує: “Обережно, радіація!”.
Приголомшувала й пустка покинутих сіл. Населення евакуйовано, живність знищено. Сам родом із галицького села, Тимофій Миколайович добре знав, що значить для селянина корівчина, і з гіркотою уявляв собі, як краялося серце у старенької поліської бабусі, коли військові виводили із хлівця її годувальницю та пестунку на забій. Зрештою, й не в одного солдата, що провів своє дитинство на пасовиську, зі своєю улюбленицею Лискою чи Красою, щеміла тоді душа від усвідомлення того, що він чинить, і від безсилля, що по-іншому чинити не може, та й не має права.
У деяких глухих місцинах усе-таки залишилися поодинокі мешканці. Як їх не просили, як не благали, вони не захотіли на старість покидати рідні домівки та їхати світ за очі, мовляв, у своїй хаті – і смерть миліша. Таким підвозили свіжі продукти й воду, аби хоча б харч був нерадіоактивним. Та хіба угледиш – старенькі все одно поралися на грядках, споживаючи те, чим щедро, як ніколи, вродила поліська земля. Але цього літа – не на радість, а на погибель. Обійсть, де залишилися доживати віку старі поліщуки, було небагато. За чотири місяці від початку катастрофи села позаростали чортополохом і полином. Сховавшись у високих бур'янах, біліли хати у садах, рясніли врожаєм городи, але ніде не видно було людської душі. Лише поодинокі здичавілі собаки та коти вешталися подвір'ями, безрезультатно шукаючи поживи. До людей у військовій формі вони не наближалися, ніби здогадуючись, що від них слід чекати тільки одного – смерті, і не знаючи, що, пронизані радіоактивним промінням, самі несуть у собі смерть.
Три тижні у зоні... Дещиця порівняно з тим, скільки зусиль докладено і ще скільки треба було докласти, аби хоча б якось зменшити біль втрат, загублених доль. Дещиця, щоб усвідомити людську слабкість перед стихією, яку створили самі ж для себе, не вміючи, як слід, оволодіти нею. Але й тих трьох тижнів було достатньо, щоб побачити й відчути цей біль. Свій біль і біль своїх співвітчизників, змушених назавжди покинути отчу домівку, могили своїх предків, підмурівок свого роду.
Багато відтоді забулося, багатьох, котрі віддали своє життя і здоров'я, рятуючи людство від атомного геноциду, забула держава. Нема на світі тих, хто у числі перших заглянув у дихаючу пекельним вогнем пащу реактора, інших смерть знайшла згодом. Стерлися й у пам'яті Тимофія Миколайовича Сала подробиці роботи в зоні тоді, у липні 86-го. Але й зараз, мов наяву, бачить він казкову природу полинової землі і білі лілії на тихому плесі. Мертві лілії на довгі роки мертвого краю...
На першому знімку: Тимофій Сало (другий зліва).
Чорнобиль, липень 1986 року.
Олег САЛЮК
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: 240 км меліоративних ...
Наступна новина: В Закарпатській області ...
Замена экрана Xiaomi 12
Переваги агенства інтернет-маркетингу від Penguin-team
Почему стоит купить форсунки для полива?
Почему стоит купить молд силиконовый в интернет магазине Zabaganka?
Отличный выбор для стильных образов: красивые квадратные ногти
Переваги ІСТЕЛ 3000 - провідного українського постачальника