Міліціонер-ліквідатор Олександр Біляк: "Почуття відповідальності та відданості тих,хто у перші дні закрив собою Чорнобиль,та тих,хто ліквідував наслідки аварії,були сильнішими за будь-який наказ"

Минають вже десятиліття з часу аварії на ЧАЕС, проте пам'ять про атомне лихо ятрить серце і душу не тільки ліквідаторів та їх близьких, але й багатьох небайдужих людей: тих, хто особисто зіткнувся з бідою, і тих, хто знає про неї лише з розповідей інших.

У числі перших у зоні біди опинилися і правоохоронці, які виконували службові завдання з охорони громадського порядку на прилеглих до місця аварії територіях. Серед них були й працівники Житомирського районного відділу міліції: Олександр Біляк, Олексій Кучук, Володимир Довбиш, Валентин Мироненко, Сергій Яроповець, Ігор Литвак, Володимир Мосежний, Анатолій Потапенко, Олександр Зірчик, які активно включилися у боротьбу з ліквідації наслідків, не шкодуючи свого життя.

Про це розповідає один з учасників ліквідації аварії на ЧАЕС полковник міліції у відставці Олександр Андрійович Біляк, нині уже пенсіонер органів внутрішніх справ.

– Уночі з 27 на 28 квітня 1986 року наш гарнізон був піднятий по тривозі. А уже наступного дня 29 квітня ми вирушили в складі групи УМВС України в Житомирській області до місця аварії. Спочатку нас розмістили у піонертаборі «Смарагдовий», що в селі Копача, у 3-х кілометрах від реактора. До речі, тепер це населенний пункт захоронений.

Прибулих розбили на окремі групи, які працювали позмінно по 4 години в Прип'яті: патрулювали вулиці, будинки, щоб не було мародерства і дотримувався порядок.

- Про радіацію ми й не думали, - продовжує Олександр Андрійович, - ніякі захисні костюми не одягали, лише – респіратори. Та через них не побалакаєш, не запалиш цигарку. Тому багато хто й працював взагалі без усякого захисту. Харчі закінчились вже через добу. До речі, лише на п'ятий день нам уперше й востаннє видали сухий пайок. До того харчувалися на такі-сякі гроші в чорнобильських їдальні й ресторані, купляли продукти з відкритих лотків, а на своїй «чистій» базі ловили рибу й варили юшку.

Коли 30 квітня вітер змінив напрямок і з'явилась інформація, що у нашому таборі радіація в десятки раз перевищує норму, нас переселили в інше місце. Там усіх розмістили по наметах, в яких уночі була страшенна холоднеча. За всі дні не пройшли жодної санобробки, не мали ніяких ефективних засобів захисту. Навіть усі банні процедури проводили в місцевій зараженій річці.

Полковник міліції у відставці на мить зупинив спогади й задумався.

- Знаєте, тих умов навіть техніка не витримувала, виходила з ладу, а люди працювали. І не тому, що отримали вказівку. Почуття відповідальності та відданості тих, хто у перші дні закрив собою Чорнобиль, та тих, хто ліквідував наслідки аварії, були сильнішими за будь-який наказ. Мені здається, що патріотизм був таким, як у роки Великої Вітчизняної війни. Різниця лише у тому, що ми боролися проти ворога, якого не бачили.

Зрештою загін правоохоронців відправили додому. Лише тоді вони пройшли першу санобробку, усі свої речі зняли (пізніше їх поховали в могильнику) й отримали робочі роби та напівкеди. У такому «наряді» худі, втомлені, неголені і прибули до Житомира, де їх, мов із фронту, зустрічали рідні.

- Найсильніший спогад - виселення місцевих жителів. В останній день нашого там перебування всіх зібрали і попросили допомоги в евакуації населення з села Чистогалівки Чорнобильського району, розташованого у 4 кілометрах від АЕС. Дуже важко було, людей, фактично, зривали з насиджених місць… Сльози… Прокльони… Дуже гнітючі та важкі і враження, і спогади, навіть уже після стількох років.

Чорнобильська трагедія – це величезний невгасаючий біль українського народу. Я вважаю, що ми завжди повинні пам'ятати про це, тому що той, хто забуває минуле, прирікає себе на повторення помилок, - завершив розмову Олександр Біляк.

Катерина Грабчук,

Житомирський РВ УМВС України

в Житомирській області

Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ .

Попередня новина:

Наступна новина:

КОМЕНТАРІ

Сьогодні читають

Новини партнерів