Про це у блозі на ТСН написав письменник та публіцист Юрій Винничук.
«Продажні українці» у свідомості росіян існували завжди, і мине не одне покоління, доки віра в це з їхніх голів не вивітриться. А поки що продажність і меншовартість українців щедро розсівається, як у російській літературі, так і в кіно.
Подаємо повний текст блогу Юрія Винничука.
Останній спіч Путіна про хрещення Володимира в Корсуні має під собою багатовікову імперську ідеологію. Чимало де хрестилися європейські королі, однак це ніколи не було підставою для захоплення чужих територій. Але у свідомості пересічного росіянина закладено з дитинства: де ступала російська нога – там Росія. Не дивно, що навіть пам’ять про Аляску досі не зникла і жевріє.
А те, що Володимир хрестив зовсім іншу Русь, а не ту, яка згодом називалася Московією, для росіян уже не має жодного значення. Київ залишився для них символом колишньої величі і давнини, без яких їхня історія стає надто куцою й одірваною від різноманітних міфів.
Це схоже на тугу вірмен за горою Арарат, яка опинилася в Туреччині, але присутня у гербі Вірменії. Тільки ж вірмен на втрачених теренах уже нема, а Путін свято вірив, що росіян в Україні аж 17 мільйонів і всі вони сплять і бачать себе на родінє.
Тому туга росіян за Києвом агресивна. Як пише один із адептів русского міра, «дело тут, пожалуй, в старом грехе продажи первородства за чечевичную похлебку. Украинские «письменники» продали русскую культуру за кусок сала. Именно поэтому у них нет ни культуры, ни сала. Киев – мать городов русских. Украинцы продали и предали свою подлинную историю, историю Древней Руси, отреклись от родства с русскими во имя польских баек про русских «монголо-финно-татар». Неудивительно, что приходится сочинять сказки про «Украину-Русь» или про существование украинцев на протяжении десяти тысяч лет».
Продажні українці у свідомості росіян існували завжди, і мине не одне покоління, доки віра в це з їхніх голів не вивітриться. А поки що продажність і меншовартість українців щедро розсівається, як у російській літературі, так і в кіно.
У нас цілком справедливо заборонили серіал «Белая гвардия» за романом М. Булгакова. Я ніколи цього роману не читав, але проглядаючи в записі серіал, звіряв різні сцени за книжкою. Те, що Булгаков був імперським патріотом і зневажав українців, давно відомо. І наша меншовартість якраз і проявляється в тому, що в Києві є його музей. Що з того, що він любив Київ? Адже він любив не український Київ, який ще за його часів звучав українською мовою гучніше, ніж у наш час. Він любив російський Київ, як любили французи французький Алжир, а англійці – англійський Делі. Однак я не чув, щоб в Алжирі був музей Альбера Камю, а в Делі – музей Редьярда Кіплінґа.
Так от про серіал. Здавалося б, у романі й так достатньо антиукраїнських епізодів та висловлювань, однак творцям серіалу всього цього видалося замало, і вони вирішили усе «покращити». Симон Петлюра, ясна річ, погромник. Хоча ця мила забава убивати євреїв якраз була притаманна росіянам. Уже в Першу світову, захопивши Галичину, російські війська влаштовували погроми, розпускаючи чутки, буцім якісь таємничі єврейські дівчата стріляють по них із вікон. Згодом з’ясовувалося, що жоден військовий не загинув, зате сотні невинних євреїв поплатилися життям. Про це можна прочитати у спогадах Соломона Раппопорта.
Продажні українці у свідомості росіян існували завжди Те саме відбувалося і під час Московсько-української війни. Преса УНР переповнена звістками про звірства білих і червоних. Але в серіалі, звичайно, у ролі звірів петлюрівці. У сцені похорону білогвардійців один із персонажів пояснює, чому ховають їх у зачинених домовинах: петлюрівці повиколювали полоненим очі, повирізали на плечах погони. А задля наочності, хоч цього у Булгакова і нема, ще й показали, як ці погони вирізають.
Ось Петлюра в’їжджає до Києва. Натовп висипав на вулиці. У романі Ніколка вилазить на стіну й собі подивитися. «Какая то веселая бабенка в валенках уже находилась в нише и сказала Николке радостно: – Держитесь за меня, панычу, а я за кирпич, а то свалимся». Здавалося б, простенький епізод, але й тут шаловлівая ручка творців серіалу не забула познущатися над скнарістю українців. У фільмі ця бабйонка уже на драбині і за те, що дозволила хлопцеві (москалеві!) вилізти, попросила 50 карбованців, бо, мовляв, вона ту драбину через усе місто волочила. Та й квіти для улюбленого отамана вона не купила, а з вазонка зрізала.
Перукар радить російським офіцерам збрити вуса, бо петлюрівці офіцерів ріжуть. Якщо ж не хочуть збривати, то можна вуса запустити вниз по-петлюрівськи. Ну, а всі петлюрівці просто поголовно п’яниці. Полковник Козир випиває перед боєм, не злізаючи з коня. У Булгакова такого епізоду нема. Нема й сцени, де Козир, колишній учитель, лупцює нагайкою свого джуру за те, що той неграмотний. Козир з самого ранку наливає своїм козакам горілку з бідона. Кожен хреститься, і лише потім п’є. Сцена знайома. Нам уже у фільмі «Ми із будущєго» показували командира УПА п’яного та ще й з великою сулією мутного самогону на столі. Класика жанру.
Булгаков попри все талановитий письменник. Якось навіть не уявляю собі, щоб він описав ось таку сцену. Козир виходить з дерев’яного туалету. Джура чекає на нього з глечиком води і – увага! – з вишиваним рушником. Тут така тонка лінія: туалет і рушник. Лайно і символ.
А що тих символів ще замало, то Козир перед боєм кричить найпопулярнішу під час першого Майдану кричалку «Ганьба!» Хоч і недоречно, зате гарно.
Покидаючи село, де козаки квартирували, Козир (нагадую – сільський учитель) кличе до себе старосту й каже: «Спали цю школу. Бо тут москальської мови вчили і вона москальським духом просякла. А я місто візьму, повернуся і нову школу побудую – українську». «Може, попа покликати, щоб перехрестив?» – питає тремтячим голосом староста. «Ні. Попи на москальській мові служать. Москві підкоряються. Пали». Ну, а далі Козира поранили і після того, як його доктор Турбін перев’язав, заявив: «Геть з України! Більше ви тут жити не будете».
Поки що продажність і меншовартість українців щедро розсівається, як у російській літературі, так і в кіно. І цього теж нема в романі. Але ж так актуально показати ненависть хохляцьку до москаля! А потім Козир ховає свого джуру і каже попові, що треба його відспівати як героя України, бо, може, він і першим українським святим стане – новомучеником Олександром. Не знаю, що хотіли цим у фільмі сказати, але й цього у Булгакова нема.
Тупість армії УНР підкреслюється лобовою атакою на три ряди рушниць і кулемет. Або ось такою сценою. Гайдамацький патруль. Один із гайдамаків каже, що йому ліхтар очі ріже. Питає в бунчужного чи можна стрелити. Той дозволяє. Потім і сам стріляє. А як вони усі ліхтарі постріляли, бунчужний спохопився: як же вони будуть варту тримати, якщо так темно.
А потім цей патруль зупиняє білогвардійця, який представляється оперним співаком. «Ну і що? – скалить зуби патрульний. – Я коли вип’ю, теж співаю». А відтак вони починають вити, як собаки. Обох цих сцен у Булгакова нема.
Без демонстрації українського антисемітизму теж не обійшлося. У Булгакова і без того ця тема яскраво демонструється, а в серіалі ще й жару додали. Козир розрубує шаблею глечика й каже: «Як жидівська голова», чого у Булгакова теж нема.
То чим усе це можна пояснити, як не нутряною ненавистю до нас? І як після цього в Росії ще можуть засуджувати нашу цензуру? Чи не достатньо було зняти серіал, дотримуючись оригіналу? Навіщо усі ці фантазії? І після цього всього вони ж таки нарікають на наші «нєдружествєнниє дєйствія». Так, ніби уся ця шовіністична параноя була бодай трохи дружня.
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Житомирщина: в області ...
Наступна новина: Луцький зоопарк — в ...
Зачем заказывать печать визиток у профессионалов?
Найти честного адвоката в Киеве: основы и советы
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві