Тоді, 18 травня 1986 року, 33-річного заступника начальника по політичній частині Острозького райвідділу внутрішніх справ Ананія Ковальчука службовий обов'язок покликав у зону відчуження.
- На той час я вже третій рік працював заступником начальника по політичній частині Острозького райвідділу внутрішніх справ, – зазначив мій співрозмовник. - Можна сказати, що саме через свою посаду я й потрапив у список осіб, які поїхали у складі зведеного загону управління внутрішніх справ на ліквідацію аварії. Загалом, окрім мене, в зону відчуження поїхало ще 11 наших співробітників.
Про реальні ж наслідки такої роботи Ананій Павлович і не здогадувався, адже він, як і тисячі інших залучених до ліквідації аварії, знав про радіацію лише зі шкільних підручників.
- Звичайно відчувалася якась тривога. Однак, страху не було ніякого, адже що ми тоді знали про Чорнобиль, про атомну електростанцію?! Абсолютно нічого конкретного! Ми туди їхали, бо потрібно було їхати, – згадує Ананій Павлович. – Перед відправленням прослухали невеличкий інструктаж, який провів начальник медичної частини УМВС, однак це були лише загальні слова.
Та й дружина, як справжня жінка офіцера, до відрядження віднеслася досить спокійно.
- Дружина сприйняла це як мій обов'язок, звичайно сильно хвилювалася, однак заперечень не було. Діти тоді ще були маленькі, тож зрозуміти куди відправляється їх батько не могли.
Вже пізно ввечері ліквідатори дісталися до м. Макарів Київської області. Саме там їх зустрів начальник політуправління МВС України генерал Олександр Боровик, який розділив прибулих на відділення.
- Мені, як політпрацівнику, доручили очолити та організувати роботу одного із таких відділень, яке повинно було замінити співробітників Прип'ятсько-Чорнобильського МРВ. Весь особовий склад дорученого мені відділення у кількості 30 чоловік був із представників органів внутрішніх справ Рівненської області, а саме Острозького, Гощанського, Радивилівського, Млинівського, Дубенського, Костопільського та Сарненського районів, – продовжує мій співрозмовник. - Основною задачею була відстеження відселених населених пунктів 30-кілометрової зони, встановлення контрольних маячків на вхідних дверях кожного перевіреного житлового будинку, охорона громадського порядку та запобігання фактам мародерства. Нам дали карту та вказали периметр, а це майже 18 населених пунктів.
Ліквідатори були неприємно вражені організацією умов проживання, не зважаючи на розуміння того, що часу на підготовку у керівництва було обмаль.
- Перший прикрий сюрприз нас очікував щойно ми приїхали. Адже відразу стало зрозуміло, що нас там ніхто не чекав. Оскільки не було навіть елементарних умов для проживання. Нас направили у село Дитятки, там ми розмістилися у приміщенні восьмирічної школи. Всі побутові проблеми довелося вирішувати самим: прибирати радіоактивну пилюку, ремонтувати колодязь, переобладнувати спортивний зал під спальні місця. До речі, саме з даного населеного пункту й починається 30-ти кілометрова зона. Перший тиждень ми харчувалися своїми запасами та продуктами, які були вирощені на місцевих городных дылянках. Днів через сім нам підвезли сухі пайки. І лише за 3-4 дні до нашого від'їзду у селі розташувалася польова їдальня. Видавалися талони, за якими можна було нормально харчуватися.
Обов'язки ж, які довелося виконувати у зоні відчуження, Ананій Павлович вважає суто міліцейськими, однак побачене все одно назавжди закарбувалося у його пам'яті.
- Найсильніші емоції викликали люди, які поверталися до своїх домівок, не зважаючи на заборону та небезпеку. Маленькими ланцюжками, по 3-4 чоловіка, вони верталися на рідну землю. Найсумніше, що ані вмовляння, ані роз'яснення про небезпеку не зупиняло цих людей. Вони зі сльозами на очах просили дозволу повернутися додому, адже там, куди їх евакуювали, так само як і нас, ніхто не чекав.
А от випадків поганого самопочуття під час виконання службових обов'язків Ананій Павлович не пам'ятає, причиною цього вважає молодість та гарне здоров'я.
- Під час перебування у 30-кілометровій зоні якогось дискомфорту чи поганого самопочуття від впливу радіації не відчувалося. Пізніше, лише через два-три дня роботи, ми відчули гіркий присмак в роті. Ті респіратори, які видавалися нам, практично не захищали органи дихання від пилу. Буквально за півгодини роботи засоби індивідуального захисту ставали руді. Звичайно ж ми намагалися чим швидше виконати покладені на нас обов'язки та повернутися у місце нашої дислокації. Нині, практично кожен ліквідатор, має цілий «букет» хронічних захворювань. Але ніхто з нас не міг подумати, що мине не так не багато часу і ми втратимо наших перших колег - ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Передчасно пішли з життя старшина міліції Дмитро Середюк, старший сержант міліції Анатолій Степанидин, старший лейтенант міліції Петро Демчук, прапорщик міліції Григорій Нікітюк, сержант міліції Анатолій Присяжнюк. Став інвалідом першої групи і прикутий до ліжка підполковник міліції Володимир Дмитрук.
На жаль, нині держава почала все менше приділяти уваги ліквідаторам аварії на ЧАЕС, що, на думку мого співрозмовника, досить несправедливо. Адже кожен із них віддав частину свого здоров'я задля безпеки майбутнього. Вихід із цієї ситуації він бачить один: «Для початку реалізувати Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи". він практично не виконується».
За ліквідацію наслідків аварії Ковальчук Ананій Павлович Указом Президії Верховної Ради УРСР нагороджений медаллю «За відмінну службу по охороні громадського порядку».
Вікторія АНТОНОВА,
Острозький МВ УМВС України
в Рівненській області
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Вінницькі правоохоронці ...
Наступна новина: На Хмельниччині для якісної ...
Хирургия в частной клинике: экспертное лечение и забота о вашем здоровье
Як правильно сервірувати стіл до сніданку?
Переваги смужок для депіляції
Як столи для барів і кафе здатні вплинути на дизайн закладів?
Переваги оцінки впливу на довкілля в Україні (ОВД)