Уночі, 26 квітня 1986-го, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, я з колегами з Корольовського райвідділу міліції м. Житомира прилетів до Києва із Заполяр'я. Там, поблизу Красноярська, ми затримали злочинця-рецидивіста, який вчинив чимало тяжких злочинів, у тому числі вбивства та зґвалтування. Відтак, завдання було вкрай відповідальне, тож ми ні на що не відволікалися і ні на чутки, ні на новини не звертали уваги. Втім, як зараз уже відомо, у перші дні катастрофи про те, що сталося насправді, знало тільки обране коло людей.
Ми доставили злочинця до слідчого ізолятора м. Житомира, здали зброю та спецзасоби і поїхали додому. Тільки встиг переодягнутися, як тут зателефонували із райвідділку: «Терміновий збір!». Зізнаюся, був цією обставиною роздратований, адже відпочити не довелося.
На зборах повідомили, що виїздимо на термінові навчання, де забезпечуватимемо охорону громадського порядку під час тренувань з цивільної оборони. Відтак, отримавши кілька годин на збори, наш зведений загін УВС міськрайорганів внутрішніх справ Житомирського облвиконкому вирушив у дорогу.
Нас запевнили, що «навчання» триватимуть усього 2 дня, але вже тоді дехто почав відмовлятися їхати, адже чутки про те, що сталося щось лихе, поступово ширилися країною. Втім, це здавалося якоюсь дурницею. А ось коли стали під'їздити до Прип'яті, побачили як летять гвинтокрили, зрозуміли, що не все гаразд.
Та й на собі одразу відчули дію радіації: стало дерти в горлі, заклало ніс, з'явилося відчуття слабкості та тривоги. Тоді ж побачили, як згубно діє цей невидимий ворог: пташки падали просто на льоту, відмовляла техніка. За однією з трагедій спостерігали зблизька – раптом над пошкодженим реактором завмер гвинтокрил і звалився у страшне жерло.
Наш зведений загін розмістили в піонерському таборі «Ізумрудний», поблизу села Лельов. Звідти їздили автобусами до Прип'яті, де забезпечували охорону громадського порядку, припиняли прояви мародерства, роз'яснювали населенню необхідність евакуації.
Працювали у 3 зміни, по 4 години. Спеціальних засобів захисту та одягу у нас не було: як приїхали у формених одностроях, так і ходили. Разом з нами були військові. Вони розповіли, що протигази, привезені з собою, тут абсолютно безкорисні. Згодом видали тканинні пов'язки, які захищали тільки від пилу – ось і весь захист.
Про те, який саме рівень радіації на місцевості, ми дізнавалися теж від військових. Адже дозиметри, які отримали старші груп, виявилися непридатними для використання: частина була несправною, інші – «зашкалювали», а решта при найменшому струсі змінювали покази, що у декого викликало паніку.
Були й такі, хто одразу «зліг» та, посилаючись на погане самопочуття, відмовився виходити на службу. А ще за день наші водії з Житомирської автоколони, дізнавшись, що на мосту, через який нас возили до Прип'яті, рівень радіації становить близько 700 рентген, відмовилися туди їхати. Відтоді нас підвозили до села Копачі, далі вже всі добиралися на бронемашинах.
Зараз уже можна розповісти, що до таких масштабних заходів не був готовий ніхто, навіть побутові питання особовому складу довелося вирішувати самостійно. Харчувалися власним коштом у Чорнобилі, коли ж заклади громадського харчування були евакуйовані, змушені були просити їжу в обмін на допомогу по господарству у місцевих жителів. В річці ловили рибу та варили юшку. Тільки пізніше, 3 травня, нам одноразово видали сухий пайок. Жодного разу, за увесь час перебування у зоні радіоактивного лиха, міліціонерам не проводилася санітарна обробка. А з медикаментів у лікарів були тільки таблетки йодистого калію.
За кілька днів з боку зруйнованого реактора подув вітер у напрямку табору, рівень радіації істотно зріс. Практично всі колеги отримали значну дозу радіоактивного опромінення, а команди передислокуватись все не було. Командир нашого загону, Іван Литвиненко, самостійно прийняв рішення про зміну місця перебування. У нього навіть був конфлікт з приводу цього з керівництвом МВС. Але таке рішення врятувало багатьом з нас життя.
Спочатку поїхали до Чорнобиля, а потім дісталися до бази відпочинку Київської кіностудії ім. О. Довженка, поблизу с. Рудня-Вересня. Там, у палатках без матраців та постільної білизни, облаштували побут. Займалися евакуацією населених пунктів, зокрема разом з колегами-житомирянами допомагав селянам з с. Зимовища.
Це була справжня трагедія: на 2 двори давали тільки 1 автомобіль. Зрозуміло, що про вивезення худоби і навіть мілкої домашньої живності й мови не було. З плачем та криком господарі виганяли домашніх тварин у поле, аби ті самі шукали собі харчі. А старші люди взагалі ховалися, не хотіли їхати, за їх словами воліли залишитися та померти на рідній землі. Та вибору не було – евакуйовували всіх.
Після виконання завдань нам нарешті дали команду повертатися додому. Тільки перед виїздом ми змогли пройти санітарну обробку та переодягнутися. Милися дуже довго, потім нам видали одяг: великорозмірні заводські роби і напівкеди. А наш одяг забрали на захоронення. «Фонив» він дуже. І ще дали кисле козяче молоко, сказали пити вдосталь, мовляв, це корисно.
У чужому одязі, який виглядав дуже дивно, ми потрапили додому. Ще й більшість з нас самотужки добиралися містом. Уявіть цю картину!
Моя дружина мала скоро народжувати, тож я, аби не лякати її, тихцем пробрався додому і швиденько прослизнув в кімнату, аби переодягнутися. Але 6-річна донька побачила мене і як гукне: «Мамо, тато приїхав, якийсь не такий, як завжди!»
За місяць народився наш син. У малюка були деякі проблеми із здоров'ям, тому потрібно було здати кров. Тож я вирушив на міську станцію переливання крові. Під час процедури медсестра чомусь стала приглядатися до тих пробірок та до мене і так обережно питати, чи я останнім часом ніде не був. Я спочатку навіть не зрозумів, у чому справа. А тоді вона каже, що якби знала, що я з Чорнобиля повернувся, то навіть і не починала би забору. У мене кров «світилася»! На щастя, синові допомогли й без того невдалого донорства.
Усі ми після того відрядження «світилися» ще дуже довго. Декого підкосили хвороби, дехто тримався і не звертав уваги на погіршення самопочуття. Та ми перенесли опромінення на дорослих організмах. А от ті наслідки, які чекають наших онуків та правнуків – ось справжнє лихо. Вони ще не народжені, а вже неминуче отримають у спадок покалічені радіацією гени…
Потрібно пам'ятати про цю трагедію, робити все можливе, аби вона ніколи більше не повторилася. І пам'ятати тих, хто поклав своє життя та здоров'я задля порятунку людей.
Розмову записала
Наталя Тимчук,
СЗГ УМВС України
в Житомирській області
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Участковые Ужгородского ...
Наступна новина: На Хмельниччині під час ...
Бахилы: назначение, преимущества, область применения
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві
Программа '12 шагов': поддержка и восстановление с клиникой "Stop-зависимость"