— Марино, розкажи про свій шлях до поставленої мети бути міліціонером. Чи тернистим він був?
— Ще змалечку я дивилась, як батько одягає мундир, і себе уявляла в такому. Навіть приміряла! (сміється авт.) А коли підросла, свідомо розуміла, що іншим шляхом іти не хочу. Було нестримне бажання одягнути форму правоохоронця і допомагати людям, захищати їх, мені було просто цікаво, як же розкриваються злочини і таке інше. Скільки себе пам'ятаю, то в іншій професії себе ніколи не уявляла!
Батько майже все міліцейське життя очолював відділ професійної підготовки Управління МВС України в Рівненській області. Але на пенсію пішов з посади начальника чергової частини штабу Рівненського міського відділу у званні підполковника. Це було у 2004 році. Рідний брат Роман вже 15 років працює в правоохоронних органах. Зараз у званні майора працює у відділі спецміліції.
Одразу після школи я разом зі своєю сестрою-близнючкою Іриною вступили до Прикарпатського університету внутрішніх справ. Але там повідомили, що корпус для жінок ще недобудували і порекомендували почекати ще рік. Ми не захотіли стільки чекати і того ж року вступили до Рівненського державного гуманітарного університету, де у 2009 році я закінчила магістратуру і здобула професію викладача української мови та літератури. Після цього вирішила поєднати своє життя ще й із юридичною наукою, тому вступила на заочну форму навчання у філію Рівненської академії внутрішніх справ, де зараз навчаюсь на шостому курсі. Одразу після закінчення РДГУ намагалася влаштуватися працювати до правоохоронних органів, але не вийшло, тому пішла працювати в обласну клінічну лікарню на посаду начальника штабу цивільної оборони. Тут працювала моя мама та рідна сестра, тому і я пішла до них. Але водночас поставила собі умову: це тимчасово. Потім я ще декілька разів намагалася влаштуватися на роботу у міліцію. Але не складалося. Мабуть, не мій час настав. Та й батько не раз мене питав: «Ти добре подумала над своїм бажанням?» Але я стояла на своєму.
— Марино, за такий довгий період часу не перегоріло твоє бажання стати міліціонером? Адже дев'ять років – немалий термін?
— Ні в якому разі! Навпаки, ці перепони додавали мені ще більше азарту, вони мене робили сильнішою, і я розуміла: я впораюсь, я досягну своєї мети!
Так і сталося. У серпні 2013 року начальник Рівненського райвідділу Ігор Микитович Денисюк прийняв мене на роботу. З райвідділу мене на півроку направили на навчання до училища професійної підготовки працівників міліції у Волинській області. Емоції та неймовірні враження під час навчання не покидають і досі. І якби була така можливість – пройшла б цю підготовку ще раз. Там професійні викладачі. Дуже любила вогневу підготовку. Пістолет Макарова знаю на відмінно, навіть екзамен поставили «автоматом» (Казали викладачі, що за останні кілька років такий випадок вперше, коли жінці з вогневої п'ятірка автоматом).
У лютому 2013 року я почала працювати дільничним інспектором міліції. Хотіла працювати безпосередньо з людьми, спробувати роботу справжнього правоохоронця з самого низу, із «землі». Але паперової роботи вистачало, тому рекомендували залишатися у приміщенні райвідділу. А в серпні 2014 року мене призначили інспектором штабу, де я працюю і досі.
Про те, що не реалізувала себе як оперативний працівник, я не жалкую, адже в штабі я працюю з професійними людьми, які дали мені надзвичайно великий багаж знань. Тим більше, що сюди постійно звертаються громадяни з різними проханнями, і я їм допомагаю. Мені також приємно допомагати і нашим колегам. Я люблю свою роботу!
— Марино, розкажи про той період, коли ти виконувала обов'язки керівника штабу. Під силу тобі така робота?
— Зізнаюсь чесно, було дуже важко. Адже офіційно на посаді інспектора штабу я проробила лише місяць, досвіду було дуже мало. Тому, відверто кажучи, трохи боялася. Аби підготуватися до наради, я приходила близько сьомої ранку, а через великий обсяг роботи йшла додому не раніше дев'ятої. У той період тимчасово очолював райвідділ Ігор Яблонський, адже Ігор Микитович Денисюк теж ніс службу в зоні АТО. Він доручав мені нове завдання і, вселяючи в мене віру, казав: «Я знаю, що ти зможеш». І я це робила. Але навіть такий шалений ритм роботи не засмучував мене. Я прекрасно усвідомлювала, що там, на Сході, моєму керівникові Сергію Харковському ще важче. Він, ризикуючи своїм життям, захищає державу. Я розуміла, що не можу його підвести, як би тяжко мені не було. І якби мені довелося ще один термін виконувати обов'язки начальника штабу – я б зробила б це без вагань, адже взяла для себе багато знань, самостійні рішення і ін.)
— Як складається твоє особисте життя? Власне, чи є навіть час його влаштовувати?
— Звичайно, як і кожна жінка, мрію одягти біле плаття і побути в ролі нареченої. Але саме зараз я настільки захопилася роботою, що почуття відчути себе в ролі дружини та мами ще не прокинулося.
— Чи є у тебе вільний час? І яке твоє хобі?
— Звичайно, вільного часу практично не має. Але основне моє хобі – це вишивка. Цьому ремеслу я навчилася від своєї сусідки, вона дуже гарно вишивала. І коли дітьми ми до неї прибігали, мені подобалося дивитися як вона це робить. З тих пір я голки з рук не випускаю. Вишивала все: спочатку захопилася вишивкою очей. Хтось мені сказав, що я намагаюся піймати чийсь погляд. Тому на в мене є невеличка колекція вишитих очей. А зараз вишиваю ікони. І коли я вишила їх близько десяти, тільки тоді мені підказали, що аби вишивати обличчя святих, потрібно брати благословення у священника. Що я, звісно, і зробила. Але після цього мені почав снитися сон, що ці ікона потрібно освятити, аби вони мали силу дійсно ікони. І коли такий сон наснився в ніч на шосте січня, наступного дня, на Різдво, я їх всі зібрала, і освятили у місцевому храмі. На сьогоднішній день із усього, що вишила, вже близько шести робіт подарувала. Одна із наших із сестрою робіт навіть висить в одному із відділень РОКЛ.
— Коли ж ти встигаєш?
— Якщо відверто, то в той період часу, коли я працюю у міліції, часу вільного не має, тому вже давно вишивала. Але маю надію, що скоро піду відпустку, і тоді завершу картину, над якою зараз працюю.
— Марино, скільки часу займає одна робота?
— Одна з моїх найменших робіт зайняла два місяці часу. Одна з найбільших і найкращих – п'ять років.
— Яке в тебе враження тепер про міліцейську структуру в порівнянні з цивільною? Що побажаєш нашим правоохоронцям?
— Оскільки в кожній структурі є свої нюанси, на мою думку, міліціонери є певним авторитетом для громадян, тому мені хотілося б, аби вони були добріші, щиріші з людьми. Я, наприклад, у своєму житті найвищим пріоритетом ставлю доброту. І незалежно від того, яке місце в суспільстві замає людина: чи це міліціонер, чи це двірник, чи продавець, чи директор компанії, потрібно завжди поважати один одного і бути людиною.
— Ти досягла того, що хотіла. Чи є в тебе інші цілі?
— Так, моя мрія збулася, я приміряла форму і стала міліціонером. Колись один начальник сказав мені: «О, Марино, бачу тебе полковником!». Так от тепер моя нова ціль – одягнути погони полковника. І хоча я розумію, що це не день і далеко не один рік, але я впевнена у собі жінка, я розумію, що мені під силу будь-яка робота в міліції, навіть керівна, тому я впевнена, що в майбутньому досягну своєї мети.
— Дякую тобі, Марино, за таку цікаву історію твого непростого життя.
Спілкувалася Марія Юстицька,
Рівненський РВ УМВС
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: В Тернополі сергій Надал ...
Наступна новина: На Хмельниччині успіх ...
Взгляд в будущее: Что ждёт World of Warcraft, The Division 2 и Destiny 2 в 2024 году?
Нутрициология и лечение хронических заболеваний
Нутриціологія та хронічні захворювання
Переваги смужок для депіляції
Як столи для барів і кафе здатні вплинути на дизайн закладів?