– Я майже ніколи не дивлюся телевізор. Не можу собі дозволити втрачати стільки часу, – зізнається Зураб Аласанія, генеральний директор Національної телекомпанії України й людина, якій доручено готувати державне телебачення до перетворення на суспільне. Телеглядачі знають його як ведучого «Національних дебатів» – однієї з перших спроб побудувати передвиборну дискусію в ефірі за чесними та прозорими правилами. Зураб узагалі часто йде проти течії: на його сайті «Медіапорт» немає новин і реклами, зате є літературна рубрика. Літературне
Маю на читання якусь годину – вранці, коли снідаю, ввечері, коли лягаю спати. Раніше було, звісно, більше. Але раніше всі більше читали. Тепер за дві-три години, які лишаються на відпочинок, із книжками змагаються ґаджети, інтернет, телебачення, ігри.
Раніше я возив із собою о-о-отакі книжки, – малює в повітрі уявний фоліант, – щоб вистачило. Я дуже швидко читаю. Зараз просто щасливий, що в мене у планшеті є вся бібліотека Конгресу. Можу тягати з собою планшет і не вибирати, яку книгу взяти наступного разу – є й нон-фікшн, і фантастика. Що читати, залежить від настрою. Паперова книга чи ні – мені байдуже. Дехто каже: а як же запах, дотик… А мені це байдуже.
Англійською читаю, щоб знання мови покращувати. Українською також, бо бракне лексики – почав говорити нею лише півроку тому. З українського вразив Іздрик. Але не проза, а поезія. Сам Іздрик – трохи дивна, як на мене, людина. Але пише він – дуже! Так, що аж чіпляє. Зі мною таке рідко буває, я дуже вимогливий до вірші. В поезії має бути або абсолютно безглуздий потік, як в Іздрика, або вивірена точність, як у Бродського.
Іншу українську літературу, на жаль, не берусь обговорювати. Зі світовою, навіть хоча б із російською, не порівняти. Можливо, колись воно буде, може, й починається, якісь натяки є. Але не скажеш, наприклад, що Сергій Жадан доріс до класиків. Та й до українських класиків як до письменників, а не історичних персонажів, є багато питань. Соціальне
Поки це була моя персональна сторінка, все було нормально. Зараз це – Паблік Директора Першого Національного. Раніше я собі писав, а люди читали. Витягали з моїх дописів якісь історії, певні емоції, які, можливо, впливали на їхнє ставлення до життя, давали певні напрямки. Тепер там не я, а якась медійна персона.
Усі ображаються на мої «теги для ідіотів». Коли це була моя сторінка, всі просто ржали – читачі знали, що я себе радше до ідіотів зараховую, ніж інших. Читачів у мене тоді було близько десяти тисяч. Коли я став гендиректором НТКУ і кількість читачів зросла в рази, люди вже не знають, що я маю на увазі. Мені смішно, що вони ображаються – це ж означає, що вони на себе приміряють. Теги для ідіотів дозволяють щось додати, докрутити, завернути і отримати від цього задоволення.
Я ніколи не підпускав людей у соцмережах ближче, ніж потрібно. Я не люблю цього, я – один. Усе, що я пишу в соцмережах – просто тексти. Часом можу зробити своїм постом чийсь вечір: хтось заплакав, хтось посміявся. Але писати, що я їв, якщо не маю, що сказати, я не буду. Це безглуздо.
А ці носаті смайли – це просто олдскул :-) Ви ж зараз користуєтесь тим, що дає фейсбук, а вони там фріки якісь! Я ще з початків інтернету пам’ятаю: в першій машині, яка в нас була – Intel 286 – були дві крапки, дужка і все. Так досі й роблю. Хто впізнає, той розуміє.
Моє бажання самотності – це не спосіб життя, просто я так народився – один. І ви теж. І ми помремо теж одні. Якщо ми навіть одружимось, ви залишитесь собою, а не станете мною. Ваш біль може стати моїм тільки через мої емоції, не більше. І свій я не може поділити ні з ким. Погано, що люди бояться самі себе, не можуть бути на самоті, не знають, чим себе розважити. Найцікавіше, що може бути – це ти сам. Виробниче
Перший Національний – це для мене зацікавлення, така кайфова зміна. Роблю там те, що хочу робити, а не те, що вимагають. І так має бути з усім. Ненавиджу телебачення, але отримую задоволення від того, що з ним роблю – трохи парадоксально.
Я заборонив своїм журналістам прислухатись у роботі до будь-кого, навіть до мене. Сказав: ні, друзяки, тепер ви починаєте робити все самі. Ви журналісти – начхайте на всіх, хто на вас тисне. Якщо не можете дати раду, давайте мій телефон, нехай мені телефонують. І телефонують! Я кажу їм «та пішли ви!», і вони йдуть. Так це й працює. Мене за це вже мали би зняти, але ще не зняли. А знімуть – я все одно буду щасливий. Моє сумління скаже мені: «о’кей, ми зробили все, що могли». Залишатись собою, і нехай буде так, як має бути – це ідеальна формула.
В Україні є розумний споживач інформації, але мало. 4-5%. Недостатньо. Коли на «Медіапорті» ми припинили робити новини й розміщувати рекламу, то «виловили» й побачили ті 4-5%. Люди вже звикли до твіттера, а тут ми знову пропонуємо великі тексти. Й раптом виникли десятки тисяч людей, яким це подобається. А потім «Недільні читання» – кому це взагалі потрібно? Але відвідувачів було отак (розводить руками й усміхається) – і коли серед тисячі коментарів ти бачиш кількох тих, які зрозуміли, що ти хотів сказати, ось він, ідеальний трикутник: герой-журналіст-читач.
Але не думаю, щоб ці люди дивилися телевізор. А я ж маю робити для них контент!
Німецьке телебачення має бюджет два мільярди євро на рік. Коли я побачив те, що вони називають напрямком «нові медіа», іржав як кінь. Вони просто телепрограму злили в смартфон! Вони на мене були злі, а потім приїжджали до нас подивитись на українську практику телебачення в інтернеті. Ми зробимо це на Першому, ось побачите! Національне
Українську я ніколи в житті не вчив. У Харкові середовища не було, щоб її опанувати, хоча розумію давно – я вже 25 років в Україні. Спілкуюсь із людьми, читаю, хоча жодного правила не знаю. Розмовляти трохи соромно. Ось у Греції я почав говорити на другий тиждень. Їм так подобається, коли чужинець розмовляє грецькою! Місцеві радіють, щось підказують. Наші – всміхаються: «так ця мавпа ще й розмовляє, ти бачив?».
У дитинстві я розмовляв російською. Це була Абхазія, там живе 96 національностей. Абхази й мегрели, наприклад, мають дуже різні мови. Багато вірменів, греків… Треба ж якось розумітися. Тому всі говорили російською, й на цій мові я виріс. Зараз російську в мені вбиває «той чувак» (з виразу обличчя стає зрозумілим, що Зураб говорить про Путіна) – за це я його особливо ненавиджу. Він прийшов в Україну нібито захистити чиюсь мову…
В Україні жодного разу ніхто не дорікнув мені – мовляв, що я, грузин, тут роблю. В Росії бувало. Українці – класні люди, вони дуже толерантні. Це ще одна причина, чому я такий злий на Путіна. Хороші люди жили собі у своїй хаті, нікого не чіпали. Чого він при довбався? Що це за фігня? Імперія-шмімперія… Українці не агресивні. В цьому є дуже болючий момент: війна прийшла до країни, яка просто хоче жити сама так, як їй подобається.
Зараз для мене Україна – найкраще місце для життя. Є деякі місця, які мені імпонують: Стамбул, Лондон, Париж, Нью-Йорк… Це саме про міста, а не про країни. Я саму Туреччину не дуже люблю.
Про Сухумі я навіть не згадую – відрізав. Він для мене скінчився. Його перетворили на таке… Там більше немає мого дитинства, нічого мого там немає. Але я запросто без цього живу, бо дитинство не прив’язане до місця, воно у митях.
Те саме стосується Харкова після першого березня. Я не сподівався такого від людей. Не хочу називати їх ватою – це просто тварюки. Ми ж бачили, скільки там було росіян: триста-чотириста, не більше. Решта – тисячі – звідки взялися? 25 років я живу в цьому місті, в різних районах, як я це проґавив?
Коли брали ОДА, там працювали мої «діти», молоді журналісти. Вони не розуміють, що таке натовп. А я вже бачив це в Сухумі, коли пруть і пруть, ці очі, ці повні піни роти, крики… Тоді я побачив обличчя Харкова. Це не можна забути. Тому я зараз дуже відсторонений від нього. Можливо, це пройде, але я не хочу повертатись. Байкерське
Перші серйозні гроші, які в мене з’явилися – три тисячі доларів. Прямо ось у кишені були. Я проходив повз єдиний у Харкові магазин фототехніки. Зайшов і кажу діловим таким тоном: «Так, мені оцей!». І купив я саме той мотоцикл тільки тому, що він коштував рівно три тисячі. Продавці подумали, що я досвідчений байкар. А я ж стояв біля такого вперше в житті! Забрав його, просто вивів із магазина, але не знав, як його завести, а їхати тим паче. Машину водив із дитинства, а мотоцикл ніколи не пробував. Потім ночами десь у провулочках тренувався. Так чопер став моїм другом.
Міняв мотоцикли раз на три-чотири роки. Зараз маю вже трохи більший, дволітровий. Я не люблю ганяти швидко, але точно знаю, що він може. Це, знов-таки, щодо самотності: на мотоциклі ти один. Навіть якщо позаду тебе є хтось, все одно один. Жодне авто такого не дозволить. Мотоцикл – це свобода.
Yamaha – це вже просто звичка: «японці» виважені й надійні, а «німці» задорогі. Фортепіано в мене теж Yamaha. Так, я граю – як малюю, так і граю. Освіти не маю ні музичної, ні художньої, не знаю нот і не хочу їх вивчати. Якщо чую, що правильно – граю: така собі постійна імпровізація. Для мене це щось на кшталт медитації. На роботі знають: якщо з кабінету лунає музика, мене займати не треба.
На байку музику не дуже послухаєш: треба чути дорогу, людину, яка позаду їде, слухати себе. А в машині маю купу різної, але найбільше люблю Баха. Немає нічого кращого за класичну музику в машині, а в класичній музиці немає нічого кращого за Баха.
Дракона на лівому плечі намалювали спеціально для мене. Він мені страшенно подобається. Живеш із ним і знаєш, що з тобою є хтось, можна з ним порозмовляти. Першу зробиш, а потім не зупинишся – хочеться ще і ще. Але з ніг до голови татуйованих я не дуже люблю, й кольорові татуювання також, до речі. Мої всі чорно-білі: на лівій руці китайщина, з правого боку більш буддистські штучки. На шиї… (Чухає потилицю.) Це було давно.
Батьки ставились до татуювань погано. За наших часів «наколки» приходили з тюрми. Вони б цього не схвалили. Улюблене
З погляду живопису навряд чи я малював щось пристойне. Тоді якраз Союз здох, і його рештками почали цікавитись в усьому світі. Іноземці приїжджали й скупляли тут усе, що можна було, навіть таку фігою, яку я малював. Я навіть отримував тоді якісь папери з Мінкульту, що моя мазанина не є чимось цінним для мистецтва, щоб її можна було вивези за кордон. У Німеччині, Австралії, Штатах є мої роботи. Але для мене це теж була медитація. Зараз я не можу цим займатися – часу немає. Але я це дуже бережу на потім, коли вже не буду нікому потрібний. Тоді сяду: є музика, є книжки, є живопис. Усі бояться пенсії, а я чекаю.
Я свого часу був деканом і завідувачем кафедри у Харківській державній академії культури. Не сказав би, що мені це подобається. Викладаю час від часу в Харкові та у Львові, бо розмова з аудиторією тренує.
В Україні мені не вистачає лише одного: перцю. Тут його ніхто не їсть. Ніякого взагалі! Він ніби є, але страви якісь негострі. Тому завжди ношу перець із собою і можу їсти все, що завгодно – будь-що для мене може стати смачним. Нормальний підхід, правда?
Щоранку прокидаюсь о 7.45. А якщо не хочу, то телефоную водієві й кажу, щоб о дванадцятій приїхав. Що станеться, якщо він не приїде? Я не піду на роботу. А що станеться, якщо я не буду працювати директором? Та нічого! Хоч що з тобою стається, це ні до чого, по суті, не призведе. Це просто життя. Світ для мене тут, – кладе руку на серце і тримає паузу. – У мені. І тоді все простіше.
Аліна Смутко,
спеціально для IA ZIK
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: На Вінничині міліція ...
Наступна новина: У Львівській області ...
Зачем заказывать печать визиток у профессионалов?
Найти честного адвоката в Киеве: основы и советы
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві