– Я думав, що після Афганістану на мій вік вже ніякої війни не припаде, а знову вмирають наші хлопці, - такими словами розпочинає розповідь ветеран-афганець, який майже 20 років пропрацював в управлінні ДАІ УМВС України у Волинській області.
Служити в гарячу точку Михайла Йосиповича забрали у 19 років, прямо після шести місяців «учебки». А потім було півтора роки жахів війни…
– Михайле Йосиповичу, як почалася війна для Вас?
– Це був 1979 рік. В Афган нас доправляли вантажними літаками «Мрія». Ніхто не знав, що там відбувається і як воювати в гірських умовах. Такій техніці нас не вчили, а тому до всього «доходили» вже на власному досвіді, через втрати і поранення. Щоправда, зброю ми тримати вже вміли. В радянській армії цьому вчили справно і швидко. Нас висадили в гірському аеропорту міста Шин-Дан. Я після розподілення потрапив у розвідку, де служив аж до наказу.
– Чи важко після пережитого адаптуватися до мирного життя?
– Було дуже складно. Я просто не міг себе знайти у незвичних для мене умовах. Майже два роки їв із товаришами з одного казана, спав у наметі з автоматом, мав розписані обов'язки, які потрібно виконати протягом дня, але все це стосувалося війни... Де себе подіти тут, я не уявляв. Адреналін, постійне очікування підйому за тривогою теж наклало свій відбиток на сприйняття нових реалій. Це вже на все життя, і молоді роки цього не компенсують. Я знову пішов у військкомат і попросив повернути мене на фронт. Військовий комісар, сивий чоловік, подивився на мене і сказав: «Можу в Монголію відправити, а в Афган більше не підеш». Довелосяадаптовуватися. Спочатку пішов працювати водієм, а вже потім влаштувався в Державтоінспекцію. Майже 10 років виїжджав на дорогу патрульним інспектором, згодом отримав підвищення. Загалом мій робочий стаж у ДАІ становить близько 20-ти років.
– Чи підтримуєте зв'язки з товаришами по службі?
– У Луцьку таких немає, але є друг у Тернополі. Його тоді контузило сильно. Зараз він інвалід, але зустрічаємося час від часу, спілкуємося. – В яких умовах доводилося воювати?
– Непросто було. Зими в горах дуже сніжні і суворі, літо – спекотне. До того ж, обмаль питної води… Хоча зараз нашим хлопцям на Сході значно важче… У душманів не було важкої артилерії. Автомати, гранати, міни, але порівняно з тим, чим «поливають» зараз наших військових – це іграшки. Чужих можна було легко відрізнити від своїх, якщо стороння людина крутилася поблизу розташування, її просто було помітити і допитати. Зараз на Сході є випадки, коли місцеві працюють на сепаратистів… Словом, зрадники були, є і будуть, але від розуміння цього легше не стає…
– Чи доводилося ховати в афганських горах побратимів?
– Доводилося. Всіх їх я добре пам'ятаю в обличчя до цього часу. Прізвищ можу не згадати, а обличчя чітко в пам'яті закарбувалися, ніби вчора розпрощалися. Шестеро товаришів із мого взводу загинули. У нас був дуже хороший командир. Де солдати – там і він. Кілька разів був поранений, але завжди повертався. Як батько. Приїжджали на заміну й такі, які навіть із БМПне висовувалися. Після першої перестрілки вони зазвичай зникали. Переводились у більш спокійні місця, а про те, щоб іти з нами в гори у розвідку – навіть мови не було.
– Ви – боєць із досвідом. Що б порадили нинішнім військовим?– Коли загострилася ситуація на Сході, я сказав дружині: якби не інсульт, був би давно там. Хлопцям порібно пам'ятати одне – завжди підставляти дружнє плече один одному. Що б не сталося… Я пишаюся тими українцями, котрі з честю і гордістю стали на захист своєї Батьківщини. Більше того, впевнений: державу, де живуть такі патріоти, ніколи нікому не здолати. Україна – переможе!
УДАІ УМВС України у Волинській області
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Анатолій Олійник: ...
Наступна новина: У Тернополі вшанують Героїв ...
Бахилы: назначение, преимущества, область применения
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві
Программа '12 шагов': поддержка и восстановление с клиникой "Stop-зависимость"