На фронті Ігор Музика – механік-водій МТЛБ від вересня минулого року. 3 серпня 2014 року і 4 вересня того ж року – ці дати він добре пам'ятає: перша – мобілізація до Збройних Сил України, у 128-му гірсько-піхотну бригаду. Друга – третій день перебування в так званій АТО і перший бій під Попасною, ближче до Первомайська. Ледве встигли окопатись. Благо, помогли бійці Національної гвардії з Івано-Франківської області, котрі там вже були два тижні.
"Розповіли, показали, допомогли, щоб ми могли там довше протриматись, – згадує боєць. – Ми – рота вогневої підтримки, стоїмо на передовій, як піхота, підсилюємо її. На моїй машині стоїть зенітна установка з двома 23-каліберними стволами. Якщо противник трохи далі – працюємо ми, якщо близько, наприклад, диверсійна група – працює стрілецька зброя".
Це щоб було зрозуміло, як і де воює молодий воїн, наш герой. Він – майданівець. Кілька разів був у Києві і навіть під час розгону Майдану. З маленьким простим рюкзаком з нашивкою "Євромайдан Борщів", пропахлим майданівським димом, поїхав і до війська. І тільки недавно рюкзак згорів під час бою під Дебальцевим.
"Я вже його майже не використовував, був для мене як згадка. Але в те місце, де я лишив рюкзак, де ми зазвичай відпочивали, потрапив снаряд", – розповідає Ігор.
І на фронті хлопець зустрів друзів із Майдану – одного з Хмельницької, другого – з Івано-Франківської областей. Останньому – 51 рік, він доброволець, в екіпажі Ігоря. Сам підводник, мічман. Ігор з болем у серці розповів і про загиблого товариша Володимира Питака з Дарахова Теребовлянського району Тернопільської області, котрий за покликом серця, почувши про події на рідній землі, повернувся зі Сполучених Штатів Америки і аж на третю хвилю мобілізації потрапив добровольцем до війська. Мені судилося познайомитися з ним якраз у роковини подій на столичному Майдані. Ігор приїхав додому з чернівецького шпиталю, куди потрапив після поранення. Його бойова машина наїхала на протитанкову міну. Товариш, що сидів на броні, загинув. Свободівець з кулеметником були всередині. Мама, дізнавшись від сина про шпиталь, птахою полетіла до нього, аби переконатися, що він цілий та неушкоджений. Не вірила його словам, що "все добре". Після десятиденного лікування приїхав ще на два тижні додому в Озеряни. Його Бог, очевидно, зберіг від котла під Дебальцевим, хоч воїн не раз був у самому пеклі бою.
"Тоді, коли ми відступали, на моїй машині, що розрахована на екіпаж із шесті чоловік, їхало чотирнадцять. Техніку нам розбили, дві БМП підбили, третій відбили ствол, на "Урал" танк наїхав, роздушив його просто… Та за тим ніхто не шкодує – було дуже шкода молодих хлопців. Ми навіть убитих тоді не забирали…"
- Ігорю, чи завжди ви носите із собою оберіг?
- З собою завжди ношу простенький хрестик, котрий був зі мною ще на строковій службі в 2009–2010 роках. Ще маю жетон… Його не видають, треба робити самому… На ньому пишеться прізвище, ім'я та по-батькові, дата народження, група крові й підрозділ, у якому ти перебуваєш… Хто бажає, виготовляє, щоб потім просто було впізнати… Ношу на шиї тризуб і наконечник кулі. Бійці також носять малюнки, які присилають діти, ляльки-мотанки тощо.
- Скажіть, там, на фронті, чоловіки не стримують сліз?
- Так… Нелегко втрачати. Стільки раз перебули: різні умови, обстріли. Після бою приходиш до тями. Важко й болісно дивитися, як помирає людина, їй не віриться, що гине, але… З мого екіпажу 25 січня загинув теребовлянський хлопець, коли почалися інтенсивніші бої...
- Чи давно вони почалися?
- Місяць ми стояли під Попасною, а з жовтня дотепер – під Дебальцевим. У будь-який момент може утворитися котел, якщо терористі прорвуться до наших позицій хоча б з однієї сторони. Ми великими силами утримуємо наші укріплення і вогневі рубежі, життями хлопців і технікою. Щодня є спалена і розгромлена техніка, поранені та вбиті з різних підрозділів. Там ми залишили багато сил. Така ситуація – загроза котла – була ще від жовтня минулого року, коли ми туди приїхали. Бойовики не вели тоді активного наступу. Стріляла їхня артилерія. Треба було сховатись і перечекати. Після того, як все стихло, займали позицію і дивилися, чи не йде їхня піхота. Але вона не підходила на близьку відстань – здаля відкриваючи вогонь. Коли бачили, що йде вогонь у відповідь, бойовики відступали. Тепер зовсім по-іншому. Артилерія їхня б'є не раз у день, а майже весь день і навіть вночі. Потім йдуть танки, піхота, БМП, БТР, "Урали". За цей період вони розвідали, де, на яких позиціях, скільки людей, скільки техніки – тому йдуть з більшою силою на нас. За такою схемою, як зараз, ця АТО проходить – стояння на блокпостах, на одних і тих самих позиціях, опорних пунктах по декілька місяців. За цей час можна було вивчити усю ворожу тактику і стратегію – їхні диверсійні групи працюють, та й місцеве населення нас здає. Ми домовляємося, а вони собі роблять свою роботу. Не ми проти них АТО проводимо, а вони проти нас. Ми задобрюємо їх, домовляємося з терористами, які все руйнують, а вони до нас – як до загарбників...
- Ігоре, Ви комусь із своїх рідних та близьких показували страшні світлини, на яких зняті позиції після бою?
- Тоді п'ять танків на нас наступало. Артилерія нам підтримки не дала. Я якраз повернувся з відпустки. Почався щільний артилерійський обстріл. Останнім часом б'ють російські військові спеціалісті – точно в ціль, не з перельотами чи недольотами. Ми то ховалися, то вибігали на позиції. Через пів години такого бігання ми побачили на горизонті п'ять ворожих танків. Наші хлопці утримували позиції на висотці. Один танк посередині маневрував і обстрілював нас, а по два танки зліва і справа, також ведучи вогонь, під'їжджали ближче до наших укріплень.
Один наш танк підбили відразу, а один відстрілювався проти п'ятьох. Ворожий все таки вдалося підбити, а три заїхали до нас на позиції. Один заїхав однією гусеницею в окоп, іншою – по бруствері, декількох хлопців просто переїхав, з мого екіпажу одного солдата. Декому переїхав ногу, іншому руку, лишилися каліками. Ми знищили всі три танки, що прорвалися на позицію. Нашу техніку вони також всю спалили і знищили. Вистояв лише один наш танк, котрий давав гідну відсіч п'ятьом ворожим. Вистрілявши весь боєкомплект, танкісті воювали з автоматами, як піхота. Моя машина лишилася без зенітки. Багато тоді було поранених і семеро вбитих. Тих, що лишилися, поставили в інший підрозділ, котрий їхав нам на підкріплення, а прибув по суті на заміну.
- Війна – тяжке ремесло, суто чоловіче. Як вижити – це головне завдання для кожного воїна?
- Вижити і перемогти! Перші хвилі на війні – треба окопатися. Щоб навіть відпочивати, треба мати місце нижче рівня землі. Наступного дня копаєте окоп для стрільби лежачи, у якому можете й спати. Якщо встигаєте, копаєте глибше – для стрільби з коліна. Чим довше стоїте, тим глибше копаєте… Якщо пролітають кулі, і ти бачиш, що не маєш куди голову схилити, наступного разу починаєш рити глибше. Коли пролітають снаряди, і ти бачиш, що в тебе окоп не перекритий, і серце б'ється частіше, ніж в того, що в перекритому окопі-бліндажі, починаєш дерева стягувати, перекривати, мішки з землею… Хоч від прямого попадання снаряда мало які бліндажі врятують. Потрібно грубого дерева для перекриття, бо якщо снаряд не проб'є, то проломлює його – і хлопців засипає землею. 80-міліметрова міна "васильок" пробиває 40-сантиметровий шар щільного ґрунту. Значить треба багато насипати, або класті плити… Чим можуть хлопці, тим укріплюються. Їдуть у посадку, бензопилами валять дерева, чіпляють тросами за машинами і притягують на позицію.
- Але ж Донбас, зазвичай, – це просторі степи…
- Степи, вітри… На тій першій позиції під Попасною ми стояли в полі на перехресті посадок і доріг. Тут, під Дебальцевим, стояли в полі, до посадки треба було їхати 3-4 кілометри, щоб дерево кинути на бліндаж.
- Їхали в тил. А він у вас надійний?
- Ні. Відколи з 20-х чисел січня терористі почали активні обстріли, їхня артилерія прострілювала і передові позиції, і час від часу – усю відстань між нами і нашим тилом, щоб не дати можливості довозити продукти, боєприпаси, поранених вивезти, підкріплення привезти. Є звісно ж ворожі "коректувальники" – і ті, що "косять" під місцевих, і таки місцеві. Ходить собі якийсь чоловік – і робить свою роботу, збирає інформацію.
- І що, вони так собі вільно розгулюють, чоловіки?
- Так. Їх ніхто не чіпає. Найбільше обурення викликає у нас, коли їдемо до волонтерів і бачимо у звільнених містах і хлопців, і чоловіків, яким нічого не бракує, аби йти до армії. Їх нікуди не залучають: або вони біженці, котрим треба давати і роботу, і житло, або їм не довіряють. Хай би їх залучали, наприклад, у тилу хоча б маскувальні сітки плесті чи ще до якоїсь роботи, в котрій не можуть зашкодити.
У тому ж Дебальцевому вони собі жили, а потім, коли почалися активні бойові дії, виїхали, а наші хлопці там лишилися боронити їхні будинки. Коли відразу усе стихне, вони приїдуть додому, а наші хлопці… дехто вже ніколи не повернеться додому, до своїх рідних і близьких…
- Як тамтешнє населення ставиться до вас, українських воїнів?
- Не знаю, наскільки щиро. Коли стоїш перед ними в повній амуніції з автоматом, то завжди кажуть: "Україна переможе". А що вони каже згодом поза очі – можна лише догадуватися. Був час, що ми мали продуктів вдосталь, то "Уралом" відвозили в найближче село Новогригорівка біля Дебальцевого, роздавали старим людям. А ввечері по "сєпарському" радіо говорили, що ми їздимо й відбираємо в людей продукти, розбираємо будівлі на укріплення позицій. Близько до фронту ходять переважно жінки з дітьми. Одна кілька разів розповідала, що її чоловік у Дебальцевому на роботі. А потім виявилося, що він підірвався на фугасі – на протилежному боці фронту...
- Волонтери забезпечували ваш підрозділ усім необхідним?
- Так. І продуктами, і одягом. Вони приїжджають або до нас на позицію, але здебільшого ми виїжджаємо до них, щоби не наражати їх самих на небезпеку. Залежить від того, яка ситуація. До наших волонтерів з району я виїжджав у безпечне місце. І продукти, і одяг, інші речі привозили і Володимир Яворський з товаришами, і Андрій Данилевич… 80 відсотків харчування нам забезпечували саме волонтери. Одна і таж ситуація з формою. Видали її нам на полігонах, але ніхто в армії не думає, щоб форма була зручною. Як вдягнеш ватні штани, бронежилет, каску, "розгрузку", то як рухатися? А мені ж треба скоро в люк машини влазити. У "державному" я влізти не міг. А волонтери привозять таке, що в ньому тобі тепло, легко і зручно. Сухпайки держава видає. Вони в ящиках лежать – у часи затишшя їх рідко відкриваємо.
За цивільною професією Ігор – землевпорядник. Тепер по – іншому ставиться і до землі, щедро политої кров'ю українських воїнів, і загалом до життя. Дуже просто і серйозно як на його вік. Головне, за його словами, мати впевненість у завтрашньому дні, навіть у наступній годині, бо на фронті цього просто бути не може. Треба жити, радіти, удосконалюватись, а не панікувати та створювати собі якійсь дріб'язкові проблеми.
- Ми не гинемо за Донбас. Воюємо там тільки для того, аби ця війна не прийшла до нас. Щоби тут змогли спокійно жити, вчитися, працювати наші діти, брати, сестри, батько, рідні і близькі. Ті, хто розпочали цю війну, яку вони мету мали? Що вони зробили для людей? Несуть і далі війну, розруху, голод, кризу і хаос. Колись "кормілі всю страну", а тепер хто не дає? Хай вам та влада, котру вибрали, дає роботу, зарплати, пенсії. Там звезли весь непотріб з Росії, озброїли своїх безхатченків. Здавайте зброю – і відновлюйте заводи, дороги… Але хто це хоче і, найголовніше, буде робити? Автомати мають, їсті їм дають, гроші їм платять. Вони некеровані... Тому й стоїмо, щоб це страхіття сюди не дійшло. А за тих людей, ту землю? Вони її просто не цінують. Не ми їм цю війну нав'язали. Це їхній безглуздий вибір. Вони стояли спочатку перед нашою технікою і не пускали наших солдатів. Тепер кричать, що не мають пенсій і зарплат…
- У таких умовах, з такою технікою, озброєнням наше військо вміло обороняє свою рідну землю?
- Я б дуже сильно хотів подивитися, де ще є така армія… Але наша влада повинна визначитись. То вона воює, то домовляється, то бореться за утримання позицій, то АТО… Всі солдати, які зараз перебувають на лінії фронту, знають, що – це справжня кровопролитна і смертоносна війна України проти Росії. А для телевізора – це досі, всього лиш, АТО. Така лінія фронту не може бути антитерористичною операцією. Це неоголошена війна. Під час того танкового бою ми зловили російського танкіста. Сказав, що "зек". Йому "на родінє" порадили: або ти сядеш, або йдеш, відновиш техніку – і на війну. У нас, слава Богу, інша ситуація. Велика підтримка народу, волонтерський рух. І ще: від того, що всі будуть тут, у тилу плакати, ми там, на фронті, сильнішими не станемо. Боронити свій рідний край від ворога – головне, і наразі, першочергове завдання кожного із нас! Не забувайте, що ми там є, що ми виборюємо кращу долю, щасливе майбутнє для усієї України!
- Єдине побажання Вам, Ігоре, та Вашим побратимам по зброї: повертайтеся живими і з перемогою!..
Про це повідомили в прес-службі Тернопільської обласної організації ВО "Свобода"
Автор: головний редактор УкрЗахідІнформ
.
Попередня новина: Чернігівська область: ...
Наступна новина: У Рівненській області ...
Зачем заказывать печать визиток у профессионалов?
Найти честного адвоката в Киеве: основы и советы
Що цікавого в iPhone 16?
Переваги охоронної компанії в Києві